Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Живими. Тільки це ненадовго. Ну, помучитися встигнете, коли повітря бракуватиме, а потім помрете, і вирушить душа ваша у подорож потойбічну.

— А з тобою що буде?

— Приріжуть мене. Бо хто я — простий раб золота, заради нього на все здатний. Хотів я, Іване Карповичу розбагатіти, хотів у золоті купатися, а натомість купатимуся в землі сирій. Не пощастило! — сказав Лісімах розчаровано і засумував. А потім підхопився і пострибав у степ.

— Куди ти? — спитав пошепки я, бо це ж було божевілля.

— Не хочу, щоб мені перерізали горлянку, наче барану!

Стрибок, іще один, іще. Його втечу швидко помітили. Мужики паралатівські зареготали, потім послали двох підлітків із луками. Ті і наближатися не стали, з відстані розстріляли бідолаху. Вони добре стріляли і мали потужні луки, стріли яких пробили вченого наскрізь. Він упав, збитий з ніг, і невдовзі сконав. Підлітки підбігли, висмикнули стріли й потягли тіло за ноги до кургану. Навколо почалася метушня. Пастухи, чи скіфи, як їх називав Лісімах, розібрали весь табір. Усе, що могли, повантажили на вози, а що залишилося, спалили. Скарби у ящиках потягли на могилу. Невдовзі приїхало кілька возів із товстими дошками. Їх теж понесли нагору, де невдовзі загупали молотки й сокири. Щось там будувалося, а що саме — не видно було. Потім потягли тіла загиблих. Поранені компаньйони вже померли. За тілами повели на гору і нас з Агнешкою, в якої за спиною так і висіла шкіряна торбинка з моїми туркестанськими пригодами. Там посадили біля купи землі, а самі сіли вечеряти. Невдовзі приїхав управитель Арпоксаєв. Підійшов до мене, вклонився.

— Велика честь бути знайомим із такою людиною.

— Обставини знайомства мене не тішать. — Я кивнув на зв’язані руки.

— Ми піклуємося про своїх богів і дбаємо про те, щоб принести їм прекрасну жертву. А тут сам найкращий сищик імперії, який до того ж виявився вільним від спокуси золотом!

— Дівчину відпустіть. Вона ще зовсім дитя.

— Не можемо, бо дбаємо, щоб не залишати свідків. До того ж богам подобаються ось такі чисті та невинні жертви, як вона. — Арпоксаєв чомусь нервово засміявся і подивився на Агнешку, яка злякалася його погляду. — Чисте дитя, невинна душа у квітучому жіночому тілі.

Він було посунувся до дівчини, але потім зупинився. Закрутив головою, покахикав.

— Що ж, Іване Карповичу, готуйтеся до смерті. Запевняю, що ховатимуть вас, наче царя. Великий почет слуг і воїнів супроводжуватиме вас. Лука зі стрілами ми вирішили вам не давати, бо ви ж не нашого гордого племені, а якийсь мужик із мерзенних земледерів. Але й без лука ми справимо вам багаті проводи. Хліб, вуджене м’ясо, сир, глеки з вином! Троє бойових коней і ця красуня! Та вашій подорожі в потойбічний світ неможливо не заздрити! — Арпоксаєв засміявся. Не міг відірвати погляду від Агнешки. Так і їв її очима. Потім закрутив головою. — Ну, добре, останнє прохання. Я візьму у вас трохи волосся. Обіцяв синові, він ваш великий поціновувач, читає всі оповідання.

— Ви ж розумієте, що мене шукатимуть?

— Та будь ласка. Ми ж нічого не знаємо. Приїхали якісь, трохи порили, потім поїхали. Іван Карпович? Не знаємо ні про якого Івана Карповича. Спитайте в Єлисаветграді, звідти люди приїздили. Степ, Іване Карповичу, будь-кого прийме, та так, що жодних слідів не знайдеш. Це вже повірте. — Він підійшов до мене зі спини і обережно зрізав жмуток волосся. — Дякую, Іване Карповичу. А зараз змушений відбути до Паралатівки. Після жертвопринесення за нашими звичаями відбувається великий бенкет Ми обов’язково пом’янемо вас, Іване Карповичу. Вся Паралатівка буде пити вино за ваше щасливе життя на тому світі, Іване Карповичу!

Агнешка заплакала.

— Відпустіть його, відпустіть! Убийте краще мене, мене! А його відпустіть! Івана Карповича не можна вбивати, бо він — герой!

— Іване Карповичу, та ви справді герой, якщо змогли так закохати цю прекрасну дівчину! Заздрю вам! І співчуваю. Бо як же прикро буде помирати вам у такому бентежному товаристві!

— Відпустіть! Прошу вас, відпустіть його! — плакала Агнешка.

— Не можу. Іван Карпович, як ви влучно підмітили, — справжній герой, і тільки герой може стати гідним товариством нашим великим царям, — сказав Арпоксаєв. — Бувайте.

Він пішов. Я спробував заспокоїти Агнешку, сам смикав руками, але мотузки були міцні. Паралатівські мужики почали опускати ящики зі скарбами до нижніх камер. Потім засипали їх землею й камінням. Трамбували. Виклали з дощок верхню камеру, куди спочатку спустили тіла. Потім забили трьох коней, сточили з них кров, яку пили зі срібних келихів. Коней теж опустили до камери, а потім уже й нас з Агнешкою. Дівчина, коли побачила кров, скрикнула і знепритомніла. Дуже вже любила коней. Зверху щільно поклали товсті дошки, що мусили стати кришкою нашої труни. Ми опинилися у суцільній темряві. Застукали молотки, вбиваючи довгі цвяхи. Далі чутно стало, як сиплеться зверху на дошки земля. Нас ховали.

— Ми загинемо, Іване Карповичу? — спитала Агнешка, опритомнівши. Я промовчав, бо що тут було казати. — Але мені не страшно, Іване Карповичу. З вами мені нічого не страшно!

Вона підсунулася до мене, почала тикатися обличчям, потім знайшла губи і поцілувала. Ми лежали в камері заввишки в метр, забитій тілами людей і коней. Зв’язані по руках та ногах. За деякий час повітря закінчиться, і ми почнемо задихатися.

— Іване Карповичу, поєднаймося у коханні, — прошепотіла Агнешка. — Візьміть мою цноту, яку я берегла для вас. Кохання перемагає смерть, тож будемо