Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

послаблював хватку і смикав її за рожеві мацаки, які дрижали і звивалися, — очевидно, це було так боляче, що жертва негайно відмовлялася від подальшої боротьби. Картер очікував побачити криваву різанину, проте виявилося, що плани упирів були куди хитріші. Вони віддали якийсь наказ нічвидам, що тримали полонених, у всьому іншому покладаючись на їхні інстинкти, — тож невдовзі безпорадних потвор безгучно спровадили до Великої Безодні, де їх належало порівну розділити поміж бголами, ґуґами, ґастами та іншими мешканцями пітьми, які звикли харчуватися далеко не безболісно для своїх жертв. Тим часом звільнені від пут упирі доєдналися до своїх одноплеменців, які здобували тут переконливу перемогу, поки невеличкі групки завойовників обстежували околиці в пошуках місячних потвор, які могли десь зачаїтися, а інші піднялися на палубу смердючої галери, що стояла біля причалу, щоб переконатися, що ніхто з них не втече після цієї поразки. Скидалося на те, що вони переловили їх усіх, бо ніде не було помітно жодних ознак життя. Картер, прагнучи отримати у користування засіб пересування рештою краю снів, переконав упирів не затоплювати пришвартовану галеру, і це його бажання радо сповнили із вдячності за повідомлення про долю полоненої трійці. На борту галери знайшли чудернацькі предмети та оздоби, і деякі з них Картер одразу ж викинув у море.

Упирі та нічвиди тепер розійшлись, утворивши відокремлені групи, і перші заходилися розпитувати своїх одноплеменців про останні події. Виявилося, що трійця, послухавшись Картера, вирушила із чарівного лісу до Дайлет-Ліну уздовж Ніру та Скай, вкравши на якійсь фермі людський одяг і намагаючись зробити свою ходу якомога подібнішою до людської. У Дайлет-Ліні багато кого здивували і зацікавили їхній незвичний маршрут і обличчя, однак вони наполегливо розпитували про шлях до Саркоманда, аж поки один старий мандрівник таки вказав їм потрібний напрямок. Так вони дізналися, що для подорожі їм знадобиться лише корабель, що пливе у Лелет-Ленґ, тож вони набралися терпіння і стали чекати на судно.

Проте лихі шпиги, либонь, чимало вивідали, бо незабаром чорна галера стала на якір у порту, і широкороті торговці рубінами запросили упирів випити з ними у корчмі. Вино наливали з однієї із тих незвичайних пляшок, вирізаних із суцільного шматка рубіна, і невдовзі опісля цього упирі отямилися вже в’язнями чорної галери — достоту як колись Картер. Утім, цього разу незримі веслярі правили не на Місяць, а до прадавнього Саркоманда — либонь, щоб доправити своїх в’язнів до верховного жерця, якого годі описати. Вони причалили були до щербатої скелі в Північному морі — тієї, якої бояться моряки Інґанока, там упирі вперше побачили справжніх хазяїв корабля — і їм, попри загальну терпимість до бридких речей, стало гидко від вигляду безформних потвор та їхнього жахливого смороду. А ще там вони стали свідками розваг цих потвор — розваг, яким немає назви, які супроводжувалися тим нічним завиванням, що його так бояться люди. А потім вони причалили до руїн Саркоманда і почали свої тортури, які тривали, аж поки надоспів порятунок.

