Читати книгу - "Відлуння у брамі"

— І, відреагувавши на твої відчайдушні спроби, нашвидку зганяв за ним, — продовжив пояснення Гордій, забираючи апарат.

— Щоб ти не мучився власними намаганнями, — засміявся Мечислав.

— Ну що, панове — звіримо годинники? — Назар увімкнув дисплей поверненого апарата. — Відстає на сім хвилин, — повідомив він, порівнявши свої показники з Тарасовими.

— Так, — підтвердив Северин, поглянувши на свій годинник.

— Олеже, ти зумів помістити Назарів телефон туди, де час іде повільніше, — сказав Іван. — Людмилові поталанило, бо якби він вирушив на пошуки у місце, де час прискорений, то миттєво постарів би, або і вмер від старості. Що ж, тепер ти мусиш багато працювати, щоб навчитися створювати поля зміни швидкості плину часу. При цьому вони мають відповідати певним параметрам. Ми тобі допоможемо, сподіваюсь, і Людмил також, — характерник погладив видра по мокрій голові. — Обідати час, товариство, — він підвівся. — І видра не забудьте погодувати — заробив він сьогодні щось смачненьке.

Високі двері кабінету прочинилися рівно настільки, щоб впустити ад’ютанта — найближчого з-поміж конфідентів самодержця. Дочекавшись схвального нахилу квадратного підборіддя, молодик у морському однострої з погонами контр-адмірала наблизився до столу.

— Пане президенте, — ці слова адмірал вимовив так, ніби сказав: «Ваша Імператорська Величносте», — з’ясовано, що Шахсуваров не мав контактів із Фьодаром Россомахіним — Тедом Россманом, себто. Після катастрофи полковника вивезли з аеропорту та утримують в лікарні люди колишнього Хазяїна Придніпров’я.

— У якому він стані?

— Ніби у тяжкому, але…

— Як це, ніби-але? Невже немає змоги знати це достеменно? — у легкому здивуванні цих запитань ад’ютантові почувся скрегіт металу.

— Прослуховування телефонів лікарів, які оперували та лікують Шахсуварова, дає підстави вважати — його травми середньої тяжкості і не становлять загрози життю, але самостійно пересуватися він ще неспроможний.

— Отже, крім людей Хазяїна, він ні з ким більше не спілкується? — самодержець підвівся і став обличчям до вікна, заклавши руки за спину. — От у кого слід вчитися вмінню проводити ефективні операції, — вів він далі. — Хазяїн примудряється організовувати їх навіть із американської в’язниці.

— Є інформація, що саме американці дуже цікавляться Шахсуваровим у Дніпропетровську. Один старий агент ЦРУ мав, швидше за все, коротку зустріч із екс-полковником.

— Як то — «швидше за все»?

— Зовнішнє спостереження зафіксувало факт проходу такого собі Томаса Андреаса до корпусу, де розташована палата Шахсуварова, а от чи вони говорили — невідомо.

— Достатньо і цього, — самодержець різко обернувся. — Якщо є найменша імовірність, що американці зацікавилися Владіміром, то його слід негайно привезти сюди. Чи пророблявся варіант вивезення Шахсуварова до Москви?

— Так, і в Україні є люди, готові нам у цьому допомогти. Але якщо він досі нетранспортабельний…

— Байдуже! Якщо він живим потрапить до рук піндосів, то біоінформаційної речовини нам не бачити, як власних вух, — процідив монарх. Ад’ютант зауважив, що той по-справжньому боїться втратити унікальний винахід покійного Арсена Фількевича.

— Тоді, можливо, нам слід почати не з Шахсуварова, а з Теда Россмана, адже саме він є носієм технологічної інформації.

— Шахсуваров чомусь вважає, що досліди Россмана можуть бути успішними лише у Дніпропетровську. Нібито довкола цього міста є якісь стародавні «місця сили», чи щось таке. І, що важливо — біологічний матеріал, необхідний для цієї роботи, там існує у найвищій у світі концентрації. А ми навіть не знаємо, чи вже отримані бодай перші позитивні результати. Аби це з’ясувати, Шахсуваров і полетів до Дніпропетровська. Яка інформація надходить з його московського офісу?

— Його оточення лише пошепки обговорює катастрофу та зникнення шефа, але нічого важливого там не знають.

— А його служба безпеки?

— Там у нас немає агентури…

— Ви сьогодні, мабуть, задалися метою розчаровувати мене. Займіться проробкою варіантів повернення Шахсуварова на Батьківщину. Вільні.

— Буде зроблено, пане президенте, — адмірал поквапився вийти.

До скульптури бугая обабіч шосе на повороті у Таромське гурт із вісьмох характерників приїхав поночі. Великий серп червоного місяця ледь визирав з імли міського смогу, що низько стелився на обрії. У лісосмузі заходилися тьохканням солов’ї. Шосе цієї пізньої години було майже порожнє, лише поодинокі фури зрідка проїздили повз перехрестя.

Свої машини характерники сховали за лісосмугою, щоб їх не було видно зі шляху. Біля джипів лишилися Северин, Тарас та Мечислав, решта — пішли до невисокого насипу, де височіла статуя.

Якби хтось сторонній спостерігав за подіями на узбіччі, або, ще ліпше, якби він — сторонній спостерігач — вів відеозапис, то переглядаючи кадри, побачив би таке: ось до бетонного бугая наблизилися п’ятеро — двоє молодших і троє старших. Один зі старших витягнув із сумки ноутбук і підійшов до рогатої голови. А молодий — почав обходити скульптуру довкруж. Потім спостерігачеві могло б видатися, що в його відеокамері на мить стався збій налаштувань — два-три кадри відображали щось матово-сіре. А тоді…

Назар дістав ноутбук і став перед бугаєм, решта характерників, крім Олега, — поряд. Хлопець почав повільно обходити статую за годинниковою стрілкою. Коли він повернувся до гурту, усі навколишні звуки ніби зникли. Здавалося, що вони разом зі статуєю опинилися у середині якоїсь непроникної капсули з матово-сірими стінами. Задоволено поглянувши на результат дій наймолодшого характерника, кібернетик відкрив кришку комп’ютера і вставив у його порт флешку.

— Отже, як я вже розповідав, — заговорив Назар із ледь помітним апломбом фахового науковця, — на дискеті дійсно, крім географічних координат цього