Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

на чиїх місцях вони сиділи. Очевидно, хтось нечутно подав сигнал тривоги, бо за якусь мить з чорних дверей хатин без вікон на берег висипала ціла орда бридких місячних потвор, а стежкою від вигину дороги, що тяглася праворуч, прибігла ще одна зграя. Щойно ніс галери торкнувся причалу, як на палубу полетіла ціла злива дивних дротиків, вбивши наповал двох упирів і поранивши ще одного, але саме цієї миті відчинилися палубні люки, і з них здійнялася чорна рухлива хмара нічвидів, які миттю накрили місто, наче рій рогатих циклопічних кажанів.

Драглисті місячні потвори звідкись притягли довжелезну жердину і спробували відіпхнути нею від берега корабель нападників, але коли вдарили нічвиди, вони негайно полишили це заняття. Вид безликих, наче ґумових, потвор за їхньою улюбленою справою справляв моторошне враження: невимовно жахало видиво густої хмари нічвидів, що розлітається містом, летить угору, за вигин дороги в пошуках ворогів, які могли там зостатися. Час від часу чорні істоти випадково впускали жабоподібного в’язня на землю, і вельми огидно — як для зору, так і для слуху, — було спостерігати, як від удару об землю врізнобіч порсають шматки жертв. Коли останні нічвиди здійнялися з галери у повітря, старшини упирів пробелькотіли наказ відступати, тож веслярі тихенько вивели галеру з гавані, затисненої між двома мисами, а саме місто тим часом поринало в хаос битви.

Упир-Пікман вичекав декілька годин, поки недорозвинені мізки нічвидів переборють страх моря, галера ж тим часом відійшла на милю від щербатої скелі і кинула там якір, а упирі поки перев’язували рани своїм побратимам. Запала ніч, і сірі сутінки поступилися місцем хворобливому сяйву низьких хмар, а старійшини все вдивлялися в обриси проклятої скелі, очікуючи відльоту нічвидів. Ближче до ранку над верхів’ям скелі почала кружляти чорна цятка, яка невдовзі розрослася до розмірів чималої зграї. Удосвіта зграя наче поменшала і за якусь чверть години пощезла вдалині, у напрямку на північний схід. Раз чи двічі щось із цієї зграї падало в море, але Картер цим не надто переймався, бо ще раніше спостеріг, що жабоподібні потвори не вміють плавати. Нарешті, коли упирі вдовольнилися побаченим, коли всі нічвиди відлетіли до Саркоманда і до Великої Безодні зі своїми приреченими в’язнями, галера знову ввійшла у гавань поміж сірими мисами; уся її страхітлива команда зійшла на берег і розсипалася серед оголених скель, на яких височіли витесані з суцільного каменю вежі та фортеці.

І таємниці, які відкрилися їм у тих зловісних склепах без вікон, були воістину страхітливі: вони повсюди натрапляли на сліди минулих розваг і гулянок та на зогнилі недоїдки. Картер намагався уникати того, що було ще до певної міри живим, і кілька разів перелякано тікав від останків, щодо яких не був зовсім упевнений, що вони цілковито мертві. Просякнуті смородом халупи були умебльовані переважно химерними стільцями і лавицями, вирізаними з місячних дерев, на які були нанесені чудернацькі візерунки. Там лежало без ліку зброї, начиння, оздоб, зокрема траплялися якісь чималих розмірів божки у вигляді незнаних на землі істот, вирізьблені з суцільних рубінових брил. Незважаючи на коштовний матеріал, з якого вони були зроблені, Картер не завдав собі особливого клопоту довго їх розглядати чи розбиратися, кого зображають ці ідоли, — він узяв молоток і розтрощив їх на дрібні шматочки. Картер позбирав розкидані списи і дротики і, з дозволу Пікмана, роздав їх упирям. Ця зброя була не відома собакоподібним трупоїдам, але після дохідливих пояснень Картера вони без особливих труднощів оволоділи нею і навіть навчилися робити її самотужки.

