Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

Спочатку людина спостерігає за чимось і зазвичай має доволі сильні емоції щодо об’єкта свого спостереження. Це може бути захоплення («Яка красива сукня на ляльці»), інколи, навпаки, може щось не подобатися («У цього велосипеда занадто високе сидіння, щоб робити трюки»), і тоді виникає бажання створити, винайти щось подібне або удосконалити, зробити принципово інакше. Потім відбувається те, що дослідники називають формуванням задуму: людині приходить ідея щодо того, як має виглядати те, що задумано створити. Так з’являються перші уявні образи майбутнього витвору — у голові починає звучати мелодія майбутньої пісні, перед очима виникає образ ще не намальованої картини, тіло передчуває рухи танцю, який от-от народиться. Зрештою виникає та починає реалізовуватися чіткий план щодо того, що потрібно зробити, щоб уявлене набрало обрисів і ожило. Саме в такий спосіб реалізовуються будь-які творчі задуми, будь то ідея нової гри, картини чи книжки. Спочатку спостереження й емоційний поштовх, потім задум і зрештою реалізація і план.

Тож, для того щоб запустити процес творчості, усе, що потрібно, — це навчити помічати світ та цікаві речі в ньому, а ще дати той самий емоційний поштовх, за яким криється бажання щось змінити, перетворити, покращити. Придивімося до дітлахів чи згадаймо себе самих перед тим, як виникає непереборне бажання взятися до перетворень. Уперше я сплела для себе шарф, після того як побачила подібний на подрузі, ну ду-у-уже красивий — смугастий, довгий, одним кінцем закинутий за спину. Спочатку я попросила бабусю сплести мені такий, однак розчарувалася в її творінні і сама взялася за спиці. Досі не знаю, чи спеціально вона зв’язала для мене ту тонку зміючку, яку я розпустила, щоб створити справжній шарф. Так само і мій син, і мої маленькі клієнти, і всі-всі діти спочатку щось помічають та зосереджують свою увагу на цьому, і тут ми, дорослі, можемо підкинути безліч цікавого для спостереження, а вже потім на базі захвату, подиву або й відрази чи неприйняття народжується бажання мати таке саме чи краще, уміти так само, бажання перевершити чи зробити принципово інакше, щось змінити, перетворити, винайти.

Одним з найвідоміших дослідників творчості є мій учитель Валентин Моляко. І якщо вже говорити про розтин творчості як процесу, то маю поділитися двома дослідженнями, здійсненими ним та під його керівництвом. Перше — про те, як творчість твориться, друге — про те, що її заводить, запускає.

Так от, досліднику вдалося виокремити та експериментально довести наявність всього п’яти так званих стратегій творчої діяльності — способів мислення та дії, за допомогою яких ми створюємо принципово нові речі. Найперша та найпростіша стратегія — пошук аналогів. Це коли, наприклад, новий будиночок з конструктора дитина створює за аналогією до побаченого або виробленого раніше. І оскільки ми говоримо про творчість, тут не йдеться про точні копії. Так, мій син дуже пишається тим, що вміє робити біоніклів, зовсім не схожих на тих, що намальовані на упаковках. І хоча він з’єднує деталі за аналогією до прикладів в інструкції, його роботи істотно відрізняються від заданого зразка. Друга стратегія — комбінування. Вона передбачає, що дитина буде сполучати різні елементи, деталі, механізми, побачені нею раніше. Звісно, що тут так само мають місце аналоги, але до них додаються поєднання, комбінування, сполучення. Саме за допомогою комбінування часто виникають нові стилі в танцях та музиці. Одна знайома 8-річна дівчинка, яка займається в цирковій студії, коли їй придбали ролики, не змогла їздити на них, а стрибала, робила колесо, перекиди та намагалась їздити на руках. Третя стратегія творчої діяльності — реконструювання — перебудова старого за новими принципами або винайдення для якоїсь речі принципово нового способу застосування. І коли квартира перетворюється на піратський корабель, а тато — на говіркого папугу — це саме вона. Четверта стратегія універсальна, за якої дитина аналогізує, комбінує і реконструює водночас. П’ята — стратегія випадкових підстановок. Коли нове й оригінальне народжується випадково, наосліп, пальцем у небо. Чоловічки з манної каші, ріжки з мильної піни, вірші, підслухані у соловейка…

