Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Це ти паралатівських привів? — спитав я.

— Та для чого їх вести? Вони самі тут за всім стежили.

— Нащо ж ти тікав?

— Сховатися хотів. Я ж бачив, що все до цього йде, що перестріляють один одного хлопці, а тут я вийду, і моє буде золото. Моє! Я його, Іване Карповичу, найбільше заслужив! Я про нього здогадався, я розкопками керував! Мені воно належить, по праву мені! — Аж заплакав він.

— Хто такі ці паралатівські? — спитав.

— Скіфи, — тихо відповів Лісімах.

— Хто?

— Скіфи. Залишки давнього народу, які дивом тут збереглися.

— То що це, їх поховання?

— Їхніх далеких предків. Могутніх і багатих, які володіли всім степом між Дунаєм та Волгою. А тепер скіфів залишилося мало, оце лише одне село, Паралатівка. Але звичаї вони свої зберегли, і мову зберегли, і рільництво так само зневажають, як і предки. Вершники чудові, лучники вправні, скотарі. Тисячі років минули з часів розквіту скіфської держави, а паралатівці залишилися такі самі. Не знаю, яким дивом їм це вдалося, бо ж степ — місце неспокійне та мінливе. Але якось пережили всі хвилі нападників. Тримаються могили, де поховані царі зі скарбами. Вважають, що поки цілою буде могила царська, доти і скіфський рід існуватиме. Тому й охороняють її. Володар Паралатівки князь Колоксаєв — царського скіфського роду. Служив при дворі, такий вплив мав, що ніхто б і не подумав могилу розкопувати. Але ж ось арештували його, і подумав я, що це слушна нагода до золота добратися. До шести пудів золота! Шести, Іване Карповичу, пудів! Можете уявити, скільки це?

— Не можу уявити, чого ви сюди полізли, якщо знали про цих скіфів.

— Поліз, бо обдурити думав. Блискучий же план був! Спочатку задіяв компаньйонів, аби допомогли золото знайти. Далі злодії мусили компаньйонів прибрати, отримати гроші й горілку, перепитися і заснути. Я б багаття розпалив, патефон увімкнув би, наче свято в таборі. А сам би сів на віз із бочкою, яким воду возили, і поїхав би до джерела. Разом би зі скарбами поїхав. А потім чкурнув би куди подалі із золотом, із моїм золотом! Заслужив я! Ну чому, чому не далося мені золото, чому? — Аж закричав він і заплакав.

— Господи, далося вам те золото, — скривився я. Лісімах плакати припинив, вирячився на мене.

— Зачекайте, а куди ви поїхали з табору? — спитав він.

— У Єлисаветград.

— А скарби? Золото ж як?

— На нього й без мене охочих достатньо було.

— Ви що, скарби залишили? Ви плюнули на золото?

— Плюнув і розтер.

— Не можна так, Іване Карповичу, не можна! Золото поважати треба, любити треба! Та хіба ж можна ось так із золотом! Воно помститься вам! Воно непокірних не любить, воно...

— Ти краще скажи, для чого я паралатівським мужикам? Навіщо вони мене спіймали? Золото їхнє мені не треба, їхав я геть, чому завернули?

Лісімах замислився. Добряче побитий був, але наче й не помічав синців та забоїв.

— Я думаю, Іване Карповичу, що принесуть нас у жертву.

— Що? — здивувався я.

— Так, у жертву. Пам’ятаєте тіла, які ми в могилі знайшли? То ж теж жертва була. Тих, хто могилу розрити хотів, золото вкрасти, принесли скіфи в жертву богам своїм.

— Але я могили не розривав і до золота не торкався.

— Не торкалися, — кивнув Лісімах. — І дивно, бо як людина перед золотом встояти може? А раптом це скіфам і сподобалося?

— Що саме?

— Міць духу вашого, Іване Карповичу. Що ви перед спокусою золота встояли.

— І навіщо мене хапати?

— Щоб у жертву принести богам.

— Зачекай, у жертву ж приносять злодіїв, які золото вкрасти хотіли. Я — не хотів, — нагадав Лісімаху.

— Богам приносять у жертву найкраще, що є. Який сенс із того непотребу, який перебив один одного, засліплений скарбами? А от ви, Іване Карповичу, — майже свята людина, бо виявилися сильнішим за золото, не про скарби думали, а про те, як дівчину врятувати. Цінний ви подарунок, найкраща жертва для богів, тому і схопили вас.

— А дівчина?

— І дівчина так само золоту не піддалася, теж жертва чудова.

— І як же нас уб’ють?

— Кинуть зв’язаними у верхню камеру, що в могилі. Поруч покладуть усіх убитих, і злодіїв, і компаньйонів, усіх. Це буде почет ваш, Іване Карповичу, на тому світі, де чекатимуть вас скіфські царі. З вами поховають коней, щоб було на чому їздити, коли опинитеся на небесних пасовиськах. І луки покладуть, бо хіба може воїн бути без вірного лука з сагайдаком стріл? Іще вам дадуть їжі, бо подорож до того світу триває певний час.

— Нас живими кинуть у яму?