Читати книгу - "Погода, яка змінила світ"

Сівба навесні починається пізно, а все літо дощитиме. Окрім того, морози прийдуть уже 19 серпня. Голод стає дедалі жорстокішим. Люди споживали запліснявіле зерно, через що й хворіли. Печучи хліб, до борошна спершу додавали мелену кору, а згодом кора майже зовсім правила за борошно. Також додавали й мелену солому, що блокувало стравохід і в найгірших випадках ставало причиною повільної мученицької смерті.

Великі групи людей, що голодували, покинули свої домівки в сільській місцевості й ринули до міст, де міська варта ранками забирала від воріт мертві кістляві тіла. Криза гіршає від того, що країни Прибалтики – житниці Півночі – також украй сильно постраждали. У Фінляндії біда ще більше поглиблюється навесні 1697 року, Топеліус пише:

«Коли бродячі, зголоднілі юрби людей натикалися на живе створіння, вони забивали його на місці, рвали на шматки, пили його кров та їли м’ясо, навіть не готуючи. Лісових птахів було небагато, адже пташенята гинули впродовж холодного літа. Коли рогатої худоби, свиней і овець не стало, прийшла черга коней, собак і котів, пацюків, ворон, шкір тварин, падалі та всілякого сміття. На цьому люди не зупинялися. Легенди, від яких волосся стає дибки, розповідають, що батьки пожирали своїх мертвих дітей, а діти у відчаї тамували голод мертвими тілами батьків».

Згадку Топеліуса про канібалізм підтверджують й історичні документи, принаймні щодо поодиноких випадків. Але навіть посеред усіх смертей і злиднів, тогочасні люди вважали канібалізм чимось неприродним і гидотним, тож про всеосяжність цього явища не може бути й мови.

Мені вряди-годи кортить поплескати себе по плечу з тієї причини, що я походжу з роду, який так чи інакше пройшов крізь непідвладні опису біди того часу, уцілівши. Понад усе я волію привітати й подякувати тим, хто стояв за цим подвигом, але вони вже давно померли, більшість із них поховані в невідомій мені могилі.

Нещодавно, коли я досліджував своє родинне дерево, то з особ­ливою гостротою відчув страх упереміш із вдячністю за витримку пращурами всіх труднощів, аби я міг сьогодні жити. Але передовсім я, зрештою, здивований. Як я діяв би в подібній ситуації? Що я робив би, щоб прогодувати своїх дітей? Я, той, хто ніколи не знав нічого, крім сидячої офісної роботи. Я, той, хто сприймає як належне постійну наявність на полицях місцевого супермаркету картоплі й папаї. Як я взагалі можу зрівнятися зі своїми предками із XVII століття? Вони роззявили б роти, якби побачили розкіш, у якій я живу.

Мені вдалося відслідкувати свій родовід до XV століття: я походжу головно від південно-фінських селян, хуторян, рибалок і моряків. У моєму роді на початку XVII століття теж було двоє священників з Інґо. Решта здебільшого це «простий люд», саме та когорта, яка найбільше постраждала від голоду наприкінці століття. Не те щоб у тогочасній Фінляндії соціальний статус мав велике значення: навіть найбагатшим родинам у найгірші часи бракувало зерна та м’яса.

Щоби скласти мій віртуальний родовід, збираючи відповідні файли, я використовував програму генеалогічних баз даних. Відкриймо її та погляньмо, наприклад, на Марію Улофсдоттер Егман (1677–1772), дочку селянина із Шундео в Південній Фінляндії. Її чоловіка звати Маттс Маттссон (1667–1737). Це подружжя – мої родичі у десятому коліні. Я нічогісінько не знаю про їхнє життя. Жодних свідчень, крім церковних записів, про них немає, а ті лишень кажуть, що «родина мала восьмеро дітей, шестеро з яких дожили до дорослого віку».

На долю Маттса та Марії мусив же випасти «тяжкий рік» – 1695-й, та й решта тогочасних труднощів. Найімовірніше, родина рибалила або якийсь рибалка їм допомагав. Тим, хто жив на узбережжі, на архіпелазі чи біля великих озер, було, судячи з усього, трохи легше, ніж тим, хто мешкав у віддалених місцевостях у глиб країни. Острів’яни ж могли їсти рибу й решту дарів моря. Мабуть, це пояснює, чому третина населення Карелії та Тавастії загинула впродовж голоду 1695–1697 років, коли на Аландських островах померло «лише» 8 відсотків населення.

Це, до речі, є однією з червоних ниток, що пронизували Європу в лихоліття Малого льодовикового періоду: містам і поселенням біля моря, чи водойми, чи поруч із торговельним шляхом, жилося ліпше, ніж більш ізольованим містам на задвірках країни.

Але чи справді мої пращури користалися морем і його дарами – про це мені нічогісінько не відомо. Як не крути, Маттсові та Марії вдалося не лише вижити, а ще й прогодувати шестеро дітей до зрілого віку. Просто посеред найжахливішої фази Малого льодовикового періоду, коли третину їхніх земляків переміг голод.

Складно собі уявити передумови для початку такої катастрофи сьогодні. Загибель третини всієї Фінляндії за лічені роки… Сьогодні це зумовило би повноцінний суспільний колапс, від якого оговтається вкрай обмаль людей. А для Маттса та Марії злидні, мабуть, були всього-на-всього черговим божественним випробуванням, яке треба було пройти гідно. Хтозна. Цікаво, чи розуміли вони взагалі масштаби лиха? Одне відомо достеменно: ні про який льодовиковий період, ані малий, ані великий, вони ніколи не чули.

Навряд чи всі помічають потрясіння сучасності або принаймні не звертають на них увагу. Малий льодовиковий період – це час неабиякого збільшення різниці доходів, як сказали б сьогодні. Не лише у XVII столітті, прірва між багатими і бідними глибшає від самого початку цього періоду.

Частина Малого льодовикового періоду збігається у часі з Ренесансом, у якому насправді не бракувало страшенно багатих меценатів і дожів. З написаних пейзажів Венеції та Флоренції сонце нікуди не зникало навіть у той час. А понтифіки почали у ту пору все більше вести життя світських правителів у шикарних палацах.

Людське обурення цим, а також багато чим іншим вистрілило в 1517 році, коли Мартін Лютер прибив таблицю зі своїми тезами до дверей Замкової церкви у Віттенбергу. В дужках можна зазначити, що насправді точаться дискусії, чи справді Лютер їх прибивав. У будь-якому разі чоловік відправив тези священникам.

Так розпочалася Реформація, поділ церков, що згодом манівцями призведе до вибуху релігійних воєн між католиками та протестантами. Усе це досягне своєї кульмінації, вилившись у нечувано руйнівну Тридцятилітню війну в XVII столітті.

Труднощі як для церкви, так і для Європи загалом почалися задовго до Мартіна Лютера. Штормовим попередженням став Великий голод 1315–1317 років, брутальний будильник нової кліматичної реальності в Європі.

Протягом Середньовічного теплого періоду в Європі панували сприятливі умови – багаті врожаї та надмір зерна. Населення росло, багато хто