Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

покриття на підлозі, вбудована музична система з синхронізованим освітленням, ароматична лампа. Звичайний день Остапа регламентований так, щоб активність змінювалась на відпочинок і хлопчик не перезбуджувався, але так само щоб і не нудився, не впадав в апатію та був готовий до сприймання нової інформації та розвитку нових навичок. Остап знає літери, складає їх у слова, може проспівувати склади й трохи говорить англійською, рахує, розрізняє форми й кольори, з легкістю вирішує хитромудрі задачки на мислення. Мама стежить буквально за всім, що так чи інакше може вплинути на розвиток її малюка — і за правильністю та збалансованістю харчування, і за рівнем вологості, і за купою різних інших дрібниць.

Остап справді багато вміє і просто вражає розчулених бабусь і друзів родини. Інших поціновувачів батьківських зусиль та Остапових навичок немає, бо мама не певна в корисності спілкування дитини з однолітками, адже це може знизити рівень досягнень. Щодо старших діток, то, на жаль, у розвивальних центрах їй відмовили включати хлопчика до групи старших дошкільнят, а в молодших йому робити нема чого. Потреби виходити на якісь майданчики в них теж немає, адже свій будинок і велика територія біля нього якнайкраще обладнані для малюка.

До всього Остап зовсім не вередливий, він покірно приймає розклад дня й робить усі запропоновані мамою завдання. Що ж трохи всіх бентежить, то це те, що малюк майже не дивиться в очі, що предмети йому набагато цікавіші за людей, що посмішку та й інші емоції на його обличчі побачити можна вкрай рідко і викликають їх не мамині ніжності, а якась чергова розвивалка. Власне, складається враження, що Остапу байдуже, хто з ним поруч, аби ця людина тримала в руках щось яскраве та пропонувала якусь маніпуляцію, гру. Саме на руках дорослих, на тому, що в них є, і зосереджена увага Остапа. І якщо ці предмети забрати, він нервуватиметься, але навіть тоді не дивитиметься на дорослого, а намагатиметься забрати, повернути в поле уваги річ, яка йому припала до душі.

Що ж, в Остаповому розвитку враховане все, що тільки може бути враховане. Єдине, чого там бракує, — це творчості, спонтанності та гри. Вони ніби і є, у тих межах, які задають розвивальні ігри та правила, однак їх немає в тому природному, вільному розумінні, у якому дитина сама обирає, що їй робити. Спонтанність не може існувати в ситуації з заданими умовами, а гра в таких умовах перетворюється на задачу і втрачає свою основну ознаку — відсутність будь-якої практичної мети. До того ж ні творчість, ні спонтанність, ні гра не можуть бути позбавлені емоційної взаємодії з іншими людьми. На жаль, зосередивши малюка на розвитку навичок інтелекту, батьки випустили з поля зору навички соціальні, хоча підозрюю, якщо б вони взялися і за їх цілеспрямований розвиток, то і тут не лишалося б місця для гнучкості та варіацій.

Отже, простір для розвитку — яким він має бути і чи є його ідеальний зразок? Не знаю, чи влучно зараз буде наводити спостереження Іллі Варламова, який ані краплі не психолог, а заробляє тим, що показує людям різні куточки світу й різні події й цікаво та доволі вільно коментує їх в своєму блозі, даючи поживу для гострих дискусій. А ще він фахово займається розбудовою міського середовища та публічних просторів. Так от, мені дуже імпонують його огляди дитячих майданчиків. Ілля щиро збурюється тим, що майже в кожному дворі стоять і далі активно наставляються типові яскраво-кольорові, переважно залізні або пластикові конструкції, які, мало того що є небезпечними для дітей фізично, ще й навряд чи добре впливають на їхню психіку, адже через свою стандартність жодним чином не сприяють польоту фантазії. Натомість він показує масу фотографій чудових майданчиків, наприклад біля Букінгемського палацу в Лондоні (валуни, пісок, дерев’яні пеньки) або там само, але вже біля Олімпійського парку (переправи в химерному дерев’яному лісі з корчак, палок та гілок). Інші — у Гамбурзі, Валенсії, Копенгагені, Амстердамі — усі вони позбавлені звичних для наших майданчиків правильних геометричних форм, зроблені з натуральних матеріалів і призначені для того, щоб, бавлячись у них, дитина могла не просто лазити, перестрибувати, пригинатись, обходити чи присідати, а щоб разом із тілом могла розім’ятись та розігнатись її фантазія. Напевно, найвражаючим є майданчик в Сент-Луїсі, який є частиною міського музею. На ньому, крім переходів з мотузкою, дерев’яних хащ та металевих містків, є два фюзеляжі від літаків та справжній автобус, який стоїть на даху, а його передні колеса нависають над майданчиком, — всюди можна бавитись.

