Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

А сьогодні у нього в руках газети, що вийшли під тією ж фатальною датою, і нічого вельми істотного там немає. Заголовок на першій шпальті «Гералд» повідомляє, що «„КАЛІФОРНІЯ“ ПРЯМУЄ ДО БЕРЕГА БІЛЯ ОСТРОВА ТОРІ»; «У пароплава компанії „Анкор“ пошкоджений ніс, два трюми наповнені водою», — доповнював звістку підзаголовок. У зісканованому числі газети, що зберігалося на жорсткому диску Стентонового комп’ютера, цій новині, властиво, й відвели ту крихітну замітку внизу сторінки. Ніхто там не загинув, ніхто не зазнав жодного ушкодження, море було спокійне, аварія трапилася зовсім неподалік від узбережжя Ірландії, шість британських есмінців, які прибули на місце події, готові були у разі потреби здійснити евакуацію пасажирів та команди без будь-якої загрози для їхнього життя.

Оце й була головна новина у газетах, що вийшли вранці наступного дня після візиту ерцгерцога Франца Фердинанда у Сараєво. Позаштатна ситуація в морі, яка не забрала жодного життя. У новому двадцятому столітті, появу якого спричинив Стентон, понеділок 29-го червня 1914-го року був напрочуд бідним на новини днем.

Либонь, не надто значна аварія пароплава взагалі потрапила на перші шпальти тільки тому, що ще дуже свіжою була у пам’яті загибель «Титаніка» на два роки раніше. Ця грандіозна морська катастрофа, без сумніву, становила найгучнішу на той час сенсацію століття. Історія «Титаніка» пройшла крізь не одне десятиліття і відлунювала в серцях навіть у Стентонові часи. Навіть тоді, попри безпрецедентну війну і геноцид, пережиті опісля, та давня катастрофа все одно дивно зворушувала людей. Тепер же через Стентона новина про ту крижану ніч та загибель півтори тисячі душ так і залишиться, цілком імовірно, найстрашнішою звісткою всього того століття. Залишиться мірилом драми й трагедії, з яким не зрівняється жодна подія, що трапиться впродовж решти дев’яти десятиліть, до початку століття наступного.

Через нього.

Бо ж саме з його провини журналісти в цілому світі того ранку сиділи і знічев’я барабанили пальцями по столах, замість мало з ніг не збиватися, намагаючись передати весь масштаб убивства, яке скалічить усе століття.

Стентон починав пишатися собою.

Смерть дівчини ще й досі пекла вогнем, але у глибині душі він знав, що не винен. Йшлося про сам факт перебування там, де попереднього разу його не було. Дав би він квіткарці чайові чи не дав, це так чи інак призвело б до якихось наслідків — наслідків, у минулій версії століття відсутніх. Будь-який його порух міг спричинити наслідки, передбачити які наперед не зумів би ніхто.

Тепер треба рухатися далі.

Принаймні про страшну безупинну тривогу, пов’язану з «ефектом метелика», можна забути. Історія рушила у новому напрямі, і віднині майбутнє для нього вповите таким самим мороком, як і для всіх решта.

Стентон пройшов потягом до вагона-ресторану і замовив каву. За обідом треба буде випити вина, австрійського вина. Йому хотілося якось цю подію відзначити. Хотілося з кимось поділитися. Закричати на весь потяг: «Вчора я врятував світ!».

Хоч, як по правді, світу він ще, звісно, не врятував. Друга, значно складніша частина місії — ще попереду. Убити кайзера. На найближчі години, одначе, це завдання можна відсунути на задній план, принаймні, доки він дістанеться до Берліна. Та наразі — відкинутися на спинку сидіння, розслабитися і милуватися чудовими гористими краєвидами Боснії і Герцеговини, що пропливають за вікном.

У вагоні-ресторані був доволі широкий прохід зі столиками на чотири особи по один бік і на дві — по другий. Стентон сів за столик для двох, але потяг їхав напівпорожній, і за більшим столиком навпроти нікого не було. Якийсь час він навіть сидів у вагоні ледь не сам-один, аж доки позаду не зашарудів сатин і не війнуло парфумами. За секунду місце біля протилежного вікна зайняла жінка.

— Дякую, — мовила вона англійською офіціанту, який ішов слідом. — Ось тут буде чудово.

Ірландський акцент. Південь, околиці Корка, подумав Стентон, хоча, можливо, сьогочасні говірки настільки відмінні від майбутніх, що де вже тут бути певним.

— Чашечку кави я, звісно, візьму, — продовжувала жінка, — а от їсти поки що нічого не треба, дякую.

Вимова таки ірландська. І приємна. Є акценти, які просто звучать приязно, так завжди було і завжди буде, незалежно від того, у якому столітті їх чуєш.

Стентон удав, наче поглинутий своєю газетою, а тим часом нишком зиркнув через прохід. Був певний, що зробить це непомітно. Зрештою, стежити його навчали професійно. Якщо йому доручали вистежувати повстанців-фундаменталістів, то що‑що, а глянути крадькома на гарненьку жінку він таки зуміє.

У неї була книжка, і то не одна, а кілька, та ще й блокноти і олівці на додачу. Щоб мати де їх покласти, вона відсунула вбік столові прибори.

Стентонові захотілося з нею поговорити.

Вперше після того, як він опинився у двадцятому столітті, ба навіть уперше після загибелі дружини й дітей, йому запраглося товариства. Жіночого товариства. Можливо, так подіяло на нього відчуття полегші після успішного завершення першої частини місії.

А може, й те, що жінка за сусіднім столиком була доволі вродлива.

Гаразд, якщо не вродлива, то вельми ефектна. Гарненька — це визначення, мабуть, підійде найкраще. З-під капелюшка вибивалося світло-каштанове волосся, а очі були класичні ірландські — зелені, з ледь помітно загнутими донизу зовнішніми кутиками. Про такі очі кажуть — усміхнені, а от про так само загнуті кутики рота цього вже не скажеш. На носі й щоках прозирало ластовиння. Рот маленький; у ті часи, з яких прибув Стентон, його, певна річ, гарним не назвали б, адже тоді, хтозна й чому, жінкам подобалося напомповувати собі губи так, що вони робилися схожі на якісь безформні автомобільні шини. Зуби не ідеальні, як, зрештою, в усіх у 1914-му, але Стентонові це подобалося, бо додавало характеру.

І сіла вона навпроти нього, попри те, що вагон практично порожній.

Тут він притримав свої думки і втупився у газету.

Вона не сама обрала собі місце навпроти, її привів сюди офіціант. Так частенько роблять у ресторанах — розташовують відвідувачів купкою навіть тоді, коли вільних столиків не бракує, і часом це неабияк дратує.

Поза тим, яка взагалі різниця, де вона сидить?

Про що, до дідька, він думає?

Вже вдруге впродовж менш ніж доби його вабить жіноча краса. Першого разу це миттєво обернулося трагедією.

Та все ж Стентон іще раз зиркнув крадькома на ту жінку.

Їй десь під тридцять або трішки за тридцять. Не набагато молодша за нього. Подорожує сама. І має таке миле обличчя.

Стентон налив собі ще кави, відклав «Гералд» і