Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

Отже, розвивальний простір — це передусім простір, а не жорсткі межі, нехай і окреслені з найкращими намірами та на основі найрозвивальніших методик.

Насамперед ідеться про фізичний простір, і тут головна мета — адаптувати середовище до дитини, а не навпаки; дати, а не обмежити доступ, при цьому підстрахувати там, де небезпечно, навчити правил безпеки та підказати засоби для цієї самої безпеки. Міцні татові руки допоможуть залізти на дерево, шолом і наколінники — сісти на велосипед і стати на ролики, надувний круг — зістрибнути з пірса. Дітям має бути доступний дорослий світ. Пригадую, що найулюбленішим заняттям для мене і моїх друзів у дитинстві було будувати халабуди на дахах бесідок у дворах та на розкидистих шовковицях вздовж вулиці. Ми брали з собою усілякі покривала, парасольки, мотузки, натягували все те, пристосовували, припасовували й проводили купу часу в наших високих будиночках. Бабуся спочатку забороняла, а потім просто відсилала дідуся зі смаколиками, який допомагав з будівництвом, а також і страхував будівельників. У садку Такахару Тезука, про який я згадувала вище, є чудова будова для дитячих ігор — це така собі лазанка у формі спіралі з різною відстанню між прогонами, сходами і перилами. Архітектор, демонструючи цю споруду, говорить, що дітям потрібна небезпека в розумних межах, вони мають вчитися балансувати, відчувати, як захоплює подих, коли втрачаєш рівновагу, падати та підніматись, бо саме так приходить відчуття контакту зі світом, його реальності, а також банально розвивається координація рухів та окомір.

Щодо простору психологічного, то це передусім дозвіл на вільний вибір. І неправда, що, для того щоб робити вибір, малюк має підрости. Остапова мама не дає синові вибору, вона сама заздалегідь визначає розклад дня та усі заняття, сама обирає чергову іграшку, вид активності, роз­вивальний матеріал. І хоча вона прихильниця Монтессорі, але, певно, забула про один з принципів цієї методики: дитині пропонується досліджувати той предмет, до якого вона має інтерес. Робиться це для того, щоб малюк навчився сам спрямовувати свою активність. Отже, дошкільня, школярик чи вже випускник ваша дитина — у просторі її життя має бути можливість вибору, і нехай спочатку це вибір, куди повзти, а потім фарбами чи олівцями малювати, зрештою він перетвориться на вільний вибір друзів, фаху, партнера по життю.

Зрештою, соціальний простір — середовище взаємодії та емоційної підтримки. Власне, як і з першими двома, основна ідея — не створювати перешкод та не вда­ватись до надмірної регламентації, а ще — бути поряд і бавитись разом з дітьми. Ми маємо самі включатись у їхні ігри, і не як старший товариш або вчитель, а як рівний, ровесник, той, хто бавиться, а не наставляє та створює межі. Включатися в ігрове спілкування варто саме тоді, коли від нас цього спілкування прагнуть, а не підмінювати його розвивальними книжками, іграми та відео. Я зараз пишу цю книгу, мене підтискають видавничі терміни й одночасно мучать докори сумління. Мій малюк зараз майже весь час проводить з дідусями, бабусями та своєю двоюрідною сестричкою. Йому, без сумніву, весело, але я бачу його лише вранці, ввечері та вночі, тож спілкування нам бракує. «Мамо, ми давно не бавились конструктором, — говорить він мені. — Давай заплануємо це на завтра. Я навчу тебе, як будувати будинки-літаки без жодних інструкцій. Ти ще не пробувала, але не переживай, у тебе вийде, бо я навчився — і ти зможеш». Запланувати ми запланували, але знову щось завадило, і домовлене не вдалось, і так вже кілька днів поспіль. Щоразу я намагаюся компенсувати втрачене довшим читанням за вечірнім м’ятним чаєм, міцнішими обіймами перед сном, цікавішою казкою, але це все не те: «Ми маємо бавитись разом, — говорить мій малюк і засинає. — Гаразд, нехай завтра чи післязавтра, але обов’язково разом».

