read-books.club » Фентезі » Крадій часу, Террі Пратчетт 📚 - Українською

Читати книгу - "Крадій часу, Террі Пратчетт"

180
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Крадій часу" автора Террі Пратчетт. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 47 48 49 ... 84
Перейти на сторінку:
мовила, Увага. Загроза. Одна, що називає себе леді Л女жон, може давати небезпечні поради. Увага.

— Зрозуміло, — сказав один із утілених. — Ми знаємо дорогу. Ми підемо першими.

Він наштовхнувся на зачинені двері.

Аудитори згрудилися довкола дверей, а тоді один із них зиркнув на леді Л女жон, яка усміхнулася.

— Дверна ручка, — підказала вона.

Аудитор знову повернувся до дверей, подивився на латунну ручку, а тоді обвів поглядом двері згори донизу. Вони розчинилися в порох.

— З дверною ручкою було би простіше, — сказала леді Л女жон.

Цок 

Осердя було оточене високими горами. Але не всі ті гори, що височіли над храмом, мали назви, бо їх було аж забагато. Лише боги мають достатньо часу для того, щоб найменувати всю гальку на пляжі, кожен камінчик, але богам бракує для цього терпцю.

Мідна Гора була доволі невелика, але достатньо велика, щоб отримати назву. Прокинувшись, Лобсанґ побачив її викривлену вершину, що нависала над меншими місцевими горами, силуети яких вирізнялися на тлі ранкової зорі.

Інколи богам бракує смаку. Вони розмальовують картини сходу й заходу сонця ідіотськими рожево-блакитними кольорами, і будь-який професійний художник зневажливо визнав би це мазаниною якогось завзятого аматора, який ніколи не бачив справжнього призахідного сонця. Це був саме такий схід сонця. Людина подивиться на такий схід сонця і скаже: «Та ж хіба під час справжнього сходу сонця небо може бути рожевим, як хірургічний протез?».

Хай там як, але вид був чудовий.[15]

Лобсанґ лежав, напівзасипаний купою сухої папороті. Єті і слід пропав.

Тут була весна. Досі ще лежав сніг, але подекуди вже виднілися клаптики голої землі і пробивалася зелень. Він роззирнувся довкола і побачив, як брунькуються листочки.

Лу-Тзе стояв поодалік, дивлячись на крону дерева. Він не озирнувся, коли до нього підійшов Лобсанґ.

— Де єті?

— Він далі не пішов би. Годі сподіватися, щоб єті залишився без снігу, — прошепотів Лу-Тзе.

— Он як, — прошепотів Лобсанґ. — Е-е, а чому ми говоримо пошепки?

— Поглянь на пташку.

Вона сиділа на гілці біля чогось подібного на шпаківню і дзьобала округлий зазубрений шматочок дерева, тримаючи його кігтем.

— Мабуть, полагоджує старе гніздо, — сказав Лу-Тзе. — Не могла б такої ранньої пори року вже збудувати собі нове.

— А мені це нагадує якийсь старий ящик, — мовив Лобсанґ. Він примружився, щоб краще побачити. — Чи це старий… годинник? — додав він.

— Дивися, що дзьобає пташка, — порадив Лу-Тзе.

— Це щось подібне на… зубчасту шестірню? Але ж чому…

— Маєш добрий зір. Це, хлопче, годинникова зозуля. Молоденька, судячи з вигляду, пробує збудувати гніздечко, щоб привабити самця. Має небагато шансів… Бачиш? Переплутала цифри і почепила зігнуті стрілки.

— Птаха, яка будує годинники? Я думав, що зозуляний годинник — це годинник з механічною зозулею, яка вигулькує, коли…

— І як ти гадаєш, звідки люди набралися таких химерних ідей?

— Але ж це просто якесь чудо!

— Чому? — здивувався Лу-Тзе. — Вони ж зупиняються мало не щопівгодини, страшенно неточні, а ті бідолашні дурні самці постійно намагаються їх накрутити.

— Але ж навіть…

— Усяке трапляється в світі, — зронив Лу-Тзе. — Не варто через це зчиняти зайвий галас. Їсти щось залишилося?

— Ні. Вчора все доїли, — сказав Лобсанґ. А тоді з надією додав: — Е-е… я оце чув, що ченці вищого рівня можуть живитися, е-е, здобутою прямо з повітря життєвою енергією…

— Лише на планеті Ковбаса, мабуть, — озвався Лу-Тзе. — Ні, ми обійдемо Мідну Гору і знайдемо щось у долинах з тамтого боку. Ходімо, у нас мало часу.

