Читати книгу - "Франческа. Повелителька траєкторій"

— А тепер натисни «lock» на панелі керування орієнтацією і переведи систему в «зелений» статус.

— Є! — доповіла Лейла.

— Джон?

— Я!

— Статус стартової конфігурації зелений?

— Так!

— Переводь свій стартовий статус із жовтого в зелений.

— Є!

— Тепер перемкнись на Г’юстон і доповідай про готовність.

— Я?

— Ні, блін, мамочка твоя!!! — діти у Воллопсі засміялися. — Ти, звісно. Хто в нас тут командує пуском?!

— Г’юстон, це Воллопс, старший пускової команди Джон Вінслоу. До пуску готові!

— Воллопс, це Г’юстон! Прийняли, коридор відкрито! Хай вам бог помагає, дітки!

До старту залишалося три хвилини. У вухах в мене стугоніло, в роті пересохло. Я хотів було прогнати стартову команду по «статус-чек», але Баррел махнув рукою, мовляв, не займай дітей!

— І так би злетіла. Подумаєш, трохи не туди б полетіла, ви ж не на орбіту капсулу виводите, а просто піднімаєте її на потрібну висоту, — бубонів у вуса старший офіцер.

10… 9… 8… 7… 6… ключ! 4… 3… 2… 1… Ignition! Liftoff! [40]

Настала мить істини.

Пуск, над яким працювало 150 студентів і викладачів з усіх штатів, відбувся! Діти й космос стали ближчі ще на одне натискання кнопки.

…На сьомій секунді перестав працювати бустер Terrier.

…На десятій секунді Terrier відокремився

…На чотирнадцятій секунді ввімкнувся двигун Orion.

На висоті 10,5 км Orion злегка закрутило, коли він потрапив у сильний повітряний потік, однак запрацювали стабілізатори і ракета впевнено вирівняла курс. Франческа, Баррел і Лейла зробили свою роботу.

Через 137 секунд ракета сягнула апогею і відстрілила капсулу з науковим обладнанням. У навушнику я почув оплески, сміх і плач.

— Воллопс, Сі-Ті. Вітаю з успішним запуском! — сказав я дерев’яним голосом. За ці двадцять хвилин я втомився так, наче зранку до ночі косив.

Через кілька годин за кількасот кілометрів од східного узбережжя Атлантики корабель НАСА виловить капсулу з двадцятьма трьома експериментальними модулями RockOn! дев’ятьма модулями RockSat-C і вісімдесятьма маленькими модулями, зібраними дітьми з сорока дев’яти штатів.

Уже через добу всі учасники під керівництвом відділу геліофізики НАСА почнуть роботу над дешифруванням результатів.

Ми вже було зібралися йти на перерву перед нашою основною зміною, як знову ввімкнувся Воллопс:

— Джорджіо, Франческо, ми хочемо вам подякувати! — говорив, як я зрозумів, старший, Джон Вінслоу.

— Нема за що, це наша робота! — сказав я.

— Ми раді, що у вас усе вийшло! — додала Франческа.

— Джорджіо… — я раптом почув Лейлу. — Вам же не двадцять п’ять, правда?

— Та й Франчесці не вісімнадцять! — я вирішив потопити з собою і напарницю.

У голову мені негайно полетів олівець (колись вона мені влучить в око!).

— Ви сказали на мене «доцю»… — схлипнула Лейла.

— Пробач, пробач… я не хотів, просто в мене старша дочка така, як ти…

— Дочка? То скільки ж вам років?

— Тридцять дев’ять…

— Ого, який молодий! А не скажеш…

— Дякую…

— Вам дякую… Просто в мене немає тата… Він загинув в Іраку, як я була маленька, — Лейла заплакала.

— От холера… Пробач, солоденька… Я не хотів… Я не знав…

— Та ні, все ОК, мені було приємно… Ніби тато… Я просто хотіла подякувати…

Одно слово, у нас був потоп.

Дорога до знань завжди важка й довга. І ставати на неї ніколи не рано й ніколи не пізно. Ні Лейлі в її п’ятнадцять, ні мені в тридцять дев’ять.

* * *

Був понеділок, і явно сталась якась халепа. Я не міг зрозуміти, яка саме. Але те, що халепа й Франческа були якось пов’язані, я не сумнівався.

