Читати книгу - "Нація овочів? Як інформація змінює мислення і поведінку українців, Оксана Мороз"

(За матеріалами «Українського медичного журналу»)

І якщо ви це розумієте і приймаєте, тоді точно маєте розуміти важливість вакцинації інформаційної. Вона працює за тим самим принципом: вакциновані люди формують колективний імунітет, колективний імунітет рятує тих, хто невакцинований.

Звісно, це ідеальна картина. Вона добре спрацьовує тоді, коли все починається спочатку: спершу з’являються правила й вакцини, потім їх прищеплюють людям, і лише потому нападають віруси.

Наша реальність геть інакша. Усе складніше й у жахливому стані. Правила є в концентрованої меншості — передусім за географічним принципом. Правила ці хаотичні й не доповнюють одне одного — кожен рятується як може. З цієї причини правила не надто поширені або не кожного в них втаємничують. Усе це відбувається при цілковитій втраті інформаційного імунітету й під безперервним бомбардуванням інформаційних вірусів.

Вирішення будь-якої ситуації починається з розбору вхідних даних. У наступних підрозділах я запропоную свою версію типологізації українців за стійкістю до інформаційних вірусів. Вона потрібна, щоб зрозуміти, хто вже союзник, а кого необхідно видерти з лабет овочизму.

4.2. Люди, якi вже нiяк не можуть протистояти вiрусам

РЕМАРКА

У цьому й наступному підрозділах сегменти ранжовано за стійкістю до вірусів від найпіддатливіших до найстійкіших. Приміром, найбільше піддається сегмент «Залежні й утомлені», найменше — «Нова інтелігенція».

Наведені нижче прив’язки до віку — умовні та відображають більше вектор, аніж є беззаперечною істиною. Бо в кожному із сегментів можуть бути дуже молоді або доволі літні люди.

Я аналізую лише ті сегменти, які мають істотний вплив на інфополе в Україні або прийняття колективних рішень. Тут не враховано сегменти професійного ком’юніті, яке одночасно і об’єкт, і суб’єкт: Замовники, Підрядники, ЗМІ, медійники. Вони є об’єктами, що все сприймають крізь призму своєї професійної трансформації.

До цієї сегментації не долучено заробітчан. Позаяк їхній вплив на наше інформаційне поле, на мою думку, мінімальний.

# 1. Залежні й втомлені

Їм добряче дісталося від життя. Вони чесно шукали різні варіанти вирулити й знайшли їх у тренінгах особистісного зростання, геймінгу, езотериці, йозі, наркотиках тощо. Ідеться не про тих, для кого це частина повсякдення, а про тих, для кого це релігія, без якої вони не можуть жити. Вони не бачать нічого, крім цього, не розуміють жодних інших правил, уникають людей, крім «одновірців».

Це найстомленіший і найдепресивніший сегмент із найсильнішими захистами. Звісно, вони це заперечують і для свого захисту застосовують відмовки, які формували роками. Та правди ніде діти: вони залежні від своїх гуру і в повсякденному світі почуваються чужими.

Так, зазвичай у них є свій гуру, наставник — авторитет, від якого вони цілком залежать і настановам якого максимально слідують. Він для них — єдиний вірусмейкер. Свідомо чи несвідомо він підпорядковує їх життя собі та бере за них одноосібну відповідальність.

Вступивши в «релігію», залежні й втомлені безповоротно розпрощалися зі своїм інформаційним імунітетом. Вони схильні до навіювань і піддатливі всім вірусам за будь-якого контакту з реальним світом. Одначе їхній контакт із зовнішнім світом дуже обмежений, а з інформаційним полем — тим паче. Для них інфополе зводиться лише до переліку джерел, які рекомендував гуру.

Такі люди абсолютно пасивні члени суспільства, мінімально з ним взаємодіють і залежать від нього хіба що в побутовому плані. Їхній гуру має монопольне право на маніпуляцію ними. Відновити їхній імунітет украй складно. І це вже не завдання суспільних правил інформаційної гігієни, а питання до психотерапевтів, психіатрів тощо.

# 2. Релігійні фанатики

Цей сегмент перегукується з попереднім. Проте у них є важлива відмінність — вони дотримуються своєї релігії, цілком у неї вірять і підпорядковують їй своє життя.

