Читати книгу - "Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА"

   

Трохи вже п’яний Корзо сидів за столом і нудьгуючи спостерігав, як жінка, що прийшла прибрати, мотається по хаті, мов та бджілка з квітки на квітку. В його очах поволі розгорявся похітливий вогник, і коли та зібралася іти в своїх справах далі, він зупинив її:  
– Зачекай! – вона затрималася біля дверей, –  підійди сюди!  
Жінка, корячись головуючому селища, слухняно підійшла до нього в очікувані почути, що вона ще чогось не зробила, чи зробила щось не так. Корзо, сидячи на лаві, пробігся по її стану очима і зачастив диханням. Потім звівся, підійшов до дверей, зачинив засув з середини. Жінка, не розуміючи намірів старійшини, так і стояла на місці з широко розкритими очима від здивування. Він підійшов до неї, грубо вхопив і силою розірвав на ній сукню, оголивши груди, повалив її на підлогу. Та від несподіванки навіть і не спробувала чинити опір, бо такої поведінки від чоловіків вона ніколи ще не бачила, але коли до неї дійшло, що намірявся зробити Корзо, її охопив панічний жах. Їхня релігія дозволяла такі стосунки лише в дні святкування «Пробудження Дари», в інший час, це вважалося великим гріхом і оскверненням жіночої чистоти богині. Вона зі всіх сил забилася в істериці, намагаючись вирватися з-під хижих обіймів ґвалтівника. Снуючи ногами, бо руки були затиснуті в руках Корзо, вона чи навмисно, чи так вийшло з усього маху вдарила коліном йому в пах. Корзо здавлено застогнав від болю і обм’як. Жінка, скориставшись моментом, коли старійшина скрутився на підлозі калачиком, витягла засув у дверях і в подертій сукні вибігла на двір.    
Ярон не поспішаючи брів вулицею селища. Він був трохи пригнічений. Його не відпускали думки після розмови з Максимом на полюванні. Звісно, він хотів кардинально змінити правила життя у селищі, і взагалі в їхньому суспільстві. Також було бажання позбавитися від впливу Служби Контролю над ними, бо від них, окрім покарання за проступки, нічого доброго не бачив. Але як це зробити? Що саме сказати людям, щоб вони йому повірили? І найголовніше, як і коли саме зважитися на такий виклик вже давно усталеній системі.  
Раптом з-за рогу вулиці вибігла жінка, притримуючи роздерту сукню на грудях, і на швидкості налетіла на Ярона. Від несподіванки той ледве втримався на ногах, щоб не впасти.  
– Ти що, оскаженіла!? Куди летиш як навіжена, що на шляху людей не бачиш? – розсердився Ярон.   
– Там... – запинаючись, відхекувалася жінка, — там… наш старійшина... Він збожеволів.  
– Як, збожеволів? Що ти верзеш? – не міг зрозуміти він її.  
– У нього, мабуть, вселилися злі духи. Він... Він хотів... Він порушив закон Дари і хотів взяти мене силою. Він хотів осквернити Дару.  
– Так, Корзо вже зайшов за край. Це вже йому з рук не зійде. Біжи закликай селищан на майдан, – вхопився за «рятівну соломинку» Ярон, маючи реальну і вагому причину зібрати схід селища, – а я навідаюся до цього «старійшини», – процідив він крізь зуби останнє слово.  
Підходячи до хати старійшини, Ярон ще здаля побачив, як на ганку помічник Корзо щось нашіптував йому на вухо і вказував кудись рукою. Корзо раптом зірвався з місця і поспішив у вказаному напрямку.   
– Гей, Корзо! Зачекай, розмова є! – гукнув його він, розуміючи, що якщо не вхопити справу на «гарячому», то потім з цього питання може нічого й не вийти. Корзо на мить припинився, глянув у бік Ярона і гукнув:  
– Потім!  
– Корзо, серйозна розмова є! – спробував ще раз його затримати Ярон.  
– Я сказав, потім! – огризнувся старійшина і не спиняючись попрямував далі.  
– Ну і грець з тобою, вирішимо все й без тебе, – промовив Ярон вже сам до себе, бо Корзо вже віддалився від нього на таку відстань, що нічого не чув, і поспішив до майдану в надії, що люд вже зібрався.   
По дорозі Корзо заскочив до Зораста, прихопивши з собою декілька охоронців, яких зазвичай і наймав для своїх брудних справ, направився з ними до лісу за своїм помічником. Підійшовши до вказаного місця, Корзо дав команду тихенько, непомітно обійти його і зайняти свої позиції з боку селища, розраховуючи, що Вереска і Лана будуть втікати в цьому напрямку. Сам залишився на місці в надії спіймати хлопця, бо за його логікою, Марус повинен був втікати до свого закладу, де навчався і проживав.  
