Читати книгу - "Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра"

ЕЛЬВІРА.

– Ти подивись на неї. Кудись збирається і мовчить, – невдоволено обурювалася Міла, поки я по черзі прикладала до себе дві сукні, обираючи в якій варто піти на вечерю до родини Германа.

  Дурість і божевілля, але я увесь день нервую з приводу цього. 

    Зазвичай, дівчат у таку годину в кімнаті не буває, а тут ніби навмисно вони вирішили сьогодні трохи відпочити від постійних пригод. І звісно помітили мої приготування. Хоч я запевняла себе, що це просто звичайна вечеря, у звичайних людей і йду я туди виключно щоб розставити усі крапки над і, але все ж зачіску собі зробила святкову, позичивши у Віккі настоянку для кучерів, яку сама ж їй і зробила, у якості подарунка на Різдво. 

    Накручене волосся зібрала по боках та заколола на потилиці. Тепер от не могла вирішити яку сукню вибрати. В мене їх всього було чотири. Дві літні та легкі й дві теплі. Але всі чотири мені дуже подобались, бо придбала їх Ніна. Кожну на якесь свято дарувала. Але одягати особливо було нікуди, тому вони просто висіли, чекаючи свого часу.

– Віккі, що скажеш? Яку краще одягти? – запитала у сусідки, яка лежала на ліжку та ліниво гортала якісь конспекти.

– Не відповідай їй, – сердито втрутилася Міла. – Вона не каже куди йде, тож хай сама й обирає.

– Це її особисте право, казати чи ні, – зазначила Віккі, – ми з тобою теж не докладаємо їй коли кудись збираємося.

– По-перше, вона не питає, – ображено ткнула пальцем у мене Міла. – А по-друге, ти таке зрівняла. Ми кожного дня кудись ходимо, а наше мишеня вперше добровільно кудись наряджається. І в мене аж волосся на голові дибки стає від почуття що щось відбувається, а ми не в курсі справи.

– Дівчата. Я зараз вам не буду говорити, бо від вас посиплються запитання і тоді я точно нікуди не встигну. Але обіцяю, що після цього всього ми заваримо чаю та я вам усе розповім. Чесно, – щиро промовила я, бо й справді чомусь захотілося поділитись хоч з кимось своїми проблемами, але зараз я просто не встигну все як слід пояснити й вони не вірно мене зрозуміють та напридумують зайве про мене і Германа. Для пояснення треба час.

– Добре, вмовила, – буркнула Міла.

– Темно-зелена тобі дуже личить, – оцінила Віккі мої сукні.

– До очей підходить, – знову буркнула Міла. Вона все ще удавала що сердиться і зовсім не дивилася в мою сторону.

– А ще, вона хоч і закрита повністю та зате має підкреслити усі твої принади, дуже невимушено так підкреслити. 

   Я вирішила приміряти її й дівчата в один голос вибрали саме цю сукню. І справді, темно-зелений оксамит дуже красиво лягає по фігурі й від поясу спадає хвилястою спідницею. Ніби нічого особливого, але я собі у дзеркалі здалася набагато дорослішою і якоюсь такою дуже впевненою у собі панночкою. А впевненості мені сьогодні точно не вистачає, тож нехай хоч зовні вона буде.

     Герман чекав на мене біля входу в гуртожиток. Там де ми й розійшлись останнього разу. Я одягла з верху тільки накидку, бо ми мали переноситись порталом, тому потреби у верхньому теплому одязі не було. 

  Побачивши мене, він тільки рота розкрив від здивування і не відразу міг щось сказати. Так. Сьогодні я не була схожа на саму себе. Якщо ще враховувати, що Віккі трохи підмалювала мої очі, зробивши їх більш виразними та підкреслила колір губ, то це було не звично як мінімум.

– Т-ти не перестаєш мене дивувати, квіточка, – трохи ніби шоковано промовив він.

– Не надто нарядно вийшло? – невпевнено поцікавилась у нього. Я ж казала, що впевненість сьогодні буде тільки в моєму образі. А всередині мене тріпало так, ніби я маю якийсь екзамен складати. І ніякі вмовляння не допомагали прийти до тями.

– Все просто ідеально, – прошепотів він, не перестаючи роздивлятись мене. 

– Еем, дякую, – пробурмотіла я, ніяковіючи під його відверто захопленим поглядом. І чого так дивитись?

– Сподіваюсь, все пройде добре, – важко зітхнув Герман і взяв мене за руку для перенесення.

– Ти мене нервуєш, – промовила я, дивлячись на його невпевнений вигляд.

– Ти головне не намагайся відразу їх вмовити, що ми не пара, бо чесно, тільки гірше буде, – попередив він мене і задіяв портал, тому я вже не могла нічого відповісти.

     А хотіла. Бо це ж не серйозно. Нащо щось удавати? Хіба не простіше відразу все пояснити й вибачитись за непорозуміння? Саме для цього я й погодилась піти на вечерю. 

    Ми перенеслись до холу якогось замку, не інакше. Всюди розкіш, золото, картини. Художні розписи стін… Я навіть не знаю від чого в мене закрутилася голова. Чи то від перенесення, чи від ось цього всього красивого і яскравого. Височезна стеля теж з розписами, але їх навіть роздивитись не можна було, настільки високою вона була. 

– Таке божевілля загалом тільки тут і в банкетній залі. В інших кімнатах буде більш затишно, – промовив біля мене Герман і я знову помітила, що він ніби хвилюється. Зовсім був на себе не схожий. 

– Тут дуже красиво, – посміхнулась йому, хоча й сама почала вже чомусь більше хвилюватись.

– Ага, як в музеї. Ходімо. Нас вже чекають, – він знов узяв мене за руку і повів до своєї родини.

     Все, починаючи від нашого знайомства і до тепер, було незвичним. От і сьогодні я прийшла познайомитись з його родиною як його, можна сказати, офіційна перша дівчина, але насправді я не його дівчина. І я взагалі ще недавно зарікалася не мати нічого спільного з бойовими магами та ще й з такими нахабними як він.