Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

І тут жінка заговорила.

— Ну, і що ж ви думаєте? — ні сіло ні впало спитала вона.

Стентон підвів очі й озирнувся: мабуть, у ресторані саме з’явився якийсь її супутник.

— Та ні, я до вас, — озвалася вона знову, дивлячись, без сумніву, на нього. — Мені цікаво, що ви думаєте.

Такий співучий, дуже виразний акцент. Хтозна, може, вона навіть трохи ним хизується. Адже у ці часи гарно вбрана жінка, яка може дозволити собі мандрувати першим класом, мала б отримати несумісне з таким-от просторіччям виховання.

— Даруйте? — перепитав він. — Думаю про що?

— Про мене, звісно, — сказала жінка. — Чи, може, ви думали про щось інше, відколи я тут сиджу?

— Я… е-е… — геть сторопів Стентон. Він був чоловіком вродливим і до уваги з боку жіноцтва давно звик, проте не пригадував, щоб навіть у двадцять першому столітті його зачіпали отак відверто. А у часи, коли жінки з незнайомими чоловіками у публічних місцях не заговорювали взагалі, такого не сподівався й поготів. — Запевняю вас, міс…

— Ой, та не заперечуйте і не робіть з мене дурепу, — мовила вона. — Будьте справжнім джентльменом і просто визнайте це, гаразд?

Стентон пробував на якусь відповідь знайтися, але був зовсім спантеличений і зрештою сказав:

— Не може бути, щоб ви спіймали мій погляд.

— То він таки був, той погляд? — напівкомічно нахмурилася вона, наче прокурор, який угледів неточність у показах свідків.

— Я цього не кажу, аж ніяк. Кажу лише, що спіймати мого погляду ви не могли. Будьте справжньою леді й просто визнайте це, гаразд?

Жінка усміхнулася, а очі у неї вже майже сміялися.

— Ех, — зітхнула вона, — от бути справжньою леді у мене ніколи добре не виходило.

— То ви визнаєте, що мого погляду не спіймали?

— А я не казала, що спіймала. Я казала, що ви дивилися. Хіба ні?

Стентон розумів, що заперечувати безглуздо.

— Ну, хіба що трішки.

— Гаразд, тоді почнімо спочатку. І що ви думали?

Тепер уже він розгубився остаточно.

— Ну… а звідки ви знаєте, що я дивився, якщо погляду не піймали?

— Я вас прошу, містере…

— Стентон.

— Містере Стентон, навряд чи самотній жінці у потягу треба аж так знатися на людській природі, аби здогадатися, що самотній чоловік навпроти спробує крадькома на неї зиркнути. Я ж не кажу, що вам тільки це й у голові було. Можливо, я вас узагалі не зацікавила. Може, ви лише мимохідь подумали собі: «Ет, шкода, що вона не білявка, як ті віденські красуньки». Але щось же ви таки подумали.

Вона не зводила з нього погляду, й очі на обрамленому пишними світло-каштановими пасмами обличчі спалахували мерехтливими смарагдами з-під ледь-ледь припухлих повік.

— Гаразд, — визнав урешті-решт він, — я й справді думав про вас, відколи ви тут з’явилися. А щодо думок, то… звісно, це не моя справа, але я думав, що ви дуже… мила.

— Мила?

— Так. Дуже.

— А чому це не ваша справа? Чудова думка, як на мене.

— Ну, розумієте… леді сама в потягу і…

— О так, звісно, ви ж не знали, що я ніяка не леді, правда? Сказати вам, що подумала я?

— Гм, авжеж, було б чудово.

— Добре. Насамперед я теж подумала, що ви доволі симпатичний. Але лише з цієї причини я б до вас не заговорила. Вродливих чоловіків у світі набагато більше, ніж цікавих, чоловіки, які поєднують у собі обидві ці риси, трапляються ще рідше, а зустріти такого, коли сидиш сама у потягу і їхати ще не одну годину — це вже справжнє диво. До речі, мене звуть Бернадет Бердетт.

— Дуже приємно познайомитися, місс Бердетт, — сказав Стентон. — А чому ви подумали, що я можу бути цікавий?

У задумі вона легенько наморщила носика.

— Ну… у вас цікаве обличчя, але це враження може бути оманливим. Головно, мабуть, через газети. Не може ж чоловік, здатний з власної волі читати новини двома мовами, бути цілковитим занудою, правда? Особливо військовий. Військові, судячи з мого досвіду, зазвичай особливим розумом не відзначаються. Принаймні про товаришів мого брата цього не скажеш. Чи про нього самого, якщо вже на те пішло.

— А яким чудом ви дізналися, що я військовий?

— Ой, та по поставі, напевно. І замовлення ви робили так, знаєте, по-військовому.

— Замовлення? Хочете сказати, ви…

— Так, я тут уже давненько, сиділа он там, у кінці вагона. Просто попросила офіціанта пересадити мене сюди.

Стентон спробував оцінити ситуацію. Що, власне, відбувається? Вона до нього клеїться? А у 1914-му дівчата взагалі клеїлися самі до хлопців? На якусь божевільну мить йому прийшла до голови геть уже безглузда думка: ану ж вона за ним стежить? Таємнича шпигунка, яка знає про його місію і тому й опинилася у цьому потягу. Та ні, такого бути не може. Мабуть, їй і справді закортіло поговорити.

Власне, він абсолютно не проти.

— Може, я пересяду до вас? — запитав Стентон. — Ми могли б навіть разом пообідати.

— Боюсь, не все так просто, — відказала вона. — Залежить від того, чи пройдете ви перевірку.

— Перевірку?

— Якої ви думки про виборче право для жінок?

Звісно ж, можна було й здогадатися. На початку літа 1914-го року в головах у схильних до вільнодумства жінок гвіздком стриміло одне-єдине питання.

— Обідати з чоловіком, який не вважає мене рівним собі членом суспільства, я не буду. Таке у мене залізне правило.

Цього разу палку можна й дещо перегнути, вирішив Стентон.

— Як на мене, те, що всюди у світі жінок позбавляють права голосу… — почав він.

— Всюди, крім славної, чудової Нової Зеландії, — перебила його вона.

— Всюди, крім, як ви кажете, Нової Зеландії… так от, це факт абсолютно ненормальний, абсурдний, ідіотський і глибоко аморальний, факт, якому немає жодного виправдання. Ось таке моє ставлення до питання про виборче право для жінок, міс Бердетт.

— У такому разі, гадаю, ми просто мусимо разом пообідати, — мовила вона. — І я була б вдячна, якби ви звали мене Бернадет.

— Врешті-решт, — додав Стентон, — жінки ж теж тримають половину неба.

— Господи, — аж рота роззявила вона, — таких прекрасних слів я ще в житті ні від кого не чула, а тим більше від чоловіка. Зовіть мене Берні.

25

Зацитувавши Мао Цзедуна, Стентон усвідомлював, що, власне кажучи, фліртує; сідаючи навпроти Берні Бердетт, дивувався сам собі і не знав, що й думати, адже буквально напередодні навіть уявити