Вереска, чатуючи безпеку своєї подруги, пильно вдивлялася в гущу лісу та прислухалася до будь якого підозрілого звуку. І вона не схибила, бо, почувши хруст від зламаної гілочки, придивившись, вона побачила, як один із найманців Корзо крадеться, обходячи її в бік селища. Тривожно забилося серце, але вірне рішення прийшло миттєво.  
– Лано, втікай! Мерщій біжи з Марусом до Максима на галявину! – гукнула вона, а сама побігла в бік селища, приманюючи на себе увагу найманців, що кинулися навздогін за нею.  
Максим сидів біля багаття і на рожні, поволі прокручуючи його, смажив порося, радіючи, що зробить Вересці сюрприз на вечерю. Ніжна шкіра кабанчика тріскалася і крізь ці тріщинки протікало розтоплене сало, капаючи на жар, воно приємно шипіло, спалахуючи вогнем, поширюючи запашний аромат смаженої свинини. Це тішило Максима, бо йому вдалося здійснити задумане. Він сьогодні відсвяткує свій перший рік, прожитий у цьому світі. Відсвяткує разом з жінкою, до якої вже в його серці розгорілися почуття, і пригостить її по-справжньому святковою вечерею. Прокручуючи кабанчика на рожні, він роздумував, що ще приготувати до святкового столу, як раптом його відірвав від роздумів жіночий крик:  
– Максиме, врятуй нас!  
До хутора бігла якась жінка з хлопчиком років семи-восьми, за якими гналося два дебелих чоловіка.   
– Та це ж Лана! Дідько, а де ж Вереска? – впізнавши жінку, промовив Максим, а потім, зрозумівши, що коїться, схопив декілька стріл з луком, кинувся їм назустріч.   
Лана з хлопчиком щодуху бігли до Максима, але наздоганяючі, видно, були швидші за них, бо відстань між ними помітно зменшувалася. Він зрозумів, що вони не встигнуть добігти і їх схоплять ще до межі окраїни хутора. Зупинившись, Максим натягнув тятиву і вистрілив у першого чоловіка. Стріла, слава Богу, бо він не хотів нікого вбивати, поцілила йому в ліве плече. Той спіткнувся і впав на землю, потім піднявся на коліна, схопився правою рукою за плече, з якого стирчала стріла. Другий хлоп, зрозумівши ситуацію, сам припав до землі, боячись такої долі, що спіткала його побратима. Максим, тримаючи їх на прицілі, далі стріляти не став, просто дочекався Лану з хлопчиком і опустив лук, коли побачив, що вони вже в безпеці. Посіпаки Корзо зрозуміли, що втратили утікачів, підвелися і побрели до селища.  
– Що сталося? Де Вереска? Хто це з тобою? – засипав запитаннями Максим Лану.  
– Це Марус… мій син, – ще важко дихаючи після бігу, відповідала вона. — Ми з ним потай зустрічалися… ти ж, мабуть, знаєш, що нам заборонено мати подальші стосунки зі своїми дітьми після відлучення? А я… я не змогла забути своє дитя… Максиме, я боюся, що Вереску схопили. Вона ж мені допомагала зустрічатися з сином, стерегла, щоб ми не попалися. Якщо її схопили, то виселенням з селища вона не обійдеться… Корзо такого моменту не упустить. Я боюся… Що ж робити, Максиме?  
– Звісно, щось треба робити. Я зараз піду туди і спробую про все дізнатися, а ти, Марусе, будеш тут за старшого, як чоловік, і захищай свою маму. Добре? – звернувся він до хлопчика, який виглядав із-за спини мами, лупаючи «маминими» очима, як доказом, що він її син. — І ще одне прохання до тебе – приглянь за цим кабанчиком, щоб нікуди не втік, поки мене не буде.  
– Так він вже засмажений. Як він втече? – зреагував на жарт Марус.  
– Бачу, ти розбираєшся у смажених кабанчиках, тож досмаж його, будь ласка, бо м’ясо жінок боїться, – кивнув на Лану Максим, жартуючи далі. – Домовилися?  
– Так, – зголосився хлопчик і відразу приступив до рожна, покручуючи його.  