— Джорджіо, доброго ранку! Ось твоя гаряча кава на столі, і маленький додаток до неї, — на моєму столі парувала філіжанка ароматної кави з молоком і пінкою. Поряд лежала шоколадка з лісовими горіхами.

— Ого! Дякую, Чессіно! — сказати, що мені було просто приємно, значить, нічого не сказати. Я був вражений і зворушений мало не до сліз.

Але водночас у глибині душі ворухнувся хробачок тривоги. Франческа ніколи не робить каву з молоком і пінкою. Зазвичай я додаю молоко сам.

— Що сталося, ragazza mia? Що спонукало тебе на самому початку дня довести мене мало не до сліз? Щоб зварити каву, ти мусила прийти на роботу раніше, ніж завжди!

Франческа випірнула зі свого комп’ютера. Ледь помітна напруга в її великих чорних, як терен, очах змінилася легким роздратуванням:

— Ти думаєш, я не можу просто так прийти й зварити своєму напарникові кави? Доброї ж ти про мене думки, Джорджіо! — ображено пхикнула дівчина й сховалася за монітор.

Я почувався незручно. «От бовдур, замість зайвий раз сказати «дякую», поліз з дурними запитаннями! Телепень!»

— Та ні, бамбіна, що ти! Навпаки, мені дуже-дуже приємно, що ти про мене турбуєшся.

У відповідь я почув тільки клацання клавіатури. «Усе. Образилась». Щойно я роззявив рота, щоб іще раз попросити пробачення, як Франческа видала:

— Джорджіо, ми сьогодні рухаємо нові Iridium, я вже зв’язалася зі штаб-квартирою в Макліні і отримала від них детальні дані про розведення всіх десяти сателітів по стаціонарних орбітах. І вже розписала перехід перших п’яти в третю орбітальну зону, треба їх тільки перевірити.

За угодою з Iridium, після запуску другої серії з десяти нових супутників, здійсненого SpaceX учора, ми всі десять сателітів, вагою 860 кілограмів кожен, паркуємо для тестування на проміжний орбіті з апогеєм 625 кілометрів, а потім п’ять з них переводимо на стаціонарну орбіту в третій орбітальний зоні, чотири готуємо до повільного переводу в другу зону і один у четверту. Розведення аж п’яти супутників — складна математична проблема, якої я з острахом очікував усі вихідні. І тут раптом з’ясовується, що проблему вже розв’язано!

«Це ж коли вона прийшла на роботу, якщо, крім кави, встигла ще й розписати точки підходу для п’яти сателітів?» — ця думка мене занепокоїла.

— Чессіно, а коли ти встигла це зробити?

— Просто прийшла сьогодні на кілька хвилин раніше, — скромно відповіла сицилійка, головною особливістю якої було запізнюватись і відкладати все на останню хвилину.

«Дива дивні», — подумав я. «На кілька хвилин» — для розрахунку п’яти траєкторій! Хробачок тривоги шкрябнув сильніше й затих.

Корекція п’яти сателітів Iridium і підготовка до переходу решти пройшла блискуче. Складну процедуру від початку до кінця спланувала Франческа, комунікація зі штаб-квартирою Iridium була бездоганна, і сама операція пройшла легко, безболісно й швидко. Ми нічого не переплутали, все зробили з мінімальною похибкою, усі були вражені й задоволені. Упродовж усієї процедури в мій бік не полетіла жодна апельсинова шкірка, жодний олівець чи гумка. Усі переговори обійшлися без уїдливих коментарів чи отруйних зауважень моєї дорогої напарниці. Вона мене навіть ні разу не щипнула!!! А крім того, принесла мені другу каву, ще одну шоколадку, почищений апельсин і жуйку. І взагалі, норовиста й галаслива дівчина була в цей день тиха, сумна й турботлива, хоч до рани прикладай!

Наприкінці зміни старший офіцер Баррел підійшов до мене, кивнув на Франческу й тихо спитав:

— Джорджіо, з нею все гаразд?

— Не знаю, — знизав я плечима. — Сам дивуюсь…

— Ну що ж. Не забудь подати мені звіти, бо кінець місяця, треба закритися, — нагадав Баррел.

Звіти — моя парафія. Щоб їх скласти, потрібна прискіпливість, педантичність, терпіння й час, тому я намагаюся не відтягувати цієї процедури і завершити їх завчасно, бо від того залежить не тільки якість нашої роботи (Г’юстон не любить запізнень), а й наш майбутній план.

— Без проблем. Надішлю