Читати книгу - "Гаррі Поттер і таємна кімната"

Настійка гучно зашипіла, немов киплячий чайник і почала шалено клекотіти. За секунду вона забарвилася у хворобливо жовтий колір.

— Бе-е… натуральна Мілісент Булстроуд, — скривився Рон, гидливо поглядаючи на склянку. — Мабуть, і на смак паскудне.

— А тепер додайте своє, — звеліла Герміона.

Гаррі з Роном кинули в склянки по волосині Ґойла і Креба. Обидві склянки зашипіли й завирували — Ґойлова стала кольору хакі зі шмарками, а Кребова — брудно-брунатною.

— Зачекайте, — сказав Гаррі, коли Рон з Герміо-ною вже потяглися до склянок. — Краще не пиймо їх тут усі разом, бо коли станемо Кребом і Ґойлом, ми тут не помістимось. Та й Мілісент Булстроуд — не крихітний ельф.

— Добра думка, — погодився Рон, відмикаючи двері. — Займемо окремі кабінки.

Обережно, щоб не пролити жодної краплі своєї багатозільної настійки, Гаррі зайшов до середньої кабінки.

— Готові? — запитав він.

— Готові, — обізвалися голоси Рона й Герміони.

— Один! Два! Три!..

Затиснувши носа, Гаррі двома великими ковтками випив настійку до дна. Вона смакувала, як переварена капуста.

Йому відразу закрутило в животі, ніби він проковтнув живу змію. Гаррі зігнувся і подумав, що зараз його знудить, проте раптом щось обпекло йому шлунок, і це відчуття миттю розійшлося по всьому тілу аж до кінчиків пальців. Потім він тяжко задихав і впав навкарачки, бо з жахом відчув, що починає мовби танути. Шкіра на його тілі стала пухиритися, наче гарячий віск, і просто на очах його руки збільшилися, пальці потовстішали, нігті поширшали, а суглоби пальців випнулися і затвердли. Його плечі болісно поширшали, а поколювання на лобі свідчило, що чоло заросло йому волоссям аж до брів; його мантія тріснула під натиском грудей, які стали, мов діжка, що розриває свої обручі; ноги, стиснуті меншими на чотири розміри черевиками, страшенно боліли…

Усе припинилося так само зненацька, як і почалося. Гаррі лежав долілиць на холодній кам'яній підлозі, слухаючи, як в останній кабінці понуро схлипує Мірта. Він насилу стягнув свої черевики й підвівся. То ось як воно — бути Ґойлом.

Великою тремтячою рукою він скинув свою стару мантію, що висіла тепер за тридцять сантиметрів над підлогою, одягнув ту, що принесла Герміона, й зав'язав шнурівки величезних, як човен, Ґойлових черевиків. Хотів було відкинути з очей волосся, але намацав на чолі тільки коротку жорстку щетину.

Тут він усвідомив, що йому заважають окуляри, бо Ґойл, звичайно, їх не носив.

Він зняв їх і крикнув:

— Як ви там, о'кей? — Його голос був низьким і хрипким, як у Ґойла.

— Так, — прогарчав праворуч грубий Кребів голос.

Гаррі прочинив двері й підійшов до надтріснутого дзеркала. На нього своїми тупими, глибоко посадженими очицями дивився Ґойл. Гаррі почухав вухо. Ґойл зробив те саме.

Відчинилися Ронові двері. Вони глянули одне на одного. Якщо не зважати на блідий і спантеличений вигляд, то Рона неможливо було відрізнити від Креба, починаючи від зачіски "під макітру" до довжелезних, як у горили, лап.

— Неймовірно! — вимовив Рон, підходячи до дзеркала і штурхаючи пальцем приплюснутий Кребів ніс. — Неймовірно!

— Мабуть, треба вже йти, — сказав Гаррі, послаблюючи ремінець годинника, що боляче вп'явся в товстий Ґойлів зап'ясток. — Нам ще треба знайти слизеринську вітальню, сподіваюся, хтось покаже нам дорогу.