– Молодець. Мужик сказав, мужик зробив, – похвалив його Максим і вже серйозно звернувся до Лани. – Я думаю, що ти добре знаєш, що з хутора, тобто з цієї галявини ні кроку. Дочекайся обов’язково Вереску, або мене. Повір, на моїх очах, виходячи звідси, зник один із ваших селищан, і, наскільки я знаю, він так і не повернувся ні сюди, ні в селище. Так що краще не ризикуй, бо хто знає, де можеш опинитися. Я не знаю, чому я виходжу звідси і повертаюся назад, але ж потрапити назад у свій світ, як не пробував, не можу. Ось землянка Верески, можеш у ній відпочити. Я думаю, що твоя подруга не буде проти. Тут тобі нічого не загрожує, сюди навіть звір не заходить, так що ви в безпеці. Якщо голодні, їжа перед вами, можете поїсти, не соромтесь. Все зрозуміла?  
– Так, не переймайся, ми нікуди звідси не підем, поки хтось не прийде з вас.   
– От і добре, тоді я пішов, – сказав Максим і зайшов до своєї землянки, щоб взяти з собою ще й меч.   
Селищани, покликані до майдану, поволі заповнювали його, але Ярон ще не наважувався до заклику людей, щоб усунути Корзо з посади старійшини, і підняти питання зміни правил життя в їхньому соціумі. На його думку, людей зібралося ще замало для обговорення і голосування. Правда, той натовп, що вже зібрався, закипав, бо жінка, над котрою хотів поглумитися Корзо, завзято розповідала, що з нею сталося, вказуючи на роздерту сукню, вона роздмухувала жар гніву в серцях селищан доволі вдало.   
Раптом невдоволений гомін натовпу став притихати, його приглушив звук тріскотні електророзрядів, після яких зазвичай з’являлася загадкова сфера. Так сталося і цього разу. Зі сфери вийшов чоловік одягнений у мундир, що акцентував його приналежність до якоїсь служби. Це здивувало не тільки Ярона, а й усіх селищан, що зазвичай звикли до появлення трьох старців при сході селища для вирішення загальних питань.   
Ярон помітно захвилювався, поява цього службовця не входила в його плани. Чому це раптом тут з’явився представник СК? До речі, він упізнав його, це був той самий чоловік, що хотів їх з Максимом й Оніком вбити з бластера біля передавача.   
На майдані запанувала тиша, яку порушував тільки щебет пташок, що не зважали ні на що і підкорювалися тільки законам природи. Селищани чекали на реакцію службовця, але той лише мовчки роздивлявся натовп. Нагнітаюча тиша тиснула на людей, і хвиля перешіптування пробігла по натовпу з одного кінця в інший.  
Раптом скрипучий голос Корзо врізався в цю тишину і змусив майже всіх здригнутися від несподіванки.  
– О, я бачу, Яроне, ти вже зібрав селищан. Як це доречно, дякую за допомогу, – підійшов він до натовпу разом з Зарастом і охоронцями, що тримали попід руки Вереску.  
– Я, Корзо, зібрав людей не для того, щоб тобі допомогти, а щоб розібратися у твоїх ганебних вчинках, які ти дозволяєш собі з жінками. Ми зібралися, щоб позбавити тебе посади старійшини і вибрати іншого, а тебе засудити за ґвалтування жінок. Докази в нас є, – у гніві випалив Ярон і покликав до себе жінку в роздертій сукні. – І як це доречно, що ти закликав у свідки представника зі Служби Контролю.   
– Не ти мені надавав цю посаду, не тобі мене її і позбавляти, і судити ми будемо не мене, а її, – проігнорував звинувачення і погрози Ярона Корзо, впевнений у своїй безкарності. – Знаєте, що вона скоїла? Вона допомагала своїй подрузі Лані зустрічатися з дитиною після її відлучення. А ми добре знаємо, що це заборонено нашими покровителями, і що чекає ту жінку, яка порушила цю заборону. Оскільки Вереска вже порушила закон і правила обряду, обравши того пришельця з Галявини блукань на святкуванні в честь нашої богині Дари, то просто прогнати її з громади буде замало, вона й так вже покинула селище. Але будучи вже поза громадою і допомагаючи нашій жінці чинити заборонені вчинки, вона погіршила свій злочин і позбавляється громадського суду. Судити і карати її буде СК, тож я передаю її до їхніх рук.  
– Не маєш такого права! – вигукнув Ярон, злякавшись, що може втратити свою сестру назавжди. – Це право громади, як судити і карати її! Так чи ні? – звернувся він до громади в надії підтримки, і не прогадав, бо натовп невдоволено загув: «Так, це наше право!», «Ти хто такий, щоб вирішувати за всю громаду!?», «Ми тебе не обирали!», «Геть звідси!»  
Ось такого повороту речей, ні Корзо, ні представник СК не очікували, і помітно захвилювалися. Корзо подивився на Зораста в надії захисту своєї персони, але той демонстративно відійшов від нього до Ярона, показуючи на чийому він боці, а його охоронці так і лишилися на місці, тримаючи Вереску. Мабуть, вони вже були завербовані старійшиною і чекали лише його команду.  
