Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Тут уже я не витримав.

— Господи, дівчинко, звідки ти всього цього набралася! — аж закричав. — Я тобі в батьки годжуся!

— Для кохання немає жодних перешкод! — закричала вона, я хотів щось відповісти, а потім зрозумів, що вона ж іще дитя. Дивно сперечатися з дитиною всерйоз.

— Іване Карповичу, я розумію, ваше серце скам’яніло від незліченних бід і образ, які випали на вашу долю. Але не стримуйте його, дайте йому розтанути у вогні кохання, пориньте у пристрасть, не дайте холодному розуму знищити квітку наших почуттів! Кохайте мене, Іване Карповичу, візьміть мене, Іване Карповичу, з’єднайтеся зі мною, Іване Карповичу! Було двоє, а стало одне — чарівна квітка кохання, — шепотіла вона, і я остаточно переконався, що Агнешка божевільна. Вона вигадувала щось і починала в це вірити, вона не хотіла бачити нічого такого, що б суперечило її вигадці. — Ваню, Ванюшо, Ванечко!

Вона притискалася до мене, стогнала, намагалася вкусити гострими зубками, але найгірше було, що тіло моє починало виходити з-під контролю розуму, відгукувалося на ці невмілі пестощі, і я відчував, що стою над прірвою, куди можу впасти.

— Ванюшо, Ванюшо, Ванюшо, візьми мене! Зі мною твоя книжка! Я підкладу її під голову, а ти візьмеш мене!

— Зачекай, зачекай! Я візьму, візьму, тільки мені треба звільнити руки. Я хочу обіймати тебе, притискати до себе, м’яти тебе! Розумієш?

— Так, розумію!

— Відсунься трохи, мені треба звільнити руки.

Це подіяло, вона відсунулася. Почала говорити про свої почуття. Господи, бідне дівча, чого тільки вона не навигадувала! Вона вже бачила в найдрібніших подробицях наше весілля, вже знала, які візитні картки собі замовить, уже розпланувала наше подальше життя, як допомагатиме мені писати й розслідувати, як народить мені четверо дітей, двох хлопчиків і двох дівчат, як...

Поки вона розповідала, я поплазував до тіл і спробував їх обшукати. З руками, зв’язаними за спиною, це було непросто. Я сподівався, що в бандитів чи в компаньйонів залишилося щось гостре. Ніж або хоч якесь лезо. Лазив скривавленими тілами, нишпорив по кишенях, залізав у взуття.

— Ванюшо, я так кохаю тебе! — Вона не питала про мої почуття, вона була впевнена у відповіді. — Два роки тому ми з подругами ворожили на картах про женихів. І мені випав чирвовий король. Я одразу зрозуміла, що мене покохає старший чоловік. Мені подобаються дорослі чоловіки. Я почала уявляти, яким би він міг бути. А потім випадково побачила журнал із твоїм портретом. І одразу, одразу зрозуміла, що це ви, Іване Карповичу, ви — мій коханий, єдиний і неповторний, на все життя! Я тоді аж розплакалася, почала читати ваші історії, і що більше читала, то більше переконувалася, що не помилилася. Ми створені одне для одного, Іване Карповичу. Так, як я, вас не кохатиме ніхто! Я буду для вас всім! І вірною подругою і пристрасною коханкою і надійною помічницею! Так, знаю, у вас було багато жінок, але зі мною ви забудете про них, поринете у світ небувалих відчуттів! Як же я вас кохаю, Іване Карповичу, мій Ваню!

Вона говорила і говорила, а я лазив по тілах, наче червак якийсь. В одного з бандитів знайшов фляжку зі спиртним, у когось із компаньйонів, їх у темряві важко було розрізнити, — якийсь нотатник. Ще два гребінці, табакерка, кілька цукерок і окуляри у футлярі. Все. Агнешка продовжувала говорити про наше кохання, а я всівся подумати, що ж робити. Спробувати розбити скло окулярів і ним перерізати мотузку? Навряд чи вдасться. Ця робота затягнеться на багато годин, яких у нас не було. Я помацав табакерку. Якби були гострі краї, можна було б спробувати перетирати мотузку нею, але краї були гладкі.

— Ваню, іди до мене! Обійми мене, Ваню! Зустріньмо смерть разом! Я не боюся помирати, бо я зустріла тебе! Моє кохання на все життя! Господь послав тебе, і ми зустрілися! Ваню! Як же я тільки кохаю тебе! Мій Ваню, мій дорогий, мій любий! Ванюшо!

Вона говорила і говорила, плакала, знову говорила, а мені вити хотілося, бо я сидів під землею і мав померти, хоча вмирати не збирався. Хотів крикнути на пані Агнешку, примусити замовкнути, але не міг кричати на жінку. Далі поліз борсатися в тілах. Ну мусило ж бути хоч щось, що дозволить перерізати мотузку і бодай спробувати врятуватися! Так, угорі товсті дошки, прибиті великими цвяхами, а над ними кілька метрів землі. Навіть із вільними руками я можу не вибратися, але краще здиратиму шкіру об землю, аніж сидітиму тут і потроху задихатимуся, наче риба, викинута на берег.

Я знову і знову перевіряв тіла загиблих, але нічого гострого в них не було. Зовсім. Агнешка все кликала мене до себе, пропонувала кохатися, поки ми ще живі. Та несподівано я наче почув якийсь шум згори.

— Агнешко, тихо! — прошепотів я.

— Що? Що таке, Ваню? Іди до мене, благаю! Я кохаю тебе, я...

— Помовч, благаю!

— Ваню, не бійся смерті! Це величезне щастя — померти у коханні, це...

— Замовкни, якщо кохаєш мене! — прошепотів я, і це подіяло. Агнешка замовкла. Я прислухався. Так, точно, наче якісь глухі, ледь чутні удари вгорі. Що б це могло бути? Може, паралатівські мужики влаштували якісь танці на кургані? Та ні, навряд чи, на могилах же не танцюють. Тоді що?

— Ваню, я задихаюся, йди до мене, мій коханий! — прошепотіла Агнешка. І тут я сам відчув нестачу повітря. Дихати доводилося частіше. — Ваню, я...