Також заслуговує на детальний опис простір дитячого садку, створений командою під керівництвом японського архітектора Такахару Тезука. Сама будівля садочка кругла, з великою відкритою галявиною посередині, дах будівлі, як і галявина, є майданчиком для ігор та занять, між кімнатами немає стін (за них слугують дерев’яні ящики та коробки, які ставлять одну на одну від підлоги до стелі в разі потреби), до того ж просто крізь усе приміщення ростуть великі дерева, для яких в даху зроблені отвори, затягнені сітками з мотузки. Діти в цьому садку не обмежені класними кімнатами, вони повсякчас перебувають на повітрі та можуть вправлятися в біганні чи лазінні, а також спілкуватися та бавитись без жодних видимих перешкод.

Цікаво, що і японський садок, і майданчики, описані Іллею Варламовим, відповідають головній вимозі до «підтримуючого середовища». Власне, поняття ввів Дональд Він­нікот, британський педіатр і психолог, маючи на увазі се­ре­довище, яке сприяє дитячому розвитку, підтримуючи йо­го природні джерела, без жодного тиску чи спрямування. Ви­мога, про яку йдеться, — простори не обмежують дитину та її активність. Ще в 1970-х роках Кевін Лінч та Луїз Чавла провели два дослідження, у яких вимірювали рівень щастя дітей та розпитували їх, з чим це щастя пов’язане. Найщасливішими виявилися дітлахи з бідних районів столиць Аргентини, Індії, Польщі та Норвегії, а найнещасливішими меш­канці елітних районів Америки, Англії, Австралії та ПАР. Ви­­яви­лося, те, що мають одні і чого позбавлені інші, — це можливість вільного спілкування та пересування, а також відсутність обмежень щодо спілкування і гри. Загалом діти назвали чотири основні речі, які роблять їх щасливими, — це можливість самостійно гуляти, грати на природі, вільно вибирати, де і коли бавитися, а також відчувати себе вільними в місті (користуватись ним, як дорослі). Щодо останнього, то йшлося про бажання ходити в магазини, кав’ярні, кіно, сидіти на лавочках, гуляти скверами, викидати сміття в урни, їздити громадським транспортом, робити все, що роблять дорослі.

Описане навряд чи втішило б маму Остапа, так само як й інших мам, фіксованих на ранньому інтелектуальному розвитку своїх малюків, адже академічні успіхи «нещасливих» дітлахів із забезпечених країн та районів значно вищі, а отже, гіпотетично вищі й шанси на хорошу освіту та високо­оплачувану роботу. Можливо. Але зараз ідеться не про інтелект, якість освіти чи майбутній фах, який приноситиме прибутки, а про загальну задоволеність життям, відчуття щастя та психічне здоров’я. Власне, цим я хочу підвести до думки, що розвиваючий простір — це зовсім не простір, у якому дитина якнайшвидше опанує читання і письмо та натренує свою пам’ять. Швидше це місце, де вона почуватиметься вільною, щасливою, навчиться пізнавати світ та розвине свою цікавість до нього. А все інше — побічні ефекти, у тому числі