Ближче до верхів’я скелі було більше храмів, ніж осель, і там, у численних вирубаних у скелі нішах, знаходили страхітливі різьблені вівтарі і незрозуміло чим заплямовані купелі та дароносиці, які призначалися для вшанування істот, страхітливіших навіть за богів, що живуть на вершині Кадату. В ніші одного з найбільших храмів починався низький темний лаз, який вивів Картера у простору неосвітлену залу під куполом, стіни якої були вкриті демонічними різьбленнями, а в центрі зяяв страхітливий бездонний колодязь — достоту такий, як у тому жахливому монастирі на Ленґу, де самотою живе верховний жрець, якого годі описати. На протилежному боці, захованому в тіні, потойбіч мерзенного колодязя, Картеру здалося, що він бачить невеличкі двері з незвично обробленої бронзи, проте без жодних очевидних причин відчував незбагненний страх від самої думки про те, щоб відчинити їх чи бодай підійти ближче, тож поквапився повернутися тим чорним переходом назад до своїх малоприємних спільників, які вешталися околицями так невимушено і байдуже, що він міг тільки дивуватися. Упирі роздивлялися рештки бенкетів місячних потвор і, здається, таки знайшли чим поживитися. Вони також відшукали барило міцного місячного вина і вирішили скотити його до причалу та забрати із собою, щоб потім використовувати у дипломатичних перемовах, хоча трійко врятованих упирів, пригадуючи, як воно подіяло на них на Дайлет-Ліні, застерегли побратимів не куштувати ані краплі. Там, поблизу води, були величезні склади з рубінами із місячних копалень — шліфованими і нешліфованими, проте упирі втратили до них будь-який інтерес, виявивши, що вони не годяться в їжу. Картер теж не мав наміру їх брати, бо надто вже добре знав, що їх видобуває.

Зненацька вартові, що стояли біля причалів, завищали, і всі гидотні фуражири миттю облишили свої заняття і почали збиратися на березі. Поміж сірими мисами виднілася чорна галера, яка швидко наближалася, ймовірно, зоставалася якась мить, перш ніж напівлюди на палубі помітять, що до міста вторглися чужинці, та зчинять тривогу, повідомивши про це потвор, що ховаються в трюмі. На щастя, упирі досі носили із собою списи і дротики, які їм роздав Картер, тож за його командою, яку повторила потвора, що колись була Пікманом, вони вишикувались у бойовий порядок і наготувалися відбивати висадку з корабля. Пожвавлення на палубі показало, що команда вже зауважила ситуацію, яка склалася на березі, а раптова зупинка корабля довела, що чисельну перевагу упирів помітили і взяли до уваги. Якусь мить повагавшись, новоприбулі мовчки повернулися і попливли назад крізь протоку, проте упирі на жодну мить не повірили, що сутички вдалось уникнути. Темний корабель або вирушив за підкріпленням, або ж команда вирішила висадитись деінде на острові, тож невеликий гурт розвідників негайно відправили на вершину скелі — перевірити, на який курс ляже ворожий корабель.

Упирі повернулися за яких кілька хвилин, і від страху в них тремтіли жижки: вони розповіли, що місячні потвори і напівлюди сходили на східний берег і піднімалися вгору прихованими дорогами і стежками, які навіть гірські козли навряд чи вважали б безпечними. Майже одразу після цього галера знову промайнула у протоці, але тільки на мить. Ще за хвилю з гори, захекавшись, прибіг другий посланець і повідомив, що на протилежний берег сходить ще один загін; обидва загони, сказав він, набагато чисельніші, аніж можна було б припустити з розмірів галери. Сам же корабель, тепер поволі пливучи тільки з одним рядом веслярів, невдовзі знову зринув поміж скель і став на якір посеред затоки, немовби щоб спостерігати за перебігом битви і, про всяк випадок, бути напохваті.

Тим часом Картер із Пікманом розділили упирів