Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

— Так, це те, що потрібно! — вдячно кивнула жінка.

Швидко зібравши замовлення, я передала його відьмі. Вельмор мовчки кивнув, ніби підтримуючи мене.

Незабаром до крамниці зайшов наступний покупець. Це був чоловік із тьмяним обличчям і рішучим поглядом. У руках він тримав шматок паперу.

— Мені потрібен набір трав для… одного складного ритуалу, — сказав він, не відводячи очей від Вельмора.

Цей тон змусив мене напружитися. Щось у цьому чоловікові було не так.

— Який саме ритуал? — спокійно запитав Вельмор.

— Мені потрібен настій із рутової трави, полину і… гілки водяної верби, — додав чоловік, але останнє слово вимовив майже пошепки.

Вельмор повільно оглянув його:

— Водяної верби у нас немає, — відповів він сухо. — І я б не радив тобі використовувати полин для таких цілей.

Чоловік скривився, але промовчав. Після короткої паузи він поклав папір на прилавок і сказав:

— Тоді дайте тільки те, що можете.

Коли він вийшов, я не витримала:

— Що це було? Що за ритуал із вербою?

Вельмор зітхнув:

— Водяну вербу використовують для жертвоприношення тварин. Це дуже старий звичай. Аларія давно відійшла від цього, але ще залишилися ті, хто дотримується таких практик.

— Для чого приносили в жертву тварин?

— Для відкупу від темних сил або проклять. Вважалося, що так можна уберегти себе та свою громаду від злиднів, хвороб чи стихійних лих.

— Але це ж… маячня.

— Можливо. Та іноді сильну віру дуже важко похитнути.

Я кивнула й зосередилася на порошку замерзлої хвої. Не хотілося знову щось наплутати. Я добре розуміла, скільки часу і зусиль Кассандр витрачав на ці зілля, які допомагали жителям Ральтена.

Робочий день добігав кінця, коли до крамниці ввійшла Офелія. Її поява була, як завжди, яскравою і непередбачуваною. Мідні локони розсипалися по плечах, а в повітрі враз запахло її солодким ароматом жасмину та меду.

— Корі! — вигукнула вона, пританцьовуючи до мене. — Я така рада тебе бачити. Як ти? Освоїлася?

Її енергія заразила мене, і я засміялася, радіючи її життєрадісності. Краєм ока я помітила, як Вельмор завмер, стоячи поруч. Його погляд затримався на Офелії довше, ніж зазвичай, навіть на мить здавалось, що він боїться дихати, щоб не зруйнувати цей момент. У його темно-карих очах було щось тепле, мов сонячне світло, що пробивалося крізь хмари.

— Офеліє, ти вже знайома з Вельмором? — запитала я, ледь стримуючи усмішку, спостерігаючи за їхньою взаємодією.

Офелія швидко повернулася до нього:

— Звісно, привіт, Вельморе! Як справи? — весело кинула вона, її голос звучав так легко, ніби це була лише формальність.

Вельмор ледь помітно посміхнувся, неначе цей простий привіт був для нього чимось значущим.

— Все добре, — тихо відповів він, його голос видав трепет, який він намагався приховати.

Та Офелія вже повернулася до мене, навіть не затримавшись на його відповіді. Її яскравий погляд обійняв мене, ніби ми були єдиними в кімнаті.

— Корі, може, підемо до «Котельні»? Там чудова випічка. Я цілий день думаю про їхні булочки.

— Звичайно, — погодилася я, кинувши погляд на Вельмора. Він залишався мовчазним, лише провів нас очима, коли ми виходили.

У його погляді читалося все: ніжність, яку він ніколи не наважиться висловити, і сум, що вона навіть не помітила його присутності. Офелія ж, безтурботна й сяюча, була занадто поглинута власним світом, щоб розгледіти ці тонкі емоції.

***

Ми з Офелією повільно йшли бруківкою, яка вела до невеликої площі. Пряна вулиця, з її мальовничими фасадами та запахом трав, поступово переходила в більш жваву частину міста. Повітря було насичене ароматами кави та свіжоспеченого хліба, що линуло від пекарні «Котельня".

— То як давно ти знаєш Вельмора? — запитала я, намагаючись звучати невимушено.

Офелія задумливо прикусила губу, ніби згадуючи щось.

— Давно. Здається, він з самого початку працює у Кассандра.

— А Кассандра як довго знаєш? — я нахилила голову, вивчаючи вираз обличчя подруги.

— Десь років п'ятнадцять чи двадцять, точно не пам'ятаю, — відповіла відьма. — Це було з того часу, як він перебрався сюди.

Я зупинилася, злегка здивована:

— То Касс не завжди тут жив?

Офелія засміялася, киваючи:

— Ні, він переїхав сюди відносно недавно. Але знаєш, він дуже швидко став частиною цього міста.

— Дивно, — пробурмотіла я, задумливо дивлячись на вітрину з керамічними горщиками.

— Якщо чесно, він не той, хто розповідає про себе багато, — додала Офелія, м’яко посміхаючись.