Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

А зараз треба негайно ухвалити рішення: що робити далі. Залишитися в місті чи їхати геть?

Спершу інстинкт підштовхував до другого варіанта. Згребти манаття і накивати п’ятами, перш ніж поліція візьметься прочісувати готелі, шукаючи англійців. Утім, найшвидше місто можна було покинути залізницею, а заки він дістанеться до вокзалу, там, безперечно, буде вже повно поліції.

Іще раніше Стентон дізнався про єдину в місті фірму, яка здавала напрокат авто, і знав, що одна вільна машина там є. Але оформлення паперів — справа у цих краях доволі марудна. Поза тим, з міста вели тільки дві більш-менш пристойні, вкриті гравієм дороги, які поліцейські на цей час просто зобов’язані були перекрити.

Тож утікати з Сараєва негайно надто ризиковано. Краще зачаїтися напоготові й сподіватися на краще. Сподіватися, що слух у герцогині Софії не такий гострий, як він боявся.

Досвід підказував Стентонові, що ховатися найкраще на очах у всіх. Якраз ті, хто намагається не потрапляти нікому на очі, здебільшого й привертають до себе увагу. Добра міна за поганої гри іноді спрацьовує дуже непогано, і якщо вже вдавати з себе нахабного дурня, якому й море по коліна, то братися до діла треба негайно.

Тож Стентон подався прямісінько у бар і гучно, з усіма командними нотками в голосі, на які тільки був здатний, замовив собі англійською віскі.

— За його королівську високість ерцгерцога Фердинанда і герцогиню Софію, — проголосив він, піднісши догори склянку. — Нехай благословить їх обидвох Господь. І прокляття на голову тих, хто наміриться завдати їм шкоди!

— Добре сказано, сер! — відгукнувся так само англійською хтось із іншого кінця приміщення, а деякі з присутніх підняли на знак згоди свої склянки.

Наступні дві години Стентон просидів у барі, граючи роль британського туриста, запеклого монархіста-імперіаліста і повного ідіота.

— Зазвичай до полудня я не вживаю ані краплі, — запевняв він кожного, хто хотів його слухати, — та коли почув, як дивом уникли смерті ерцгерцог із герцогинею, то подумав собі: що ж, вип’ю хоча б за їхнє здоров’я, не можу не випити. Будьмо!

Навколо тільки й мови було про невдалі замахи на ерцгерцога, а позаяк у готелі зупинилося чимало англійців і американців, співрозмовників Стентонові не бракувало. Знання німецької та французької він не афішував. Що тупоголовішим його тут вважатимуть, то ліпше.

— Але ж пощастило, просто диво та й годі.

— Яка ницість, це жах.

— Цього разу ті серби зайшли таки задалеко.

— Благослови, Боже, ерцгерцога і герцогиню Софію!

Він не забув наголосити, що й сам побував на війні і частенько опинявся під вогнем — «Головно в Афганістані, серед тамтешніх гірських племен», — і, певна річ, не брехав, хоч ішлося про інший вимір часу і простору.

Згадав і про те, що під час першого замаху, коли вибухнула бомба, перебував зовсім неподалік, і присягався, що це страшна підлість і боягузтво — кидати бомбу поміж безневинними цивільними.

— Я, звісно, робив, що міг, — знай повторював він. — Помагав підвестися жінкам, підібрав кількох дітлахів і знайшов їхніх батьків. Але декого посікло осколками таки добряче. Ну, тут я вже мало на що здатний, я ж не лікар.

Час спливав, і в бар поступово просочувалися всілякі новини про замахи, переважно напівправда та різні чутки, буквально за хвилину відомі вже всім присутнім. Кожна звістка обростала при цьому щораз новими подробицями.

— Очевидно, вбивця якраз витягав пістолет, коли його застрелив інший.

— Та ні, той боягуз застрелився сам.

— Хтось казав, що то солдати. Там узагалі була страшна перестрілка.

— Ще й дівчина якась замішана, видно.

— Той мерзотник безсоромно нею прикривався, ніби щитом.

— Ні, та дівчина теж належала до вбивць. Ті падлюки вже й жінок озброюють!

Подейкували про якихось незрозумілих бородатих анархістів у плащах, зловісних османців та закутаних у покривала фатальних жінок. Одна за одною з’являлися теорії змов; найпопулярніша зводилася до того, що насправді за вбивцями стояв австрійський імператор: йому-бо страх кортіло позбутися спадкоємця, який не зумів знайти собі кращої пари. Ні про якого англійця ніхто й словом не прохопився, і Стентонові поступово почало відлягати від серця. Якби герцогиня впізнала мову, якою він так по-дурному прошепотів тоді ті три слова, то це вже напевно не пройшло б повз увагу любителів перемивати кісточки.

Принесли перші випуски вечірніх газет, які остаточно розвіяли всі сумніви. Стентон був поза підозрою. Статтю в одному німецькомовному часописі він крадькома прочитав, зачинившись у кабінці в чоловічій вбиральні. Журналіст, таке враження, був добре поінформований і писав доволі посутньо. За наявними у нього відомостями, другий замах на ерцгерцога здійснило двоє: невідомий чоловік у твідовій куртці і дев’ятнадцятилітній серб на ім’я Гаврило Принцип. Невідомий, схоже, намагався вбити ерцгерцога, але промахнувся і натомість смертельно поранив свого ж таки спільника, який стояв по той бік машини і якраз витягав зброю. На лихо, між двома напасниками опинилася юна дівчина-квіткарка; її — такий-от похмурий вибрик долі — вразила на смерть та сама куля, що вбила Принципа. Згадувалася у статті і герцогиня Софія: вона перебувала найближче до стрільця і чула, як перед пострілом той щось прошепотів — на її думку, сербською. Можливо, «Хай живе Сербія!».

Вигадавши належний привід, Стентон подався геть. Вже вкотре йому пощастило вийти сухим із води; він був поза загрозою. Знав, проте, що великі сірі очі дівчини-квіткарки переслідуватимуть його тепер до самого скону.

24

Із Сараєва Стентон поїхав наступного ранку, з того самого вокзалу, де напередодні спостерігав за прибуттям ерцгерцога з герцогинею. У вокзальному кіоску він купив дві газети — місцеву німецькомовну та «Нью-Йорк гералд». У «Гералд» під назвою стояла дата: понеділок, 29-те червня.

«Гералд» з тією самісінькою датою йому вже доводилося бачити раніше. Зрештою, те число газети він мав із собою — у цифровому форматі, зіскановане і завантажене у пам’ять комп’ютера. Заголовок був довгий і детальний: у 1914-му такі речі робили як належить.

ЕРЦГЕРЦОГА ФРАНЦА ФЕРДИНАНДА ТА ЙОГО ДРУЖИНУ, ГЕРЦОГИНЮ ГОГЕНБЕРЗЬКУ, ВБИТО У БОСНІЇ ПІД ЧАС ПОЇЗДКИ ВУЛИЦЯМИ САРАЄВА

Цій події у «Гералд» присвятили цілу першу шпальту, за винятком крихітної замітки про якусь корабельну аварію у нижньому правому кутку. Так само широко висвічували подію всі європейські часописи. Навіть в ізоляціоністській Америці «Нью-Йорк таймс» уділила їй добру половину першої сторінки. Кожен, хто мав бодай якесь розуміння історії, усвідомлював, що вбивство спадкоємця австро-угорського престолу нічого, крім великого лиха, принести не може. Втім, навряд чи хтось уявляв собі,