Максим обійшовши майдан так, щоб у його полі зору було видно, для чого зібралися люди, підкрався на прицільну відстань для пострілу з лука. Серце калатало від хвилювання, бо він чудово розумів, що йому одному ніяк не подолати цілий натовп, а тим паче, що його зброя, це сміх проти бластера, яким володів той тип з СК. Але він також і не міг просто піти звідси, покинувши жінку, яка врятувала йому життя, надавши необхідні речі, щоб він зміг вижити в цьому світі, так зненацька потрапивши сюди. Він не міг залишити в біді ту жінку, яка вже наповнила його серце своєю красою, розумом, лагідністю, сміливістю. І це вже серце билося заради того, щоб бачити ще її очі, чути її голос, відчувати приємне хвилювання від її посмішки, радитися з нею, і просто знати, що вона є поруч. Тому він вправив стрілу на тятиву, глибоко вдихнув і вигукнув:  
– Відпустіть її!  
Майдан враз онімів, і всі вирячились на Максима, що вийшов з-за стовбура дуба, тримаючи лук готовим для пострілу. Корзо відразу юркнув за службовця, який вже активував бластер, що почав трансформуватися на правій руці. Думати, що краще робити далі, не було коли і Максим вирішив відсікти голову від тулуба в надії, що безголовий тулуб не зможе відразу прийняти правильне рішення. Він пустив стрілу в шию господаря бластера, розраховуючи, що його мундир, при таких технологіях може бути куленепробивним. І Максим не помилився, бо коли стріла пронизала шию наскрізь, то з стоячого коміра став трансформуватися захисний прозорий шолом і, натикаючись на перешкоду, повертався раз за разом у вихідне положення. З-під древка стріли пульсуючи била кров, заляпуючи прозорий матеріал шолома, що ніяк не міг трансформуватися. Тип у мундирі ще чуть постояв і впав спочатку на коліна, а потім звалився вткнувшись лицем в землю. Через хвилину бластер і шолом повернулися в своє вихідне положення і більше не подавали ніяких рухів, як і їх господар.  
Першим від того, що відбулося, отямився Корзо і заверещав на всю горлянку:  
– Вбити його!  
Відразу на Максима кинулися ті двоє, що тримали Вереску, а за ними з мечами кілька вояків Зораста, але той дав команду: «Назад!», і вони зупинилися, окрім холуїв Корзо. Максим підкосив їх стрілами, одного в груди, другому попало в живіт. Деякі чоловіки з натовпу, мабуть, прихильники старійшини, тримаючи в руках ножі, також направилися в бік Максима, але їм на перейми став Ярон викрикуючи:  
– Стійте! Назад! Не чиніть самосуду. Давайте спочатку вирішимо ті питання, заради яких зібралися! – потім повернувся до Максима. – Максиме, опусти зброю! Давай спробуємо вирішити все мирним шляхом. Ти вмішався в наші справи, в справи нашої громади і не мав на це ніякого права. Громада хоче знати, чому ти це зробив. Гаразд? Виходь, я даю слово, що тебе ніхто не зачепить доти, поки не вирішить громада, як з тобою чинити.   
– Ні, Яроне! Ти добре знаєш, чому я прийшов сюди зі зброєю. Відпустіть Вереску і ми підемо звідси.  
– Він вбив службовця СК, вбив двох моїх... Наших людей. І ви ще його слухаєте? Він вам ставить ще якісь умови? Зорасте, негайно дай команду своїм хлопцям знищити його! Я тобі наказую як старійшина громади! – підскочив Корзо до начальника охорони, хапаючись за ниточку влади, що вже вислизала з його рук.  
– А ти мені тут не командуй! Старійшина... Я тебе не обирав! Тебе призначили ось ці виродки, – вказав Зораст на мертвяка в мундирі, – до нього і май справу, як старійшина.  
– Ах, так! Ну, ти мені за це ще відповіси, – злобно проскрипів Корзо і відійшов до своїх поплічників.  
– То що, Яроне, відпустиш Вереску, чи ні? Нехай вона йде на мою галявину і на ваш суд я прийду сам. Слово даю! – старався вирвати Вереску з цього дикунства Максим. – Чи ти не шануєш мого слова?  
Ярон трохи повагався, перш ніж звернутися до громади з такою пропозицією. Він серцем був на боці Максима, бо також хотів врятувати Вереску від цього божевілля, що склалося таким чином. Звернутися до громади це не значило врятувати її, бо хто знає, який вирок для неї зажадали б люди. А ще він побоювався викрити справжню причину прихильності до неї. Не міг він просто так заявити, що то його сестра і він кістьми ляже, щоб тільки врятувати її від погибелі. Нарешті він все ж таки наважився і звернувся до громади:  
– То як ми вчинимо у цій ситуації? Що скаже громада?  
