Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Я прийшла до тями і перше, що впало у вічі — це незнайомі білі стіни й холодне світло від невеличкого вікна під стелею. Де я? У повітрі завис особливий, ледь гіркуватий запах ліків, від якого одразу стало зрозуміло: лікарня.

В тілі відчувалася легкість, але разом із тим руки злегка тремтіли. Я неквапно озирнулася й видихнула з полегшенням: на сусідньому ліжку лежав Емер. Його груди повільно піднімалися й опускалися, він просто спав.

— Ти прокинулася! — пролунало знайоме і я перевела погляд на двері.

У кімнату зайшов Сапір із букетом квітів. Він поставив їх на маленький столик біля мого ліжка й опустився в крісло поряд.

— Як себе почуваєш? — запитав, явно з полегшенням.

— Хм... Чому я тут?  Ми? — кинула швидкий погляд на Емера.

Сапір зітхнув, відкинувся на спинку крісла й переплів пальці.

— Це ти мені скажи, чому тебе привезли непритомну, при цьому зв’язану з Емером і ще й з його щитом, який ніяк не знімався? — він пильно подивився на мене. — Лише коли Рубер наситив тебе енергією, Емер зміг відділитися й знепритомнів поряд.

Я слухала кожне слово з розширеними очима, намагаючись усвідомити, наскільки ж усе було погано. У пам’яті зринали уривками картини: місто, заражені... виснажений Емер... мої спроби поділитися енергією...

— Ми... лікували поранених після нападу, — нарешті видихнула я. — Там виявилось декілька людей, уражених зерном Скверни.

— Що? — прошепотів Сапір, нахилившись уперед. — Ти впевнена?

— Звісно, що впевнена. Я сама це бачила! — я відкинулася на подушку, зібравши сили, щоб пояснити далі. — Ми з Емером намагалися витягти та знешкодити ті зерна. Але щойно я до когось підходила, воно ніби відчувало мене й починало шалено пручатися та захищатися.

Сапір мовчав, але його обличчя промовляло саме за себе: змішаний шок і тривогу. Я стисло розказала йому, що ми вилікували двох хворих, та третій — чоловік у найважчому стані — мав гігантське зерно, яке, здавалось, вже ожило. Згадуючи це, у мене сльози накочували на очі.

— І раптом активувався щит Емера, але ми навіть не знали, що саме відбувається. Він не зникав і страшенно виснажував Емера. Навіть у дорозі не спадав, і він попросив їхати далі, а я... — пауза видалася мені однією з найдовших у житті, а сльози поволі наверталися на очі. — Я запропонувала... поділитися з ним енергією.

— Ти що-о?.. Тобто ти... — Сапір схопився на ноги, із виразом обурення почав нервово ходити по палаті, стискаючи руки в кулаки. — Каті, так не можна! Лише ми можемо давати тобі силу елементів, а не навпаки. Це було надзвичайно небезпечно!

— Але ж він слабшав! — з досадою заперечила я. — Як можна було просто сидіти та чекати?

— Така наша доля, Каті: стати на захисті тебе. Лише так, і ніяк інакше! — він різко обернувся, палко дивлячись на мене. — Ми створені Величними Коштовностями, щоб захищати, а не щоб ти нас рятувала ціною власного здоров’я!

— А якщо саме сила Емера потрібна буде, щоб знищити Скверну? Як тоді?! — у відповідь я теж підвищила голос, сама не помітивши, як горло стискає образа.

На якусь мить у кімнаті запала тиша. Тільки чути було тихе дихання Емера, що спав поруч. Сапір важко видихнув і глянув на нього, ніби пригадуючи щось болюче. А потім знову різко опустився в крісло.

— Більше так не роби, — нарешті мовив, втупившись у підлогу. — Навіть якщо ми почнемо розчинятися... Пообіцяй мені.

— Ні, — я підняла підборіддя, крізь сльози намагаючись виглядати впевненою. — Я не проситиму твого дозволу, Сапіре. Це моє рішення, і я не шкодую. Якщо доведеться, я зроблю це знову навіть не вагаючись.

Ми зустрілися поглядами. У моїх очах певно було стільки відчаю й болю, що я сама ледь стримувалася, аби знову не розплакатися.

Не промовивши більше ні слова, Сапір встав та підсів на край мого ліжка притягнувши мене до себе, та міцно обійняв. Я відчула, як на мить у мене перехоплює подих від такої сили обіймів, та потім розслабилася, відчувши тепло його тіла. Він пахнув свіжістю, мов гірська річка, що тече з вершини гір.

— Ти навіть не уявляєш, що ми пережили, коли приїхала та машина... — промовив він глухо десь біля моєї скроні. — А тебе винесли непритомну, ще й у його щиті.

Він доторкнувся до мого волосся, обережно взявши пасмо в руку, а другою все ще тримав мене за спину, ніби боячись відпустити. Я ледь розгубилася від такої близькості, але все ж притулилася до нього, відповівши на обійми.

— Пробач... Я не хотіла, щоб ви хвилювалися, — видихнула я. Сльози знову навернулися, та я не боролася з ними — дозволила собі розчинитися в теплі його обіймів.

У цей момент відчуття часу зникло. Лише пульсація наших сердець: моє билося частіше й частіше, а його, здавалося, відгукувалося ледь стриманим, але сильним ритмом.

Сапір легенько торкнувся рукою мого підборіддя, піднявши його, щоб зазирнути мені в очі. На яскравому світлі його зіниці здавалися широкими й темними, а навколо знову проступали знайомі відблиски — енергія води, чиста й прозора, як у гірському озері.

— Більше не лякай нас так, — прошепотів він. — Ти потрібна нам живою та здоровою щоб захищати свій світ... і наш. Але не забувай про себе, ти перш за все людина... дівчина.