Читати книгу - "Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук"

Молодший лейтенант дивився на ліс і небо, він уже не відчував ані скручених за спину рук, здавалося, не відчував самого себе, тіло зробилося невагомим, якимсь чужим, і Лебединський зрадів: якщо катуватимуть, певно, не буде боляче.

А Коршун вів далі:

— Я відіслав своїх людей для того, щоб ви, не вагаючись, назвали ім'я зрадника. Крім мене, тут четверо. Від когось із них в Острожанах дізналися про напад і схованку з документами в школі. Вам відомо, від кого? Якщо назвете ім'я зрадника, я подарую вам життя. А може, в селі якимсь іншим шляхом дізналися про наші плани?

«Ого, чого він хоче! — подумав Лебединський. — Щоб я сказав, звідки Бутурлакові й Демчуку стало відомо про наміри бандерівців. Розповів про почуту Сергійком розмову. Тоді Коршун помститься хлопчакові, і смерть дитини впаде на мою голову…»

— Ми втрачаємо час, пане Жмудь, — одповів, уперше глянувши Коршунові в вічі. — Хоча, — куточки губ у нього опустилися в гіркій посмішці, — чого-чого, а часу в нас з вами достобіса, і, мабуть, спасенна розмова зі мною дозволяє вам хоч трохи розважитись.

— У ваших словах є істина, — погодився Коршун, — та все ж ми відхилилися від основної теми розмови: від кого ви дізнались про напад?

Молодший лейтенант промовчав, і полковник, зітхнувши, дорікнув йому:

— Так ми, бігме, не домовимось. Не вимушуйте мене вдатися до крайніх засобів впливу.

Куточки губ у Лебединського знову опустилися. Коршун підвівся, випустив цигарковий дим просто в обличчя молодшому лейтенантові і загасив цигарку об кінчик його носа.

Лебединський заплющив очі від болю: а йому здавалося, що його тіло вже не відчуватиме нічого.

— Отак, пане, — заговорив Коршун уже зовсім іншим тоном. — Хочу тільки попередити, що це — квіточки.

Він знову сів на табуретку, заклавши ногу на ногу. Десь у глибині душі знав, що цей молодший лейтенант навряд чи скаже щось, але справді, часу мав багато, і чому ж не розважитись?

У Коршуна був гарний настрій. Усе йшло так, як йому хотілося, може, за винятком неприємного інциденту в містечку. Добре, що Гриць вчасно побачив Андрія, і вони встигли накивати п'ятами. Чудовий хлопець росте — Гриць, справді їхня з Северином кісточка, і треба буде допомогти вибитися в люди. Віддячити Северинові за поміч, яку той надавав йому, Кирилові Жмудеві, під час студіювання наук.

Бідний Северин! Був таким життєлюбом, людиною вельми чіпкою в цьому світові, і треба ж таке — загинути від випадкової бомби…

Гриць розповідав: на якійсь станції між Львовом і Бродами радянські літаки бомбили гітлерівські ешелони з технікою, а Северин Романович на своїх двох фірах якраз проїжджав містечком.

Грицько кинувся геть до якогось подвір'я, а батько побоявся залишити фіри — від нього з матір'ю не лишилося нічого, бомба вибухнула майже поруч…

Тоді Грицько все ж дістався до Львова. Мав адресу старого приятеля вуйка Кирила, і той прийняв його.

Радянські війська наступали тоді так швидко, що Коршунові не вдалося потрапити в Острожани, де в Севериновій стайні обладнав схованку — не з документами, як казав своїм підлеглим, — плювати він хотів на найважливіші документи. У схованці зберігалися гроші й цінності, грошей, правда, не дуже й багато (де візьмеш валюту під час війни — всього тисячі три в перерахунку на долари), але в залізній скриньці, закопаній під яслами, було досить золота і ювелірних виробів, награбованих загоном Коршуна в спалених навколишніх містечках та селах. Вистачить на все життя і йому, і нащадкам, якщо вони в нього будуть. А ні — пофортунить Грицькові, зрештою, чому ні — хлопець починає розуміти, що до чого, і рука в нього не затремтить, якщо доведеться підняти зброю проти більшовиків…

Тікаючи від більшовиків, Коршун все ж устиг наказати Фросю, щоб узяв двох стрільців і залишився біля Щедрого озера: мусив обходити стороною Острожани і втрутитися лише тоді, коли сільські активісти здумають перебудовувати або зносити садибу Северина Романовича. На щастя, там обладнали школу, директор виявився хазяйновитий, і Коршунів тайник був у безпеці.

Взимку було ризиковано йти до Острожан, Коршун пересидів зиму в львівських знайомих, не втрачав часу, встановлював контакти із залишеними в підпіллі бандерівськими провідниками, домовився про явки й паролі за кордоном — мав намір невеличким загоном пробитися через чехословацькі ліси до Західної Німеччини, а там сам чорт йому кум з його золотом та діамантами.

На початку літа послав до Острожан Грицька — вірніше, не до самих Острожан, — там би його одразу злапали, — до райцентру, де племінник колись учився й квартирував; хлопець мусив знайти Фрося й розвідати, як почувається йому і чи зможе гарантувати безпеку своєму начальству.

Одержавши вісточку від Грицька, Коршун того ж вечора виїхав до містечка, — і треба ж, саме наступного дня Грицько зустрівся на базарі з Андрієм!

Коршун поморщився при згадці про свого другого племінника. Злапати б! Не подивився б, що племінник, повісив на першому-ліпшому дереві, іншим на науку!

Але, зрештою, все обійшлося — і на рівній дорозі трапляються вибої, що ж, просто треба бути ще обережнішим і не соватися у воду, не спитавши броду.

Файно вийшло з тими трьома енкаведистами. З одного маху прибрали трьох, а якщо так і далі піде…

Коршун подумав: як гарно, що в Острожанах є своя людина. Коли б вона не слідкувала за головою сільради й не підслухала його розмову з районом, вони напоролися б на засідку, і страшно навіть подумати, що трапилося б…

Сьогодні вночі треба послати Фрося, щоб дізнався про обстановку на селі — і принесло ж туди отого лейтенанта-розвідника якраз тоді, коли Коршун прибув на Щедре озеро.

Та обійдеться. Як каже Фрось, потихесеньку-помалесеньку, прошу я вас…

Мудрий чоловік, цей Фрось, мудрий і відданий, таких