– А що скажеш ти, Яроне!? – вигукнув з натовпу Онік.  
– Моє слово супроти громади нічого не важить, – нагадав Ярон людям, що все ж таки в нього немає таких повноважень, щоб вирішувати за всю громаду.  
– А ми виберемо тебе нашим старійшиною, то й слово твоє буде важити. – вигукнув Зораст, – то як, люди? Хто за те, щоб Ярон став нашим старійшиною? А Корзо, цього паскуду, проженемо з селища геть.   
– А він вже й сам втік. Не став чекати, поки йому під зад дадуть! Ха-ха-ха! – зареготав Онік і всі селищани залилися реготом вслід за ним.  
– Гей, Корзо, де ти!? Я хочу дати тобі під зад, – підхопив жарт Оніка чолов’яга з натовпу, але Корзо цих насмішок вже не чув, бо чимдуж поспішав до маяка-передавача, щоб подати сигнал тривоги.  
– Голосуємо за Ярона! Грець з ним, з тим Корзо та його медальйоном влади. Ми йому його не вручали і він для нас нічого не значить, – запропонував Зораст. – То хто за Ярона?  
Люди один за одним ставали на одне коліно схиливши голову, притулювали праву руку до грудей виражаючи свою повагу і покору перед новообраним старійшиною.   
Після того як затихли схвальні вигуки на честь старійшини і визначилися, коли саме вони відсвяткують свій вибір, Ярон вже як уповноважене лице влади взяв слово:  
– Я, громадо, вважаю так, що ми можемо відпустити Вереску. Вона не вбивала ні наших людей, ні цього службовця. Це зробив Максим, і він пообіцяв не чинити опору і стати перед нашим судом. Те, що Вереска, втікаючи від Корзо, полишила громаду, то на це є причина, з якою, я думаю, вже знайомі деякі жінки нашого селища. Ось, вона може це підтвердити, – Ярон вказав на жінку в роздертій сукні, – а те, що вона допомагала подрузі потай зустрічатися з сином, то я думаю, що ми з вами це питання переглянемо, бо то не по-людськи відбирати в матерів їхніх дітей, заставляючи забувати одне одного. Не могла Дара дати нам такі закони і заборони, це вони, – кивнув він у бік мертвого службовця, – перетворювали нас на тварин. Ми змінимо ці правила, так? – і майже всі, особливо жінки, схвально зголосилися. – Тож, якщо ви не проти, то Вереска може бути поки вільною, а Максим хай стане перед нашим судом.  
– Нехай собі іде! Вона вільна! Якщо хоче, то може залишатися в селищі! – вигукували з натовпу.  
– Ти вільна, іди собі, – сказав Ярон Вересці.  
Вона спочатку завагалася і не повірила, що її так просто відпустили, а потім невпевненим кроком пішла до Максима. Він також полишив своє місце і рушив їй назустріч, все ще тримаючи лук напоготові, на випадок якоїсь провокації. Коли вони зустрілися, він взяв її за руку, подивися в очі і промовив:  
– Вертайся на хутір, там тебе чекає Лана з Марусом.  
– А ти? Як же ти? Вони тебе ж вб’ють… я боюся за тебе.  
– Не бійся, може, й не вб’ють. По-перше, я сам на такий обмін зголосився, а там побачимо, як карта ляже. Ну все, мене чекають, а ти мерщій на хутір, і що б тут не сталося, не вертайся сюди. Ти для мого серця найдорожче, що в цьому світі є, тому я й прийшов по тебе зі зброєю в руках, повір, я ні про що не шкодую. Іди! – і він злегка підштовхнув її в напрямку хутора. Вереска ступила декілька кроків, спинилася і обернулася до Максима, глянувши на нього очима, які були наповнені сльозами, що змішалися зі страхом, болем і розпачем, але все ж таки залишалися прекрасними, наповненими всесвітом, в які він закохався відразу, коли їх побачив вперше.  
Як тільки Максим впевнився, що Вереска твердо направилася до хутора, підійшов до натовпу і став перед ним. Перш ніж його судити, Зораст відразу дав команду роззброїти його. На деякий час запала тиша. Всі чекали, що скаже новообраний старійшина, а той все не міг зібратися з думкою, як правильно почати, бо хотів виправдати Максима за його проступки, або хоч полегшити покарання.  
