Читати книгу - "Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук"

— Я цього бачив біля міліції, — радісно повідомив Фросеві, — йшов із самим капітаном Ярощуком і розмовляли…

— Гарну пам'ять маєш, — схвалив той, — і це добре, згодиться в житті. Пам'ять, прошу я тебе, це така штука, що завжди згодиться і для добра, і для зла. Тільки добро нам зараз заказане, забути мусимо про нього, поки більшовики хазяйнують на наших землях. Під корінь їх, потихеньку, прошу я тебе, та без жалю, і в цьому наше спасіння.

— Ви завжди правду кажете, вуйку, — погодився Грицько, — і я вас люблю за це.

Фрось глянув підозріло: чи не кепкує?

Та Грицько дивився відкрито, і Фрось заспокоївся. Обійшов навколо Лебединського, наче вперше побачив і хотів досконало роздивитися, пхнув кулаком у спину до брички. Молодший лейтенант ступив два кроки й зупинився. Фрось пхнув двома руками, і Лебединський упав грудьми на дно брички.

Фрось зареготав.

— Ану, Грицько, — наказав, — прив'яжи його до приступок. Голову й ноги, прошу я тебе, примочуємо гарно, щоб лежав спокійно.

Лебединський сіпнувся, але було пізно: на голову та ноги навалилися, прикрутили шворками так, що не можна було й поворухнутися.

Фрось розвалився на задньому сидінні, сперся чобітьми на спину молодшому лейтенантові.

— Сідай тут, — указав Грицькові на місце поруч, — давно так зручно не їздив.

Грицько скочив у бричку, поставив ноги на лопатки Лебединському поміж зв'язаних, рук, пхнув боляче каблуками. Підійшли ті, що ховали вбитих. Подивились, як умостилися Фрось із Грицьком, зареготали.

— Пан Фрось завжди щось цікаве придумають! — улесливо мовив один.

Грицько підвівся, ставши молодшому лейтенантові просто на плечі. Переступив з ноги на ногу.

— Файна підстилка, — зареготав, — ще не мав такої!

— Досить, — обірвав його Фрось, — і так забарилися. Рушаймо!

Один із бандитів виліз на передок, вйокнув на коней, другий став на приступку, і бричка рушила. Пил і пісок з-під коліс забили молодшому лейтенантові ніс і рот, бур'яни стьобали по обличчю, а він, поки ніхто не бачив, плакав від гніву та образи, од відчуття власного безсилля…

Проїхали з кілометр чи трохи більше назад до Острожан, зупинилися, і бандерівці одв'язали Лебединського. Накинули на голову мішок, один з них затягнув зверху мішок зашморгом, узяв кінець у руки й повів за собою, як худобу.

— Недобрий ти, Матлюк, — засудив Фрось. — Дав би товаришеві наостанку хоч на ліс подивитися, прошу я тебе. Він усе ж людина.

— А що пан Жмудь скаже? — буркнув Матлюк, і Лебединський зрозумів, що його ведуть до самого Коршуна.

Спочатку йшли сухим лісом, лише іноді продираючись крізь чагарники. Потім підлісок погустішав, під ногами захлюпало. Так пройшли з кілометр — вода тепер піднялася до колін, бандерівці притишили крок, либонь, пробиралися тільки їм відомою стежиною.

Коли вода сягнула за коліна, Лебединський стрибнув убік, сподіваючись, що трясовина більше не відпустить його, затягне, та, видно, вибрав невдале місце, бо Матлюк смикнув шворку, а бандит, який ішов позаду, схопив за зв'язані руки, сильно вдарив у спину.

— Жити набридло, — засичав у вухо. — Але доведеться почекати трохи…

Тепер він ішов крок у крок за молодшим лейтенантом, і годі було сподіватися, що вдасться повторити маневр, то більше, що, вода почала відступати, і незабаром вийшли на тверде.

… Коршун обійшов навколо скрюченого біля його ніг Лебединського, наказав:

— Ану, хлопці, поставте його на ноги, щось мені захотілося подивитися йому в вічі.

Підскочили, підхопили й підвели. Молодший лейтенант шарнув навколо поглядом.

Два невеликих намети з соснових та ялинкових гілок стоять у ялиновому молодняку побачити їх можна тільки зблизька. Поруч вхід до землянки, далі на вірьовці висить. жужмом якесь лахміття, на галявині горить вогнище, в казані кипить щось, пахне кулішем. Коршун стоїть за два кроки перед ним — ось він який: виголений, коротка зачіска їжаком, поверх чистої і навіть випрасуваної сорочки накинутий сірий непогано пошитий піджак.

Стоїть, розставивши ноги й засунувши руки в кишені синіх з червоним кантом офіцерських галіфе.

Коршун зміряв Лебединського оцінюючим поглядом, підступив ближче на один крок, мовив рівним і спокійним тоном:

— Ось і побачилися! Ви нас уночі чекали й непогану зустріч приготували, то вибачте, що зіпсували ваші плани.

Молодший лейтенант дивився понад ним у ліс, який підступив впритул до галявини. Думав: так, Коршун переграв їх у першій партії, отже, побоювання Бутурлака небезпідставні — в селі є інформатор, і, поки він існує, боротися з бандерівцями важко. Якась жінка втрутилася в гру…

Шкода, що він не може попередити Бутурлака. А що він взагалі може?

Він може тільки з гідністю вмерти, але чи зможе?

Коршун зараз катуватиме його, а Лебединського ніколи в житті по-справжньому навіть не били — чи витримає?

Наче відповідаючи на його думки, Коршун запитав:

— Звідки в Острожанах дізналися про те, що ми вирішили минулої ночі йти на село? І про схованку в школі?

Лебединський і далі дивився поверх нього, наче не чув запитання.

— От що, — розпорядився Коршун, — прив'яжіть його до дерева. Бо розмова в нас починається якась млява.

Бандерівці підштовхнули Лебединського до старої товстої берези. Прикрутили до дерева мотузком так, що не міг поворухнутися.

— Добре, — схвалив Коршун, — а тепер залиште нас наодинці.

Коли відійшли, взяв збиту з необструганих дощок табуретку, сів навпроти молодшого лейтенанта, запалив цигарку, поклавши ногу на ногу. Помовчав трохи і почав так, неначе вони вдвох сиділи у вітальні в зручних фотелях і вели невимушену світську розмову — Обставини