Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

був іще один цементний виступ, трохи тонший за той, на якому стояв я. Схоже, він слугував захистом від дощів. Я потягнувся до нього, вхопився і підтягнувся. До даху лишалося якихось шість футів. Я продовжував підніматися, устромляючи штик в облуплену штукатурку і підтягуючись на ньому, і нарешті упав на плаский дах.

Нахилився вниз, витягнув штик і хвилину переводив дух і обмірковував подальші дії. Постріли почастішали. Попереду я побачив обрис дверей, які напевно вели до сходів у будинок. За порогом лежало тіло, незграбно зіпершись на стіну.

Я витяг револьвера і побіг до дверей, легенько натиснув, відчинив і постояв. Пострілів не чути. Я подивився вниз на сходи. Темно. Повільно спустився кам’яними сходами до передпокою. Там з одного боку тягнувся коридор у глибину будинку. З іншого були двоє дверей, обоє відчинені, які вели до передніх кімнат. У темряві я розрізнив силуети двох постатей: одна, на підлозі, слабо ворушилася, мабуть, чоловік був поранений; інша, біля вікна, із гвинтівкою в руках, чоловік несамовито відстрілювався. Постріли на вулиці ставали дедалі голоснішими. Схоже, люди Доусона були рішуче налаштовані вбити супротивника.

Я забіг до кімнати, тримаючи револьвер напоготові, і крикнув чоловіку біля вікна кинути зброю. Той рвучко обернувся. Може, Сен. Сказати точно я не можу, але прийшов сюди точно не для того, щоб убити свого головного підозрюваного. Я прицілився йому в ноги і натиснув на курок. Осічка. Мабуть, щось потрапило в механізм, коли я перепливав канал. Терорист завагався, але вистрілив. Я впав на підлогу, ліву руку пронизав гострий біль.

Чоловік почав квапливо перезаряджати гвинтівку. Час уповільнився. Я почув, як затріщали передні двері. Затупотіли в передпокої чоботи. Вчасно вони до мене не дістануться. Чоловік закінчив перезаряджати і підняв зброю. Залишався один-єдиний шанс. Правою рукою я намацав штик Банерджі і метнув його в нападника. Той його побачив і відбив дулом гвинтівки. Я лише відстрочив свій вирок. Виграв кілька секунд. Але цього вистачило. Увійшов солдат і вистрілив. Чоловік упав на спину, на грудях розтеклася червона пляма. Солдат повернувся і прицілився в іншого, розпластаного на підлозі.

— Стривайте! — крикнув я.

Він обернувся, скинувши гвинтівку.

— Цього чоловіка заарештовано,— сказав я, вказуючи на пораненого.

Сипай тримав мене під прицілом, кімната тим часом заповнювалася солдатами. З ними увійшов і Доусон.

— З вами все гаразд? — запитав він, опустившись поруч.

— Це Сен? — Я вказав на чоловіка на підлозі.

— Посвітіть! — гукнув він, і сипай квапливо підніс до пораненого ліхтар.

Дігбі нахилився, щоб краще роздивитися. Чоловік був увесь вкритий потом, обличчя спотворене від болю, очі за окулярами в металевій оправі міцно заплющені.

— Можливо. Підходить під опис.

Я витяг кайданки і застібнув один на своєму зап’ястку, інший — на руці пораненого індійця. Чорта з два дозволю я підрозділу «Н» вирвати його з моїх рук після всього, через що мені довелося пройти.

З’явилося кілька санітарів і схилилися над нами. Дихав чоловік важко, підлога аж блищала від крові. Один із санітарів перев’язав мою руку. Сказав, що мені пощастило: рана лише поверхнева. Але біль усе одно був нестерпним. Мені якось вдалося пережити три роки у Франції без жодного поранення. У Калькутті я не протягнув і трьох тижнів.

Пораненого, так і прикутого до мене кайданками, на ношах перенесли в карету «швидкої допомоги». Поруч із Доусоном уже стояв лорд Таггарт. Справжнє полегшення! Якщо я хочу утримати свого бранця, його підтримка дуже знадобиться.

Вони обидва помітили мене одночасно і поквапилися до нас.

— Комісаре,— почав я,— цей чоловік заарештований у зв’язку з убивством Александра Мак-Олі та нападом на поштовий потяг до Дарджилінга. Я маю намір його допитати, щойно йому буде надано першу допомогу.

Таггарт перевів погляд на Доусона:

— Це Сен?

Доусон нахилився, щоб роздивитись, і кивнув.

— Дякувати Богу,— сказав Таггарт.— Добра робота, капітане. Схоже, ви...

— Якщо дозволите, лорде Таггарт,— втрутився Доусон.— Боюсь, полоненого ми забираємо із собою. Мусимо допитати його щодо кількох нападів.

Таггарт помовчав.

— Полковнику,— нарешті сказав він,— ця людина була законно заарештована моїм офіцером у справі, яку лейтенант-губернатор вважає найважливішою. Він залишиться під нашим арештом, доки ви не зможете показати мені письмові накази робити інше. Звісно, ми з моїми офіцерами дякуємо вам за допомогу і віддаємо належне вашим людям за те, що вистежили і схопили підозрюваного, і поділимось із вами усією інформацією, яку отримаємо в ході допиту.

Полковник пильно поглянув на нього, коротко кивнув, повернувся і пішов геть. Таггарт повернувся до мене.

— Дякую, капітане. Я довго на це чекав. Везіть Сена до шпиталю і забезпечте йому поліцейську охорону. Допитуйте якомога скоріше. Не знаю, як довго зможу стримувати Доусона і його начальників.

— Так, сер.

Санітари підняли ноші. Я поморщився від болю.

— Семе,— Таггарт кивнув на мою поранену руку,— подбай про себе.

Із цими словами він повернувся і пішов до автомобіля, що чекав на нього. Водій віддав честь і відчинив задні дверцята.

Підійшли наскрізь мокрі Дігбі та Банерджі.

— Тільки погляньте на нас,— розплився в усмішці Дігбі.— Герої дня.

— Як три мушкетери, дідько нас забирай,— погодивсь я.

Дігбі розреготався:

— Мені подобається! Атос, Портос і Банерджі. Непогано звучить, еге ж, сержанте?

Не Здавайся нічого не сказав.

Двадцять

ікон у задній частині «швидкої допомоги» не було. Сен лежав на ношах із заплющеними очима і час від часу стогнав. Шкіра в нього залишалася такою ж сірою, але дихання трохи вирівнялося. Добре. Прикро було б, якби він помер, не давши нам шансу себе повісити.

Про нього дбав санітар-індієць ніжніше, ніж варто, як на мене,— я ж намагався йому не заважати і колихав свою поранену руку. Голова йшла обертом. Можливо, причиною була втрата крові та відсутність сніданку. Зараз навіть страви місіс Теббіт викликали слину, хоча «О» хотілося значно сильніше.

Незабаром я втратив відчуття напрямку. Та нарешті відчув ритмічне підстрибування, що вказувало на те, що ми перетинаємо міст через Хуглі.

До шпиталю Медичного коледжу ми доїхали невдовзі після десятої. Хтось, певне, попередив, що ми під’їжджаємо, бо на нас уже чекав невеличкий натовп із півдюжини медичних працівників і озброєного поліцейського загону. Два санітари-індійці в незаймано білих сорочках і штанах обережно переклали Сена на візок. Білий лікар швидко перевірив його пульс, підняв пальцями повіки і посвітив ліхтариком у кожне око. Медсестра занотувала його зауваження.

Лікар повернувся до мене і простягнув руку.