– Громадо! – почав Ярон, – перед тим, як судити цього чоловіка, давайте згадаємо, як ми судимо своїх селищан за їхні проступки. Я знаю, що він не належить до нашої громади, але ми до сих пір і не мали справи з таким випадком, і в нас немає закону, як судити чужинців. Тому я пропоную судити його, як буцімто він є з нашого осередку. А ми ж перед тим, як засуджувати людину, спочатку згадуємо її добрі справи, бо знаємо, що в гніві розум затьмарюється і не може згадати добра, яке зробила за життя ця людина. Тож давайте згадаємо, що доброго для нас зробив Максим з «Галявини блукань»?  
– Ми добре пам’ятаємо, як він нам допоміг боронитися від сірих! – вигукнув чоловік з натовпу.  
– Та ще й як допоміг! Я бачив, як він бився, багато він їх тоді поклав! – підхопив інший.  
– А що вже забули, хто саме вистежив нори сірих? – закипав натовп.  
Пролунали і заперечливі вигуки, мовляв, це не давало йому дозволу вмішуватися у справи громади та вбивати підлеглих Корзо. Гурт наповнився галасом, осуджуючи і виправдовуючи Максима, і ніхто окрім нього не помітив, як повітря наповнилося запахом озону і від впливу потужної енергії аж мерехтіло ніби в сильну спеку від прогрітої поверхні. Максим відразу здогадався, що це означає, і на всю силу вигукнув, щоб перекричати гурт, і привернути до себе увагу:  
– Тихо! – і коли всі притихли, гукнув, — до нас гості, і мабуть, не з добром! Корзо, видно, покликав СК собі на допомогу! Зорасте, віддай зброю!  
Але Зораст не поспішив це робити, мабуть, очікував наказу від свого керівництва, чи, може, не повірив словам Максима. Всі мовчки спостерігали, як почали з’являтися одна за одною прозорі сфери, і звідти вискакували агресивно налаштовані сірі.  
На очі Максиму потрапила масивна, обрізана дубова довбешка з метр завдовжки, що спокійно стояла, підпершись до свого родича, розлогого дуба. Він миттю, не зважаючи на те, що був під арештом, кинувся до неї і схопив у свої руки. Хоч яка не яка, а в умілих руках, все ж таки, зброя. І як вчасно він її схопив, якраз у цей момент на нього налетів сірий з оскаленою пащею, цілячись прямо в горлянку. Але Максим спритно відхилився і зацідив його довбешкою по потилиці так, що було чути, як хруснув череп і тварюка припала до землі, забившись у конвульсіях. Несамовитий крик жінки привернув до себе увагу Максима. Він побачив, як ще один сірий накинувся на бідолашну жінку, яка прикрила собою свою малу дитину, шматуючи її спину. Поряд стояв у ступорі охоронець з двома мечами в руках, одного з якого він перед цим відібрав у нього. Максим кинувся до чоловіка, вихопив з рук свій меч і відсік сірому голову.   
– Чому стоїш, як стовп, зі зброєю в руках? Бийся! – гаркнув на нього Максим, штурхнувши при цьому його в груди, після чого хлопець ожив і кинувся рубати сірих, які з’являлися зі сфер, що все ще прибували.  
Недалечко від Максима билися Ярон, Онік, Зораст, відсікаючи сірих від жінок, дітей та стариків, щоб вони мали змогу втекти та сховатися у своїх домівках. Максим навпаки став пробиватися до місця, де з’являлися сфери, щоб вражати тварюк, не даючи їм зосередитися при висадці. Боротися з ними, маючи зброю в руках, було й не так вже й складно, але небезпека була в тому, що вони мали звірячу спритність і рухливість. Не могла людина так різко змінювати напрямок руху чи стрибнути на висоту в декілька своїх зростів, як вони. Та й управляючи мечем вагою близько в півтора кілограма, руки втомлювалися та втрачали свою силу і удари були не такими вже потужними. Через ці несильні і неточні удари деякі сірі були тяжко поранені і від їхнього виття та рику на душі ставало моторошно.  
Відбиваючись від тварюк, Максим спіткнувся об тіло вбитого ним службовця. Втративши рівновагу, впав на спину, але ще встиг виставити поперед себе меч, на який настромилася сіра туша. Підводячись на ноги, він помітив на конструкції бластера, що був прикріплений на правій руці мертвяка, знайомі символи, які йому колись порадив завчити старець, котрий назвався його Первородною душею. Розбиратися у цих символах не було часу, бо сірі напирали із сфер, які з’являлися одна за одною з такою швидкістю, що не було можливості навіть глянути в інший бік.  