Але достатньо часу, щоб розглядати пташку, подумав Лобсанґ, дозволяючи світові довкола розчинитися в синяві, і ця думка його заспокоїла.

Було легше рухатися, коли на землі не було снігу, треба було тільки уникати химерного опору, який чинили кущі й висока трава. Лу-Тзе прошкував попереду, маючи чудернацьки барвистий і нереальний вигляд на тлі побляклого ландшафту.

Вони проминули доступ до копалень ґномів, але не побачили нікого на поверхні. Лобсанґ був цьому радий. Статуї, що він їх бачив учора в селах, не були небіжчиками, він знав це, вони просто застигли в різних часових швидкостях.

Лу-Тзе заборонив йому наближатися до них, але йому це й не було потрібно. Однак відчувалося, ніби вони втручаються у щось, проминаючи ці живі статуї. Ще гірше було усвідомлювати, що вони таки рухалися, але дуже-дуже повільно…

Сонце ледве почало підніматися над обрієм, коли вони вже опинилися в тепліших лісах з узбічного боку гори. Ландшафт тут був не такий дикий. Це вже були радше гайочки, аніж дрімучі ліси. Прокладена звірями стежка, якою вони йшли, перетинала струмок у тому місці, де виднілися старі, але ще не зарослі травою сліди від возів.

Лобсанґ озирнувся, перейшовши вбрід потічок, і побачив, як вода поволі заливає сліди від його кроків, зберігаючи їхні обриси.

Його навчали розтинати час на засніжених полях високо в горах, як і решту послушників. Це робилося для того, щоб вони нічим собі не зашкодили, казали ченці, хоч ніхто так і не пояснив, чим саме вони могли собі зашкодити. І ось уперше Лобсанґ розтинав час за межами монастиря, на природі.

І це було чудово! Птахи зависли в повітрі. Ранкові джмелі застигли над напіврозкритими квітами. Світ нагадував кришталь, виготовлений із живих істот.

Лобсанґ пригальмував біля зграйки оленів, що скубали травичку, дивлячись, як найближче до нього око одного з оленів украй поволі поверталося, стежачи за хлопцем. Він бачив, як рухалася шкіра, коли м’язи під нею почали напружуватися, готуючи тварину до втечі…

— Час на перекур, — мовив Лу-Тзе.

Світ довкола Лобсанґа пришвидшився. Олень зник разом із чарами цієї миті.

— Який ще перекур? — буркнув Лобсанґ. Він був роздратований. Тихий і вповільнений світ був гарною потіхою.

— Ти колись бував на Останньому континенті?

— Ні. Але звідти родом бармен із «Виноградного грона».

Лу-Тзе запалив свою тонесеньку цигарку.

— Це нічого не означає, — зронив він. — Усі бармени звідти. Дивна країна. З потужним джерелом часу посередині, що дуже зручно. Усе там переплутане — час і простір. Мабуть, через те пиво. Але там гарно, що не кажи. А бачиш тепер оту країну знизу?

З одного боку галявини було стрімке урвище, де стриміли верхівки дерев, а далі простиралися латки полів, щільно затиснених поміж горами. Удалині виднілася ущелина, і Лобсанґу здалося, що він навіть бачить місток понад нею.

— Не дуже це подібне на країну, — заперечив він. — Радше якесь гірське село.

— Це відьомська країна, — пояснив Лу-Тзе. — І ми там позичимо мітлу. Найшвидший засіб, щоб дістатися до Анк-Морпорка. Єдиний транспортний засіб.

— А чи не означатиме це, е-е, втручання в історію? Тобто, мене вчили, що такі речі можна робити в гірських долинах, але тут у світі…

— Так, тут це категорично заборонено, — погодився Лу-Тзе. — Бо це є Втручанням в Історію. З відьмами, до речі, треба вважати. Деякі з них бувають вельми хитрі, — він побачив вираз Лобсанґового обличчя. — Слухай, для цього ж правила й існують, розумієш? Щоб добре подумати, перш ніж їх порушувати.

— Але ж…

1 ... 47 48 49 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крадій часу, Террі Пратчетт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крадій часу, Террі Пратчетт"