Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

Той подивився на мене, немов я був несповна розуму.

— Ключ,— сказав він.— Ви прикуті до пацієнта. Якщо не хочете супроводжувати його до операційної, віддайте мені ключ, і я зніму кайданки.

Так я і зробив. Лікар вправно зняв наручники, звільнивши зап’ясток Сена. Передав їх мені разом із рештками моїх десятирупієвих банкнот. Команда медиків швидко підхопила Сена і покотила його всередину, охорона пішла за ними. Кавалькада зникла, і я раптом опинився сам. Збудження від полювання на Сена і його арешт швидко вивітрилось, і я розгублено стояв, стікаючи водою і кров’ю. Привітали героя і геть про нього забули.

Я роззирнувся. Санітар із «швидкої допомоги» притулився до муру і курив. Похмуро глянув на мене, коли я підійшов.

— Мені потрібно перев’язати руку.

Він витяг сигарету і відкинув недопалок.

— Ходімо зі мною, сагибе.

Я увійшов за ним до приймальні шпиталю, звідти через двері, що обертаються, у тьмяний коридор. Його черевики рипіли по вимощеній кахлем підлозі. У горлі защипало від міцного запаху дезінфікуючих засобів. На них тут не скупилися, окропляли палати хворих, як ті священики святою водою.

Ми завернули до вузенького коридорчика, уздовж одного боку якого вишикувалися дерев’яні стільці, аж затерті від тривалого використання. Санітар наказав почекати, а сам пішов за лікарем. Повернувся за кілька хвилин у компанії індійця середніх років у білому халаті. Той представився лікарем Рао. П’ять футів десять дюймів на зріст — високий як на індійця — із гладко поголеною, мов яйце, головою.

— Будь ласка, йдіть за мною,— сказав він, махнувши по коридору.

Ми увійшли до кімнати. Хімічний запах тут не став слабшим. Він увімкнув світло, освітивши кабінет без вікон, трохи більший за шафу.

Я сів на кушетку, він зняв пов’язку, яку в Коні мені наклав санітар.

— Можете зняти мундир?

Я це зробив із трудом. Він був наскрізь мокрим і важив, здається, не менше тонни. Лікар узяв скальпель і відрізав просякнутий кров’ю рукав сорочки.

— Так буде легше,— пояснив він.— Будь ласка, зніміть решту.

Він швидко оглянув рану, повів мене до раковини в дальньому кутку і промив. Я поморщився. Вода так і обпекла мене.

— Ну ж бо,— посміхнувся лікар.— Такий великий чоловік не мусить поводитись як жінка.

Такими манерами любові не завоюєш. Та й зауваження навряд чи чесне, враховуючи, що я щойно заарештував підозрюваного, а можливо, і зірвав терористичну кампанію. Утім, яким би не було моє обурення, довго воно не тривало.

— Я дам вам знеболювального,— сказав він, повертаючи мене на кушетку.— Лягайте, будь ласка.

— Навіщо? — запитав я.

— Морфій.

Кращих слів за цілий день я не чув.

Більше я майже нічого і не пам’ятаю. Тільки те, як лікар відімкнув металеву шафку в кутку кабінету і дістав шприц. Міцний запах антисептика. І за ним порожнеча.

Прокинувсь я на кушетці й побачив, що рука моя на перев’язі. Схоже, рану зашили і забинтували. Лікар щось писав за столом.

— Ага,— сказав він, побачивши, що я сів,— ви до нас повернулися. Добре, добре.— Підійшов до мене і протягнув тюбик мазі.— Зніміть пов’язку, коли купатиметесь. Нанесіть крем і знову перебинтуйте. Через кілька днів можете ходити вже без перев’язу.

А лікар таки непогана людина. Цієї миті він відсунув Не Здавайся з місця мого найулюбленішого індійця. Важко сердитися на того, хто дарує тобі морфій. Людина він добра, і якщо війна мене чогось і навчила, так це хапатися за таку людину, якщо доведеться її зустріти, обома руками, бо ніколи не знаєш, коли ще трапиться тобі такий добродій.

— А чи не дасте мені знеболювального? — попросив я.

Він на мить замислився, тоді підійшов до сталевої шафки і відімкнув її.

— Дам вам кілька пігулок. Використовуйте їх дуже обережно. Одну за раз і лише у випадку крайньої потреби. Вони містять морфій. Розумієте, що це означає?

Я кивнув і спробував прийняти невинний вигляд, а це було важко, бо хотілося на шию йому кинутись.

— До морфію швидко звикають,— попередив він.

«Так,— подумав я.— Як і до всього хорошого».

Я подякував лікарю, накинув мундир на плечі й пішов у приймальню. Там я запитав чергову медсестру, де знайти пацієнта, якого не так давно привезли під охороною. Вона звірилась із записами і спрямувала мене до палати на другому поверсі.

Знайти палату Сена було неважко. Поруч із нею стояла озброєна горила. Побачивши мене, констебль відсалютував і відчинив двері: лахи, що залишилися замість моєї форми, виявилися чудовим посвідченням особи. У палаті було лише одне ліжко, загороджене ширмою. У ногах ліжка стояв іще один констебль. Поруч із ним — Не Здавайся і досі в мокрій після плавання в каналі формі.

— Які новини, сержанте?

— Його щойно перевезли з операційної. Лікарі видалили шрапнель із ноги і спини. Кажуть, що втратив багато крові, але житиме.

— Можна його допитати?

— Не раніше ранку. Уночі за його станом стежитимуть, і о восьмій можна буде прийти.

Далеко від ідеалу.

— Хто знає, що станеться до ранку,— сказав я.— Заявиться полковник Доусон із кількома загонами мадраської легкої піхоти, оточить шпиталь і не відступиться, доки не отримає Сена.

Банерджі звів брови.

— Не певен, що мадраська легка піхота розташована у Калькутті,— сказав він,— чи взагалі в Бенгалії, сер. Вони, певне, у Мадрасі.

— Я хотів зазначити, сержанте, що до ранку полковник Доусон може отримати ордер від лейтенант-губернатора, відповідно до якого нам доведеться віддати Сена.

— У такому разі, сер, ви можете звернутися до лорда Таггарта і попросити його виграти якомога більше часу, доки втрутиться підрозділ «Н».

Слушна думка. І нам потрібно перевезти Сена зі шпиталю в безпечніше місце. Навіть якщо його тут охороняють, військова розвідка легко до нього дістанеться.

Завіса біля ліжка Сена піднялася, і вийшов худий європеєць у білому халаті. Занадто молодий як на лікаря. Утім, у наш час усі або занадто молоді, або занадто старі. Він був блідим і чисто виголеним, хоча я б не сказав, що голитися йому доводиться частіше, ніж раз на місяць. Він із тривогою покосився на мою