Згодом Максим помітив, що ті сірі, що атакували його, поступилися місцем одному, скажімо так, за їх мірками, кремезному сірому з намотаним і затиснутим у лапі ланцюгом у півтора метри. О, так, Максим його впізнав по рубцях на нижній кінцівці від оков, це був той самий сірий, що втік із полону. З-під волохатих брів тварюки Максима люто свердлили дві намистинки, а на морді відобразилася чи то усмішка, чи оскал, він так і не зрозумів, бо сірий заревів і кинувся на нього. Від першого удару ланцюгом Максим вивернувся, другий прийняв на меч. «Натренувався, падлюка», – подумав він, побачивши, як ланцюг обвився декілька разів навколо клинка. Зрозумівши, що задумав сірий, Максим умить нахилив меч паралельно ланцюгу і коли він смикнув, щоб вирвати його з руки, той просто вислизнув з металевих обіймів. Сірий не очікував такого повороту дій і за інерцією подався назад, втративши контроль над собою. Цього було достатньо, щоб Максим зробив випад і рубанув його зі всієї сили так, що меч розпанахав голову сірому на дві частини, одна з котрих впала на землю, а інша залишилася на його короткій шиї. Сірий на секунду ще затримався на ногах і рухнув.  
Сфери перестали з’являтися і бійня поволі стала затихати. Вояки і чоловіки селища добивали решту та поранених сірих, а Максим підійшов до мертвого службовця, на руці якого залишався бластер з символами, що були вже йому знайомі. Він придивився до них і зміг деякі розпізнати. Один із них означав «від’єднати», і він легенько натиснув на цей символ. Щось клацнуло, замерехтіли індикатори, і конструкція бластера розкрилася, полишивши кінцівку службовця. Максим обережно взяв бластер і приміряв на свою праву руку. Конструкція знову ожила і обхопила передпліччя, засвітився символ, що відповідав за скидання попередніх налаштувань. Він торкнувся його і через декілька секунд засвітився інший — «ідентифікація», після якої в свою чергу вступив символ «програмування». Максим вже без вагань натиснув і на нього, щось кольнуло в передпліччя і запаморочилося в голові, а потім злегка занудило і відпустило, після чого засвітився жовтогарячим кольором символ — «активувати». На нього натиснути він завагався, тому що ще не знав як саме спрацьовує бластер на ураження.  
Вереска так і не дійшла до «Галявини блукань». Страшні крики жінок селища та бойове ревіння сірих повернули її назад. Вона вернулася не для того, щоб взяти до рук зброю, а тому, що злякалася за Максима. Його самопожертва заради неї вже вдруге об’єднала усі думки про нього в почуття, що тісно сплелися в її серці, породжуючи хвилювання. Вона і вперше, коли він прикрив її від побоїв біля ганебного стовпа, не полишила його на самоті, тим паче, не збиралася це робити і зараз.   
Коли Вереска підійшла до селища, бійка з сірими була саме в розпалі. Відразу відшукати  
Максима серед цієї маси людей і сірих, що б’ючись підняли ще й добрячу куряву, не вдалося. Підійти ближче було лячно, бо досвіду битися, як і зброї, у неї не було, тому вона вирішила зачекати поки трохи не втихне ця баталія, бо з досвіду добре знала, що вони завжди перемагали сірих з незначними втратами.  
Так було і цього разу, бійня стала стихати на користь селищан і тільки Вереска відшукала поглядом Максима, як знову з’явилася прозора сфера і з неї вийшли двоє службовців з активованими бластерами напоготові. Один із селищан націлився на них з лука і вигукнув:   
– Забирайтеся звідси геть! Ми й без вас здатні жити і керувати своїм життям.  
Але випущений по ньому світловий заряд нараз переконав його, хто тут ким керує, пропаливши в його грудині дірку майже наскрізь. Чоловік рухнув на землю, а всі інші збилися до купи. Люди, звісно, злякалися такої зброї, бо добре усвідомлювали примітивність своїх мечів, списів, луків перед нею, але вже розповсюджений серед них дух бунтаря не давав їм кинутися навтьоки, рятуючись від загибелі.  
– Якщо не будете чинити спротиву, ми вас не станемо чіпати. Нам потрібен лише той чоловік, що мешкає на «Галявині блукань»... Як то його?.. – запитав службовець когось, повернувшись у бік чагарників, що порозросталися поміж хатинами.   
– Максим, – сказав Корзо, виходячи з кущів.  
– Ах, ти, мерзото! То це ти накликав на нас сірих? – вигукнув Ярон.  
– І цих падлюк сюди викликати теж твоя робота? – підхопив Ярона Онік і випустив стрілу в Корзо, але промахнувся. Службовець націлив бластер на нього і процідив крізь зуби:  
– Ми ж вам сказали, хто нам потрібен. Навіщо вам за нього гинути?  
