Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

— Не розумію, звідки це гаром тягне? — сказав Альфред, зупинившись.

— Та он же, дивіться, — показала праворуч, — ціла вулиця — суцільне згарище.

Він довго не зводив погляду з тих руїн. У багатьох місцях вони курилися димом, видно, дотлівало щось під розваллям.

— Що вас так уразило, Альфе? — запитала Гізела.

— Та оці руїни. Далекий же тил. А виходить, що й тут війна. Я не знав. У пресі й по радіо повідомлялося лише, про окремі нальоти англійців на німецькі міста. Але військово-повітряні сили вермахту, мовляв, завжди дають відсіч, і ворог, тікаючи, скидає свій вантаж де прийдеться.

— То маєте нагоду переконатися: вулицю знищено «випадково» скинутим вантажем. А скільки таких вулиць і навіть міст! Щодоби скидають на нашу землю тисячі тонн вибухівки. То лише англійці та американці залітали, а тепер, кажуть, росіяни бомбардують.

Вона глузливо посміхнулася й махнула рукою.

— Ходімо, друже, тут недалечко трамвайна зупинка.

Та не встигли вони зробити й десяти кроків, як почувся сигнал повітряної тривоги.

Люди, немов курчата, що побачили шуліку, зникли. Все довкола завмерло.

— Біжіть, Гізі, он до того будинку, там, напевне, бомбосховище, а я почекаю під оцим дубом віковим.

Гізела розуміла: у Альфреда ще болить нога, і тому він не хоче, аби через нього…

— Що ви, Альфе, нікуди я не піду, — рішуче заперечила вона. — Давайте краще подивимось, бо мені не доводилося бачити повітряного бою. А це ж, мабуть, цікаво, правда?

Альфред кивнув, посміхаючись, і вони сіли на лавочці під гіллястим деревом.

З неба долинав потужний гул. Він усе посилювався, насувався з південного сходу, неначе гуркіт безперервного гірського обвалу.

Почулися постріли зеніток. А услід за тим в небі повисли, мов парашутики, клубки диму.

Гул все наближався, могутня хвиля його наростала.

— Он де, он вони, бачите, трохи нижче сонця, з надхмар’я виринають, — говорив майор, прикриваючи долонями очі від сонячних променів. — Один, два, чотири, шість, дев’ять, дванадцять, п’ятнадцять….

— Майн гот, їх не полічити, ціла хмара насувається! Але чиї ж то літаки? — з тривогою запитала Гізела.

Майор не відповів, йому самому кортить узнати. «Може, це наші?» — думав собі.

Снаряди зеніток розривалися то нижче, то вище, а літаки пливли розгорнутими ланками, маневруючи поміж спалахами. Пелена диму від зенітних снарядів заважала розпізнати, звідки то гості.

У Альфреда й шия заболіла дивитись вгору. Дуже хотілося, щоб це були саме радянські літаки, щоб і тут, в далекому тилу» фашисти відчули силу неминучої відплати за свої злочини.

Почувся пронизливий свист. Майвальд добре пам’ятає той звук: шістнадцять місяців тому отак само свистіли бомби, що падали з «юнкерсів» на передній край оборони батальйону капітана Романчука. Після того він і митарствує у ворожому стані.. На все життя зостанеться в його пам’яті той диявольський свист.

— Чуєте, Гізі? То бомби падають. Лягайте! — наказав Майвальд і потягнув її за руку.

Гізела впала поруч і притулилася до нього: Альфред відчував її тепле дихання й пахощі весняних квітів. Майже за два роки війни вперше повіяло на нього таким приємним, запашним. І в ту ж мить зовсім близько пролунав вибух. За ним — другий, третій. А далі — все злилося, здригалася земля.

Сутеніло, коли Гізела з Альфредом дісталися додому. Кілометрів п’ять довелося йти пішки — міст через річку зірвано.

Мати Гізели — фрау Хільда Міллер — зраділа появі дочки з офіцером. Вона дуже боялася за неї, коли бомбили місто. Тепер повеселішала, рада гостеві — такому гарному, ласкавому майорові, що привів додому улюблену донечку.

— А де ж батько? — поцікавилася Гізела.

— На заводі. Може, вранці буде.

Фрау Міллер зовсім сива, під очима й біля рота мереживо зморщок, хоч пі тільки-но минуло п’ятдесят. Жвава, метушлива, швидко почала поратися біля столу.

Гізела показала гостеві свій дім, повела в садочок, де цвітуть черешні, вишні, розквітають груші, пахне бузком. Тут справді ніяких ознак війни. П’янке весняне повітря приємно лоскоче ніздрі. Хотілося забути лихоліття, про поранених — набридло все це. їй двадцять сім, а вона все ще самотня.

Гізела взяла майора за руку й підвела до куща бузку, де звисали щойно розквітлі кетяги.

— Що то значить весна! Усе прокинулося, буяє. Дихайте Альфе, на повні груди пахощами квітів, користуйтеся щасливою нагодою. Бомби, слава богу, обминули нас сьогодні. А завтра? Хтозна. що буде завтра.

— Так, Гізі, після того, що ми бачили сьогодні, тут справді рай! Я просто сп’янів, і не тільки від п’янкого повітря… Мені так хороше з вами, що я…

Гізела вже не чекала, що він скаже далі — сяючи від радості, пригорнулася до нього. А він, давши волю почуттям, замкнув її в обіймах.

Гостинна фрау Міллер готувала вечерю, і хоч її продовольчі запаси вкрай мізерні, вона нічого не пошкодувала; хотілося догодити другові доньки. Зважаючи на воєнний час, стіл таки був накритий по-святковому: картопля, ковбаса, нарізана тоненькими шматочками, ерзац-кофе.

Гізела передбачливо принесла з госпіталю пляшечку спирту-ректифікату, розвела холодною водою й сама наповнила три чарки. Коротко розповіла мамі, хто такий Альфред Майвальд, і запропонувала тост за здоров’я гостя.

Вони чокнулися, і без манірності кожен випив до дна.

Господиня пригощала, вибачалася за бідний стіл.

— Що зробиш, війна. Та, може, вона вже скоро скінчиться. Кажуть, що наші відступають, — зауважила, ніби між іншим, а сама зиркнула допитливо на майора.

Альфред зробив вигляд, що недочув — усьому свій час. А за хвилину підвівся, щоб сказати слово. Він почав про Гізелу. Говорив про її чуйність, теплоту.

— Гізела