Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

перев’язану руку і сухо представився лікарем Бірдом.

— А ви той офіцер, який його заарештував?

— Капітан Віндгем.— Я потиснув йому руку. М’яку і вологу. Немов рибу потримав.

— Радий знайомству, капітане.— Він указав на пацієнта за завісою: — Наскільки я зрозумів, ви врятували йому життя.

Тут він помиляється. Нічого такого я не робив. Просто зберіг для суду. Його повісять. І я особисто подбаю, щоб розвідка дала мені час підготувати всі необхідні звинувачення. Якщо ні, його вб’ють вони. У будь-якому разі йому не жити. Але без бою я свого бранця підрозділу «Н» не віддам. Утім, битися мені б дуже не хотілося, і тут знадобиться допомога цього молодого лікаря.

— Не знаю, чи в безпеці він,— зітхнув я.

— Прошу? — здивувався лікар.— Запевняю вас, капітане, його життю нічого не загрожує. Одужає він дуже швидко.

— Я мав на увазі, лікарю, що тримати його тут досить небезпечно. Приятелі можуть спробувати його викрасти.

Якщо на щоках молодого чоловіка і залишавсь якийсь рум’янець, він швидко зник.

— Але ж ви поставили озброєну охорону? — пробелькотів він.— Хто ж сюди поткнеться?

— Сподіваюсь, ніхто, але абсолютно впевненим бути не можна. Це відчайдушні люди, лікарю. І мені б дуже не хотілося, аби у шпиталі почалася перестрілка. Я б зітхнув із полегшенням, якби він лежав на Лал-базарі. Там ми його добре захистимо. І загрози вашим пацієнтам не буде.

Лікар нервово потер долоні. Клятва, яку він давав, підказувала, що Сен має залишатися тут. Урешті-решт, на ньому обов’язок захищати здоров’я свого пацієнта. Але пацієнт цей — терорист, і його присутність створює загрозу для інших пацієнтів, не кажучи вже про самого лікаря. Урешті-решт перемогли власні інтереси.

— Можете забрати його десь за годину,— сказав він.— Але його супроводжуватиме хтось із персоналу, щоб переконатися, що ви зможете гарантувати адекватні умови для його видужання.

— Зробимо все, що в наших силах, лікарю.

За годину ми із Сеном уже їхали в кареті «швидкої допомоги», цього разу кінцевою зупинкою буде камера на Лал-базарі. Із охоронцями залишиться індійський лікар і перевірятиме пацієнта через кожні тридцять хвилин. Тільки коли Сена влаштували в камері і я переконався, що він під надійною охороною, я вирішив повернутися до «Бельведера».

Годинник мій показував пів на другу, тож, мабуть, було вже за четверту, коли мене висадила біля пансіону поліцейська вантажівка. У будинку було темно, шум двигуна нікого не розбудив. Крім хіба рикші на розі майдану. Салман почав було підводитись із циновки, але я помахав, щоб він лягав.

Я увійшов, тихо зачинив двері та став підніматися сходами. У темряві стягував із себе рештки мокрої форми і залишав їх там, де вони впали. Здоровою рукою налив собі добру порцію віскі й осушив. Я на це заслужив. Поранена рука знову розболілася. Я подумав, чи не випити ще, щоб заглушити біль, а тоді пригадав, що маю кращі ліки. Витягнув маленьку скляну пляшечку з пігулками лікаря Рао, відкрутив кришечку і витрусив зо два білі диски. Хотів проковтнути обидві пігулки, але поміркував і повернув одну до пляшечки. Пігулок було лише п’ять. Лікар свідомо мене обмежив. Кожна пігулка на вагу золота, маю розтягнути їх якомога надовше, доки зможу знайти інше джерело або навіть іще краще — отримати додаткову порцію. Я кинув пігулку до рота і запив останніми краплями віскі.

Двадцять один

Субота, 12 квітня 1919 р.

рокинувсь я від пташиного, так би мовити, співу. Я назвав би його хаотичним галасом, що на дев’ять частин складається із скреготіння і на одну — власне зі співу. В Англії світанок супроводжується мелодійним хором, який надихає поетів на вірші про ластівок і жайворонків у небі. А ще, дякувати небесам, цей концерт короткий. Бідолашні істоти, деморалізовані вологою та холодом, цвірінькають кілька тактів, щоб довести, що вони й досі живі, а тоді замовкають і беруться до своїх денних справ. У Калькутті все не так. Жайворонків тут немає, лише великі жирні круки, що починають каркати з першими проблисками світла і не вщухають ані на мить кілька годин поспіль. Поезій про них ніхто не пише.

Усе моє тіло боліло, найменший рух викликав нестерпний біль. Я потягся до пляшки віскі на підлозі і перекинув її. Вона покотилася під ліжко, мені ж залишалося тільки вилаятись. Я знову ліг, зітхнув і заплющив очі, сподіваючись задобрити того, хто обрав мій череп для гри на барабані, і серйозно обміркував можливість пролежати цілий день не ворухнувшись. Непоганий варіант, якби ті круки замовкли.

Та лишався Сен. Лежав у камері на Лал-базарі. Я змусив себе підвестися і покульгав до раковини, побризкав на голову теплою водою і похмуро поглянув на волоцюгу із зім’ятим обличчям, який дивився на мене із люстра.

Викупався, змастив і перебинтував рану, як міг. Лишив рештки форми на підлозі. Іншої в мене немає. Нова обійдеться недешево, хоча мені й розповіли про кравця на Парк-стрит, який шиє форми офіцерам. Робити нема чого, вбравсь у цивільне, як справжній детектив: штани і сорочка, прання яким явно б не зашкодило. Довго порався із перев’язом і врешті-решт пристосував його так, щоб рука не дуже боліла.

Унизу покоївка була вже на ногах, метушилася, прибираючи як завше, доки не спуститься місіс Теббіт.

— Доброго ранку! — привітавсь я.

Вона аж скрикнула від подиву. Мабуть, не почула, як я увійшов. Хоча, може, і мій вигляд налякав.

— Будь ласка, сер,— сказала вона,— сніданок подається о пів на сьому.

Певне, являв я собою сумне видовище, бо серце її пом’якшало. Вона поглянула на годинник, що стояв на комині, тоді на двері за моєю спиною.

— Ходімо,— сказала вона.— Зроблю вам тости з чаєм.

— Місіс Теббіт іще не прокинулася? — поцікавився я.

Вона похитала головою.

— Мемсагиб іще з півгодини тут не буде, сер.

— У такому разі, буду дуже вдячний за тости з чаєм.

Я квапливо проковтнув хліб, частково тому, що був голодний, але переважно тому, що хотів забратися звідси, доки не увійшла місіс Теббіт. І мені це вдалося, бо, щойно ступив за двері, почув її кроки на другому поверсі. Салман чекав на розі майдану, курив зі своїми приятелями-рикшами. Я гукнув його. Він кивнув, зробив останню затяжку і віддав свій біді іншим. Помітив мою руку на перев’язі, хотів було щось сказати, але передумав. Натомість опустив візок і допоміг мені