Максим спостерігав за всім, що відбувалося на майдані, зі своєї засідки, водночас чаклуючи над своїм бластером. Натиснувши кнопку активації, він переконався, що «доріжка» заряду повністю завантажилася і він був готовий до стрільби. Але як з нього вистрілити? Де пускова кнопка, чи гачок, він ніяк не міг знайти, що тільки не натискав. Маючи таку зброю і не мати змоги нею користуватися, це роздратувало Максима і він з пересердя стиснув кулаки. В цей момент щось клацнуло і потужний світловий заряд врізався у землю за три метри від нього. Від високої температури шар землі вибухнув, привернувши увагу прибулих службовців.   
Вони відразу кинулися атакувати Максима, а озброєні селищани слідом за ними, чи то з цікавості, чи йому на виручку, чи також по його душу, він не зрозумів. Вибравши зручне положення, він визирнув із-за дерева і відразу по ньому вистрілив той службовець, що біг попереду. Розряд поцілив у стовбур дуба, кора розірвалася на тріски і боляче вдарила в обличчя.   
– Дідько! – вилаявся Максим. – Де ж ти, моя душенька первородна? Хай би знову виручив мене в борг? – згадав першу свою зустріч з бластером він. Але швидко з другого боку стовбура дав відповідь і... Попав! Розряд вліпив нападаючому прямо в груди.   
Захисний костюм витримав, але від потужного удару службовця відкинуло назад і він звалився на землю. І тут Максим зрозумів, за чим саме пішли селищани. Першим до службовця підбіг Ярон і з усього маху рубанув мечем по руці з бластером. Захисний матеріал не дав відрубати руку, але через його еластичність плечова кістка хруснула і той закричав від болю. З-під прозорого шолому його крику не було чути, та все ж таки по зв’язку напарник його почув і випустив чергу розрядів по людях. Когось звалило наповал, іншого зачепило злегка. Не пощастило й бідолашному Оніку, його серйозно поранило в стегно. Повітрям розповсюдився запах паленого протеїну.  
Максим випустив декілька зарядів по вцілілому службовцю. Правда, промахнувся, але це все ж таки відволікло його від селищан, давши їм змогу сховатися за укриттям. Пораненого Оніка Зораст з хлопцями занесли до однієї з хатин, де його раною зайнялися жінки.   
Службовець виявився також битим перцем, бо дуже вміло вів бій, помалу наближаючись до Максима. Стріли, якими по ньому били Зорастові охоронці, завдяки захисту, шкоди не завдавали, хіба що трохи відволікали від Максима, чим він і скористався, непомітно змінивши місце на більш зручніше. Тепер він зачаївся за чиєюсь хатинкою, потенційно наражаючи її на підпал від влучання з бластера. І так сталося, бо той, стріляючи по Максимові, смальнув у кут хатини, іскри відстрелили від деревини, сипонули в солом’яну стріху, котра враз спалахнула вогнем.  
Даючи відсіч, Максим раз за разом вистрілював з бластера не подумавши, що акумулятор не вічний, тому пристрій замерехтів червоними вогниками, що відображали символи, і «здох». Потрібно було зробити перезавантаження, щоб запустити процес зарядки батареї, але на це не було вже часу, бо його противник підійшов вже майже впритул. Він зняв з руки бластер і відкинув в бік, а сам взявся за меч. Розраховуючи, що коли службовець заглядатиме за стіну в повний зріст, він присів, щоб в цей момент вдарити його по ногах.  
Хатина розгорялася дуже швидко, бо добре просушену солому охопило полум’ям відразу. Вітер роздмухував горілий дах, з якого палена солома падала на Максима, дошкуляючи йому незначними опіками. Але він на них майже не зважав, зосередивши всю увагу на противнику. З іншого боку хати ворог обійти Максима не міг, бо звідти по ньому били стрілами селищани. Стріли хоч і не могли пробити його захисний мундир і шолом, але все ж таки завдавали болючі удари. Тому той пробирався прямо на куток хати, за яким сховався Максим. Тріскотіння палаючого даху глушило кроки службовця, та все ж таки Максим вловив їх, коли той підбіг до хатини, і з цієї миті йому здавалося, що він навіть чув, як службовець дихає у закритому шоломі. Все так сталося, як подумав Максим, противник виглянув із-за кутка в повний зріст, а він зі всієї сили вдарив його мечем по ногах, зламавши гомілкові кістки. Той заревів від болю і припав на зламану ногу, а Максим, скориставшись ситуацією, заскочив на нього і нещадно наносив удар за ударом по кінцівках противника, ламаючи кістки. Впевнившись, що той вже не в змозі рухатися, лишив його біля палаючої хатини, бо та так розгорілася, що перебувати біля неї вже було неможливо.