На завершення хочу ще раз зауважити, наскільки важливо, створюючи розвивальний простір, не зло­вживати створенням. Усі розвивальні методики методисти підгледіли в самих же дітей. Тож не перешкоджаємо та не ставимо зайвих меж. Єдині межі, які витримують творчість, спонтанність і гра, не руйнуючись і не перетворюючись на примус до розвитку, — це межі безпеки, і лише в тих випадках, коли дитина не здатна забезпечити їх сама.

У Валі є пес, точніше, був, ще точніше, він і зараз є, але живе тепер у дідуся, і вони вкрай рідко бачаться, адже дідусь горянин, так себе і кличе, бо живе в горах, у Карпатах, а татові з мамою туди не наїздитись. Про таких псів кажуть, що з ними і друзів не треба. З Барсом Валя познайомилась у три — дідусь привіз його до них у місто ще щеням і подарував онуці. Мама була проти, але тато з дідусем наполягли: мовляв, усі діти в їхній родині з собаками росли, за кращих друзів мали. Барс, як і інші родинні собакодрузі, — сибірська лайка, він кудлатий, зі скрученим у бублик хвостом, мокрим носом і розумними очима. Зараз Валі сім, а в розлуці вони з Барсом вже рік, з того часу як дівчинка пішла до школи. До школи Валя все літо та більшу частину весни й осені, а також добрячу частину зими, від Різдва до Стрітення, проводила в дідуся разом із Барсом. Тож мамі вони особливо не докучали. Зранку та ввечері тато з Валею гуляли з Барсом разом, а вдень вона з ним бавилась на вулиці, у дворі сама. Подекуди і в парк ходила — тато був певний, що відпускати дитину з таким собакою цілком безпечно.

У місті Валя з Барсом та з іншими дітьми з двору, а в селі й всім дитячо-підлітковим кагалом придумували безліч ігор і забав. Барс був і собакою-­поводирем для малюків, які наосліп (із зав’язаними очима) мали дістатись з місця на місце, і гравцем у м’яч, і поліцейським собакою, що наздоганяв злочинців, і навіть синочком у грі в дочки-матері… Із Барсом і дідусем Валя пасла корів, ходила за чорницями й за грибами, купалась у озерці, бігала, танцювала, раділа життю.

Зараз Валя першокласниця, точніше, вона вже перейшла в другий клас, і зараз літо, але до дідуся вона не їде. Тато поїхав працювати за кордон, і її нема кому завезти до Барса й дідуся. Весь рік дівчинка жила мрією про зустріч, але на жодні канікули ця мрія так і не справдилась, от і зараз теж невідомо, чи вдасться побачитись із кращим другом. Валя сумує, у неї ледь вистачає сил ходити в басейн та на англійську. Добре, що в музичній школі зараз теж канікули, але їй так не подобається ні ця музика з безкінечними гамами, ні англійська з дурними пісеньками, ні басейн з вимогами «плисти до бортика і назад»… От якби з Барсом поплавати!

У цій темі ми з вами спробуємо зробити такий собі розтин творчості: подивитися, з чого вона складається, які механізми в ній діють та як зробити те саме «щеплення творчістю», яке відкриває в дітей друге дихання й спричиняє розвиток їхньої здатності завжди і всюди звертатись до цього найпотужнішого ресурсу. Відразу зауважу, що творчі методи в психотерапії (терапія малюнком, музикою, театром, танцем) були популярними ще за часів Авіценни, який вважав, що багато хвороб не потребують іншого лікування, ніж музикою, сміхом, танцем, грою й творчістю.

Психологічні дослідження показують, що власне процес творчості є доволі типовим і достатньо простим, причому він однаковий і для дорослих, і для дітей.