Розуміння того, що творчість має чіткі стратегії, прямо приводить нас до думки, що творчості можна навчити і найпростіший шлях — це, показавши ці стратегії, заохочувати дитину діяти за аналогією, комбінувати, реконструювати і, звісно, тицяти пальцем у небо. Однак Валентин Моляко віднайшов ще одну цікаву закономірність: творчість набагато охочіше дає про себе знати тоді, коли їй чинять перешкоди. Яким би дивним це не здавалося, але щоразу знову й знову він та його колеги в своїх експериментах доводять, що і дитина, і дорослий шукатимуть та винаходитимуть нове тоді, коли старе не працює, створює незручності, стає нудним чи нецікавим або ж коли просто хтось вставляє палки в колеса…

Дослідник винайшов цілу низку так званих ускладнювальних умов, які спонукають до творчості. Що ж він пропонує батькам, які хочуть розвинути творчі здібності своїх малюків, власникам креативних агенцій, а також лідерам команд, які мають створювати щось цікаве та неординарне? По-перше, обмежувати в часі. Якщо часу є достатньо, то людина зазвичай вдається до ретельного планування та вже перевірених схем діяльності, якщо його врізати (тут головне не перестаратись, щоб не ставити нереальних задач), то частина людей відмовиться від діяльності, зробить її в найпростіший спосіб або для відчіпного, а от частина, здебільшого ті, хто високомотивований та зацікавлений, шукатимуть принципово нове рішення. Я часто мушу вдаватися до цього методу на консультаціях, адже їх час лімітований і мене чекають інші клієнти. Так от, якщо малюк захоп­лений завданням, яке ми виконуємо, він і справді доходить інколи надзвичайно цікавих рішень. Так, один мій клієнт, щоб не втрачати власноруч побудований у пісочниці замок, сфотографував його на мамин телефон і наступного разу приніс, але в пластиліні. Ми не ліпили по-новому, а просто поставили в центр пісочниці і далі вже ліпили з мокрого піску околиці, рів з крокодилами і дракона. Другий метод стимулювання творчості — ще простіший — заборонити дитині використовувати певні деталі, прийоми, механізми для того, щоб вона знайшла заміну. Ми знаємо, що дошкільнята і самі чудово замінюють зламані коліщатка машин на дерев’яні кульки, а підлітки вдосконалюють свої велосипеди за допомогою геть не велосипедних деталей. Ще один варіант заборон — заборонити робити бажане в той спосіб, який є звичним для дитини, для того щоб вона винайшла принципово новий спосіб дій, поставити її в зовсім нові умови: нехай спробує зшити ляльці сукню без тканин або намалює щось без фарб і олівців, не виходячи з кухні. Також дослідники пропонують не давати дитині всієї необхідної інформації, щоб вона шукала і її, і спосіб впоратись по-новому. Наприклад, попросіть приготувати зелений сніданок, не пояснюючи, що маєте на увазі, і в результаті отримаєте що завгодно — від салату до пофарбованих гуашшю макаронів. Ще один метод — метод абсурду: завдання, які ми просимо виконати дитину, мають бути такими, які на перший погляд є абсурдними, неможливми для виконання. Пригадую, що моє знайомство з театром тіней почалося саме з такого завдання: вожатий у таборі загадав нам покарання за відмову прокидатися і йти на ранкову зарядку — станцювати танець, не рухаючи тілом.

Найцікавіше ж те, що подекуди творчість народжується з нудної, рутинної,