Далі стали обговорювати подальші плани: троє врятованих упирів пропонували здійснити наліт на щербату скелю і винищити гарнізон місячних потвор, що перебуває на ній. Проти цього виступили нічвиди: їх геть не приваблювала перспектива довгого лету над водою. Більшість упирів схвалили цей план, проте не уявляли, як туди дістатися без допомоги крилатих нічвидів. Тож Картер, збагнувши, що він єдиний тут зможе правувати галерою, запропонував навчити їх користуватися кількаярусною системою весел, і упирі радо пристали на цю пропозицію. Зажеврів сірий день, і під свинцевим північним небом добірний загін упирів піднявся на палубу мерзенного корабля і повсідався на лавах для веслярів. Картер виявив, що вони вельми здібні учні, тож іще до вечора їхній корабель здійснив кілька тренувальних мандрівок довкруж затоки. Проте минуло ще три дні, перш ніж він вирішив, що нарешті безпечно вирушати у військовий похід. І ось, коли веслярі були вже натреновані, а нічвиди безпечно вмостилися в кубрику, військо нарешті вирушило; Пікман і старшини зібралися на палубі та заходилися обговорювати план наближення до скелі і проведення самої операції.

Уже першої ночі вони почули завивання, що долинали зі скелі. І ці крики були такими жахливими, що вся команда затремтіла від страху; але найбільше боялися троє врятованих упирів, які не з чуток знали, що означають ці волання. Тож вирішили, що краще не нападати вночі, і в очікуванні світанку сірого дня корабель ліг у дрейф під сяйливими хмарами. Коли нарешті розвиднілося, а завивання стихли, упирі знову налягли на весла, і галера мало-помалу наближалася до щербатої скелі, яка своїми гранітними стрімчаками, здавалося, дряпала порожнє небо. Схили скелі були надто крутими для підйому, проте подекуди на них виднілися стіни дивних помешкань без вікон, а низенькі перильця позначали биті стежки серед скель. Жоден людський корабель ніколи не наближався до цього місця — чи, принаймні, ніколи не відпливав звідси після того, як підходив настільки близько, проте Картер і упирі не знали страху, вони невпинно рухалися вперед, огинаючи східне урвисько скелі у пошуках причалів, про які врятована трійця розповідала, що він нібито з південного боку — в гавані, утвореній двома крутими мисами.

Миси були звичайними виступами центральної скелі і сходились докупи так близько, що тільки один корабель міг пройти через цю протоку. Здається, ззовні не було чатових, тож галера безперешкодно пропливла протокою, радше схожою на канал, до застійної смердючої бухти. Проте всередині затоки панувала метушня: кілька кораблів стояли на якорі біля жахливого кам’яного причалу, а юрми рабів-напівлюдей та місячних потвор на побережжі тягали якісь паки та коробки або ж правували безіменними жахіттями, запряженими у торохкітливі підводи. Там було невеличке кам’яне містечко, висічене у прямовисній скелі над причалами, з якого простягалася витка стежина, що губилася серед високих схилів скелі. Ніхто не міг сказати, що було потойбіч величезної гранітної гори, але й видовище з цього боку було далеке від приємного.

Побачивши новоприбулу галеру, юрба на березі неабияк захвилювалася: хто мав очі, витріщався на корабель, хто не мав очей — лише вичікувально ворушив мацаками. Вони, звісно, ще не знали, що чорна галера перейшла в чужі руки: упирі, з їхніми рогами і копитами, скидалися на напівлюдей, а нічвиди ховалися внизу, під палубою. На цей час старшини завершили узгодження плану: щойно вони причалять, потрібно випустити нічвидів і негайно після цього відплисти, цілком поклавшись на інстинкти цих практично безмозких створінь. Опинившись на скелі, нічвиди повинні будуть спершу захопити все живе, що зможуть знайти, а тоді, неспроможні мислити інакше, аніж категоріями вроджених інстинктів, забудуть про свій страх води і полетять назад у безодні, забравши свою здобич у пітьму, з якої мало хто повернеться живим.

Упир, який колись був Пікманом, спустився вниз у трюм і віддав нічвидам необхідні вказівки, а корабель тим часом підплив уже майже впритул до моторошних і огидних причалів. Метушня на побережжі посилилась, і Картер збагнув, що їхня галера викликає підозри. Можливо, стерновий правував не до того причалу, а може, хтось на березі спостеріг, що жахливі упирі все ж відрізняються від поневолених напівлюдей,