Читати книгу - "Поштова лихоманка"

приміщення, сповнене книг, ба навіть приміщення, зроблене з книг. Меблів як таких не було; принаймні за стіл та стільці правили саме конструкції з книжок. Схоже було, що до багатьох із книжок у цій кімнаті постійно звертаються і за прямим призначенням, бо вони лежали розгорнутими, притиснуті іншими книжками, які виконували роль закладок. 

— Хочете більше дізнатися про свій Поштамт, я гадаю? — спитався Пельц, коли Мокр всівся на стілець, ретельно сформований з видання «Синоніми слова “Кеди”», томи з першого по сорок перший.  

— Так, якщо ваша ласка, — відповів Мокр. 

— Голоси? Дивні випадки? 

— Так! 

— Як же мені сформулювати, — задумливо протягнув Пельц. — Слова мають силу, розумієте? Так влаштовано наш всесвіт. Наша Бібліотека як така в дуже значних масштабах викривляє простір і час. Так-от, коли Поштамт почав ставати звалищем листів, він також став робитися місцем концентрації слів. Фактично, він перетворився на те, що ми називаємо «ґевайза» — гробниця живих слів. Ви полюбляєте красне письменство, пане Губперук? 

— Не те щоб. 

Книги були для Мокра закритою книгою. 

— Ви могли б спалити книгу? — спитав Пельц. — Скажімо, стару, пошарпану, майже без корінця, знайдену в коробці мотлоху? 

— Гм... мабуть, ні, — зізнався Мокр. 

— Чому? Думка про це викликала б у вас дискомфорт? 

— Так, гадаю, викликала б. Книги не... ну, просто з ними такого не роблять. Е... чому ви носите штучну бороду? Я завжди думав, що чарівники мають справжні. 

— Розумієте, це не обов’язково, але коли ми з’являємося серед людей, вони очікують бачити нас бородатими, — пояснив Пельц. — Це те ж саме, що і з зірками на мантіях. От тільки влітку в бороді страшенно парко. На чому я спинився? А, ґевайзи. Так. Будь-яке слово має певну силу. Ми відчуваємо це інстинктивно. Деякі слова, як-от заклинання чи імена богів, мають цієї сили дуже багато. До них треба ставитися шанобливо. В Хапонії є гора з великою кількістю печер, і от у тих печерах замуровано понад сто тисяч старовинних книг, здебільшого релігійних, і кожна загорнута в білий полотняний саван. Можливо, це надто сильний приклад, але інтелігентні люди завжди знали, що принаймні позбуватися деяких слів потрібно з усією делікатністю й повагою. 

— А не просто цілими мішками закидати їх на горище, — кивнув Мокр. — Чекайте... один ґолем назвав Поштамт «гробницею непочутих слів». 

— І нічого дивного, — спокійно проказав професор Пельц. — У старовину ґевайзи та бібліотеки нерідко винаймали ґолемів, бо єдині слова, які мають над ними силу, — це слова з сувоїв у їхніх головах. Слова важливі. А коли їх накопичується критична маса, вони змінюють світобудову. З вами не траплялося чогось такого, що ви сприймали як галюцинації? 

— Так! Я перемістився в минуле! Але лишався в теперішньому!  

— О, так. Це звичайна справа, — запевнив чарівник. — Достатня кількість стиснутих у невеликому об’ємі слів може впливати на простір і час. 

— І вони зі мною розмовляли! 

— Я пояснював Сторожі, що листи хочуть бути доставленими, — сказав професор Пельц. — Поки листа не прочитано, він не завершений. Щоб бути доставленими, вони підуть на все. Але вони не є мислячими в нашому розумінні слова, як і не є тямущими. Вони просто намагаються проникнути в будь-яку досяжну свідомість. Я бачу, ви вже стали аватарою. 

— Я не вмію літати[41]! 

— Аватара: жива подоба бога, — терпляче поінформував професор. — Крилатий капелюх. Золотий костюм. 

— Та ні, це вийшло випадково... 

— Ви впевнені? 

Запала тиша. 

— Гм... до цього моменту був упевнений, — вимовив нарешті Мокр. 

— Вони не прагнуть нікому зашкодити, пане Губперук, — сказав Пельц. — Вони лише прагнуть доставки. 