Сюди належать представники всіх нових і старих релігій — їхнє активне ядро. Вони чітко дотримуються заповідей і правил, регулярно навідують свої святині, беззаперечно вірять своєму священнослужителю і неухильно дотримуються його рекомендацій.

Це найдавніша й ефективна форма маніпуляції. Вона існувала століттями й не особливо змінилася, обростаючи лише новими цифровими інструментами.

Крім загальновизнаних релігій, сюди належать усі релігійні секти, які виникли з нізвідки і які очолюють самопроголошені Апостоли й Месії. Секти будують за принципом звичайної піраміди, що є успішним бізнес-проектом.

РЕМАРКА

Передбачаючи обурення вірян, деталізую свою позицію. Я вірю в Бога, але розділяю Бога і Церкву. Це різні святості не лише за суттю, а й за своєю мотивацією.

Мотивація церкви — об’єднати щонайбільше вірян, які стануть її регулярною паствою і сліпо дотримуватимуться її правил. Як наслідок — збагачення цієї церкви під прикриттям дарів Богу.

Звісно, є винятки і в окремих релігіях, і серед окремих священнослужителів. Проте загальна канва не змінюється століттями.

Старі церкви застрягли у своєму розвитку вірусних технологій у минулому та змінюють щось нечасто. Нові релігії і секти — не лише активні імплементатори найновітніших технологій, а й їхні розробники. Вони розробляють і впроваджують добре продумані психологічні інструменти рекрутингу, утримання і стимулювання до подальшого залучення нових членів. Інформаційне поле їм так само важливо, як і ідеологічна й психологічна взаємодія.

Одне з їхніх завдань — сформувати альтернативні й якісні офлайн- і онлайн- канали комунікацій, які займуть значне місце в загальному інформаційному полі пастви, а отже, виконуватимуть основну роль у підведенні вірян до певних рішень. Пастор на них лише наштовхне.

Боротися з релігійними фанатиками в їхньому інформаційному полі та середовищі марно. Це лише підвищить ризик бути самому втягнутим в одну із найефективніших сект. Єдиний, хоч і маленький шанс висмикнути людину з-під впливу релігійних вірусмейкерів — працювати з нею в площині її світського життя. Щоправда, і в цьому разі шанси незначні.

# 3. Ті, хто виживає

Міське населення, яке виживає. Це той сегмент, який на собі відчуває всі тяготи кожної епохи. У СРСР вони жили від зарплати до зарплати, у них не вистачало кмітливості щось «намутити». Вони відкладали копійки на ощадкнижку, яку втратили в 1990-ті. А потім іще не один раз після кожної наступної банківської кризи.

Це колишні «вчителі та бібліотекарі», яких, зокрема, й 1990-ті змусили кардинально змінити професію. Проте дивом вони залишилися в країні. Вони виживали радше всупереч, аніж завдяки. Ці люди ненавидять владу, позаяк ніколи нічого доброго від неї не бачили. Проте всі ті, хто виживає, є заручниками «стокгольмського синдрому», будь-яка подачка і добре слово від керівників країни стимулюють їх до скороминущої любові й демонстрації відданості.

Ці люди вже втомилися очікувати на позитивні зміни. Зараз вони чекають їх лише для дітей і онуків, у яких вбачають продовження свого життя. Проте й у багатьох їхніх дітей життя теж склалося не найліпше, і вони подалися на заробітки за кордон. На заробітки їздили й самі ті, хто виживає, та з огляду на різні причини повернулися. Незначні кошти, які вони заробили, допомогли вивчити дітей і дати лад у домі.

Нині вони продовжують виживати на мізерні зарплати й пенсії, тішаться субсидіям і, як і перше, страждають від браку хватки, яка допомогла б їм поліпшити умови.

Вони мають вищу радянську освіту, уміють мислити системно і вибудовувати зв’язки. Проте загальна депресивність їхнього життя блокує цю навичку. Як і всі представники аналогової епохи, ті, хто виживає, прагнуть отримати максимум інформації. Умови життя їх дуже обізлили, тож вони підтримують усе радикальне й те, що обіцяє різке