Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

І лише коли в коридорі щось грюкнуло, а під дверима палати почувся голос медсестри, я зрозуміла, що ми все ще сидимо ось так, притиснуті одне до одного. Повільно ослабила руки, Сапір теж випустив мене зі своїх обіймів. Невловимий смуток з’явився в його погляді, коли він випростався.

— Дякую. За те, що... Ну, ти сам знаєш.

Сапір усміхнувся ледь помітно й зітхнув:

— Знаю... І також дякую тобі.

Перевела погляд на Емера. Він і далі спокійно спав, а поруч стояли квіти, даруючи невловимо солодкий аромат.

Я здригнулася, коли в палату ввірвався злющий Рубер.

— Я все чув. Ти взагалі чим думала?! Як можна було віддавати свою енергію?! — він водив поглядом то на мене, то на Емера.

— Думала про його життя!

— А мала б про своє! Це ніщо проти того, що могло бути! — прошипів крізь зуби. — Ти взагалі уявляєш, що б сталося з нашими світами, якби ти вичерпала себе?! Якби ми не встигли?

Він із такою силою грюкнув кулаком по стіні, що на фарбі лишився ледь обвуглений слід та невелике заглиблення — наслідок його вогненної сили. На мить застиг, ніби отямився, повернув погляд на свої руки, а потім — на мене та Емера. За секунду різко розвернувся й, навіть ні з ким не попрощавшись, вийшов, грюкнувши дверима так голосно, що вікна в палаті ледь не задзвеніли.

Я розгублено перевела погляд на Сапіра, який пригнічено втупився в підлогу.

— Я... я поговорю з ним, — буркнув він, підводячись із ліжка. — Чим він тільки думає...

Сапір вийшов за Рубером з палати стрімким кроком зачинивши за собою двері вже куди обережніше.

Я ж лишилася на самоті з Емером, що досі мирно спав. Почуваюся спустошеною та трохи розгубленою через їх реакцію.

Невже все настільки погано? Хотіла ж, як краще...

Хіба вони не розуміють, що я не могла інакше? Залишити Емера виснажуватися, знаючи, що, можливо, маю шанс урятувати його? У душі палало неприємне відчуття, ніби мене відчитали за щось, у чому я не відчувала жодної провини.

Я пригадала, як хвилину тому Сапір обіймав мене, і на хвильку здалося, що в цьому було більше тривоги, ніж гніву. Усі вони вони захищають мене, але невже це означає, що я не маю права рятувати їх так само?

Зітхнувши, я обережно повернулася до ліжка Емера й підсунулася майже впритул. На його обличчі досі був помітний слід втоми: попри рівне дихання, брови злегка зсунуті, ніби в сні його теж щось тривожить.

— Вибач, — прошепотіла я, беручи його за руку. — Мабуть, я наробила дурниць... Але я ж хотіла допомогти тобі...

Ці слова вилітали самі собою, а сльози легенько накочувалися на очах, хоч я й уперто намагалася їх стримувати. Торкнулася тильною стороною долоні чола Емера, поправляючи волосся.

Від пориву вітру, який залетів через напіввідчинене вікно, заворушилися квіти Сапіра і знову, ще дужче повіяло ледь солодким ароматом, що нагадував про нічне повітря в гірських долинах.

На якусь мить перед очима промайнули кадри: як Топаз дарував мені троянду, як Рубер дивився з недовірою, коли я вперше розкривала силу, як Сапір тільки-но стискав мене в міцних обіймах... А тепер ось Емер, котрий не може прокинутися через, імовірно, мій необдуманий вчинок із передачею енергії.

Мимоволі здригнулася, пригадавши, як легко втратила свідомість тоді, коли потік вийшов з-під мого контролю. Наскільки ж крихкою я можу бути, коли переступаю межі власних можливостей?

Стиснула руку Емера сильніше... може він відчує?

— Ти маєш прокинутися, — промовила тихо. — Будь ласка.

Оперлася ліктями на край ліжка й припала чолом до руки Емера, дозволяючи собі на хвилину заплющити очі. Втома накотилася раптово, та на губах грала ледь помітна посмішка.

І десь за стіною, можливо, уже вляглися пристрасті між Сапіром і Рубером. Чи, навпаки, вони тільки розгораються? І хай зараз вони сердися на мене, але я вчинила так, як підказувало серце.

Десь у невідомості

Їй дозволили попустувати. Посіяти зерна, що віднині будуть жити в серцях заражених людей. Проростати квітучими паростками, звиватися навколо, вкоріняючись дедалі глибше... міцніше. Аж до того моменту, коли розквітнуть та стане запізно для зворотного процесу.

Вона пишалася собою. На створення цих красунчиків пішло чимало часу, терпіння та сил. Але воно було того варте.

Витративши майже всю свою енергію на ці п’ять любих зерен, вона мала перепочити, щоб з новими силами зробити ще більше.

— Нічого... Ми ще подивимося, хто кого...

На її блідих вустах розквітла моторошна, ледь глумлива посмішка. Очі горіли нетерпінням — голодним, жагучим, сповненим передчуття.

— Потрібно більше тренуватися... цих зерен замало.

— Не виснажуй себе, кохання моє...

Глибокий, оксамитовий голос змусив її завмерти на мить, перш ніж сильні руки охопили її талію. Він обійняв свою любу зі спини, легко притискаючи до себе, вдихаючи її незрівнянний аромат. Його подих обпік її шкіру і від цього серце тої забилося швидше, а по тілу пробігли приємні мурашки.