— Ми ніколи не зможемо доставити їх усі, — зізнався Мокр. — На це знадобляться роки. 

— Я впевнений, що сам факт доставки хоч якоїсь частини вже покращить ситуацію, — сказав професор Пельц з усмішкою лікаря, який рекомендує пацієнтові не хвилюватися, бо смерть від цієї хвороби настає лише у 87 відсотках випадків. — Чи можу ще чимось вам допомогти? 

Він встав, даючи зрозуміти, що час чарівників — річ цінна. 

— Ну, мені б дуже хотілося знати, куди поділися люстри, — сказав Мокр. — Було б добре їх повернути. Це символічно, так би мовити. 

— Тут я не зможу вам допомогти, але, не сумніваюся, зможе професор Зоб. Він — післяпрофесор патологічної бібліомантії. Можемо зазирнути до нього дорогою назад, якщо бажаєте. Він у Коморі чарівників.  

— А чому він «після»? — поцікавився Мокр, коли вони вийшли в коридор. 

— А він помер, — пояснив Пельц. 

— А... Я просто якось сподівався, що йдеться про щось метафоричне, — сказав Мокр. 

— Не переймайтеся, він сам погодився на «Ранню смерть». Там був дуже хороший пакет пропозицій.  

— Он як, — сказав Мокр. 

У подібній ситуації важливо не помилитися з моментом, зручним, щоб накивати п’ятами; але вони прийшли сюди через цілий лабіринт похмурих коридорів, і це було не те місце, де хочеться заблукати. Хтозна, що може тебе знайти. 

Вони зупинилися біля дверей, крізь які долинав приглушений шум голосів і брязкання склянок. Щойно професор відчинив двері, шум зник, і що його спричиняло, було загадкою. Це й справді виявилася комора, і в ній нікого не було, тільки вздовж стін тяглися полиці, заставлені банками. В кожній банці було по чарівнику. 

«От тепер саме час тікати», — подумав Мокрів спинний мозок, тим часом як Пельц узяв одну з банок, відкрутив кришку і почав виловлювати крихітного чарівника всередині. 

— О, це не він, — підбадьорив професор Мокра, помітивши вираз його обличчя. — Економка кладе ці нитяні ляльки чарівників у банки просто для того, щоб кухарі не використали їх для інших цілей. Бо був у нас один випадок — з арахісовим маслом, наскільки пригадую. А ляльку я витягнув просто щоб краще було чутно голос.  

— Тоді... е, де ж тоді, власне, професор? 

— О, він всередині банки, в певному розумінні, — сказав професор Пельц. — Невтаємниченому непросто це пояснити. Він мертвий лише... 

— ...в певному розумінні? — підхопив Мокр. 

— Саме так! І раз на тиждень він може повертатися, згідно з розпорядком. Нині цей варіант обирають чимало старих чарівників. Вони кажуть, що це дуже освіжає — як річна відпустка, тільки довше. 

— І куди ж вони потрапляють? 

— Ніхто достеменно не знає, але чутно брязкіт посуду, — відповів Пельц і підніс банку до рота. — Перепрошую, професоре Зоб? Ви часом не пригадуєте, що сталося з люстрами з Поштамту?  

Мокр очікував у відповідь слабенького голоску з бляшаним відлунням, але натомість бадьорий, хай і старечий, голос за кілька дюймів від його вуха сказав: 

— Що? А! Так, звичайно! Одна опинилася в Опері, а другу придбала Гільдія найманців. Тут візочка з пудингом підігнали! На все добре! 

— Дякую, професоре, — з пафосом вимовив Пельц. — У нас тут усе гаразд... 

— А я ж так за вас переживаю! — перебив безтілесний голос. — Ідіть собі, будь ласка, ми їмо! 

— От ви й дізналися, — сказав Пельц, вкладаючи ляльку чарівника назад у банку і закручуючи кришку. — Опера й Гільдія найманців. Підозрюю, повернути буде непросто. 

— Так, гадаю, я це відкладу на день-другий, — сказав Мокр, виходячи в коридор. — З цією публікою зв’язуватися небезпечно. 

— Безумовно, — погодився професор, зачиняючи двері, що негайно знову викликало до життя шум голосів усередині. — Наскільки я знаю, декотрі з їхніх сопрано можуть загилити з ноги не гірше за мула.  

Вночі Мокрові снилися