Рон, дивлячись на Гаррі, промовив:

— Ти не повіриш, як дивно бачити Ґойла, який думає. — Він постукав до Герміони. — Давай, нам пора!

Йому відповів пронизливий голос:

— Я… я взагалі, мабуть, не піду. Ідіть без мене.

— Герміоно, ми розуміємо, що Мілісент Булстроуд бридка, але ж ніхто не знатиме, що це саме ти.

— Ні, справді. Я таки не піду. А ви біжіть, не гайте часу.

Гаррі ошелешено глянув на Рона.

— О, тепер ти — викапаний Ґойл! — сказав Рон. — Він такий щоразу, коли вчителі про щось його запитують.

— Герміоно, з тобою все гаразд? — запитав Гаррі.

— Так, усе добре. Ви йдіть.

Гаррі глянув на годинника. Вже проминуло п'ять з їхніх неоціненних шістдесяти хвилин.

— Зустрінемося знову тут, добре? — сказав він. Вони обережно відчинили двері туалету, пересвідчилися, що нікого немає, і вийшли.

— Не розмахуй так руками, — пробурмотів Гаррі Ронові.

— Що?

— У Креба вони просто звисають.

— Отак?

— Ага, це краще.

Мармуровими сходами вони зійшли донизу. Тепер їм було потрібно знайти якогось слизеринця що провів би їх до слизеринської вітальні, але довкола не було нікого.

— Що робити? — буркнув Гаррі.

— Слизеринці завжди приходять на сніданок десь звідти, — показав Рон на вхід до підвалів. Не встиг він це сказати, як там з'явилася дівчина з довгим кучерявим волоссям.

— Вибач, — підбіг до неї Рон, — я зовсім забув, де наша вітальня.

— Перепрошую, — холодно озвалася дівчина. — Наша вітальня?.. Я з Рейвенклову!

Підозріло поглядаючи, вона відійшла.

Гаррі й Рон збігли кам'яними сходами донизу, де залягала пітьма. їхні кроки, коли величезні Кре-бові та Ґойлові ноги торкалися підлоги, відлунювали надто гучно. Виглядало, що все буде не так легко, як вони сподівалися.

Закручені, мов лабіринти, переходи були порожні. Вони дедалі нижче опускалися під школу, раз по раз поглядаючи на годинники, щоб знати, скільки часу їм лишилося. Коли минуло чверть години, і вони вже почали зневірятися, попереду залунали чиїсь кроки.

— Ага! — вигукнув схвильовано Рон. — Нарешті хоч один слизеринець!

З бічної кімнати вийшла якась постать. Однак коли вони підбігли, їхні серця завмерли. Це був не слизеринець, а Персі.

— Що ти тут робиш? — здивувався Рон.

Персі був вражений таким зухвальством.

— Не твоє діло, — холодно відповів він. — Це Креб чи хто?

— Е-е… ну, так, — підтвердив Рон.

— Ну, то йди у свою спальню, — суворо звелів йому Персі. — Зараз тут небезпечно блукати темними коридорами.

— А ти? — показав на нього Рон.

— Я староста, — випнув Персі груди. — На мене ніхто не нападе.

Раптом за спинами Гаррі й Рона пролунав чийсь голос. До них наближався Драко Мелфой, і вперше в житті Гаррі зрадів, побачивши його.

— Ось ви де! — ліниво протягнув Мелфой. — Що, досі нажертись не могли? Карочє, я вас шукав, хочу показати щось дуже смішне.

Мелфой вороже зиркнув на Персі.

— А ти що тут робиш, Візлі? — вишкірився він. Персі розлютився:

— Маєш виявляти трохи більше поваги до старости! — обурився він. — Мені не подобається твій тон!

Мелфой криво посміхнувся і дав