Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

– Правильно. Воно виявиться нашими талантами. За талант Костя Яковича.

– За талант!

– За талант!..

– Товариство! Чи ж знаємо ми, хто такий справді Кость Якович? Він надзвичайно скромна й скритна людина. А це вже й є благородна риса характеру великої людини. Однак, мені ще пощастило витягти у Костя Яковича кілька мимовільних зізнань, і тепер я глибоко переконаний, що Кость Якович – зовсім не Кость Якович, а справжнє його ім’я красується на картинах паризької виставки…

– Слава! За успіх на паризькій виставці!

– Слава!

– За успіх!

Сергій завжди одмахувавсь од свого таланту й успіхів, але так скромно, що не трудно було переконатись, що справжнє його ім’я лунає по всій Європі.

В приятельській компанії ореол Сергія розцвітав. Це стало його рідною стихією й життям. Потрібно було готуватись на кожний день до диспуту, щоб перемогти опонентів, – вести тонку дипломатію, щоб лишитись на височині своєї слави.

Поволі Сергій став погордливо дивитись на приятелів. Таке поводження якраз личило генієві. Захоплення ним перейшло скоро й до жінок (законних і незаконних), що стали неодмінними атрибутами «богеми».

Тепер, після Тірци, Сергій знав ціну жінкам і ціну їхньої дружби – всі дороги ведуть до Риму. Сміючись в глибині з жіночої дипломатії, на практиці Сергій був сумлінним виконавцем їхніх жадань. Чому не поглумитися з нікчемних істот, які того варті?

О, як незрівнянно вище стояла від них Оля?

Сергій написав їй про це листа.

Він задихається в міщанській атмосфері. Тільки надія й тримає на світі. Скоро його матеріяльне становище окріпне, вона переїде до його й тоді по-людськи житимуть. А тепер він розважається з міщанками. Звичайно, хіба ж Оля могла інакше поставитися? Оля його розуміє, Оля його гордість.

«Ти вільний у своїх бажаннях і вчинках, усе, про що ти пишеш, ще недавно могло паралізувати мене жахом незрозумілого, але сьогодні я тебе всього розумію й не жахаюсь.

О, ти не знаєш, яка я тепер стала доросла. Тебе я не осуджую… Цілую мого хорошого, далекого Сергія, мою мрію. Прощай».

І Сергій ще погордливіш почав ставитись до жінок, ще певніше підкреслював, що він таїть у собі велику таємницю. Він – загадкова романтична постать. Ще більше схилялись до нього серця жінок, і більше ними жонглював Сергій.

Одного разу він зайшов до парикмахера, щоб спільно з ним одвідати «богему». Парикмахера не застав, але його радо зустріла парикмахерова дружина Лариса Григоровна.

Це була досить елегантна, як для парикмахерового заробітку, жінка. Сергій у її прищурених карих очах не раз бачив привабливі вогні, але він лишався завжди солідарним товаришеві. Сьогодні ж Лариса Григоровна була одважна, як пантера: лише Сергій ступив крок до порога, вона дико стрибнула й загородила собою двері:

– Як собі хочте – не пущу. Тепер ви в моїй владі. І не сором вам залишати мене одну? Він там цілу ніч буде грати у преферанса, а я повинна нудитись? – Вона стискала Сергієві руки, а погляд проймав безоднею чорного смутку й іскрами ласки.

Сергій докірливо глянув їй в очи. Враз спалахнув, схопив в обійми і, здавалось, летіли обоє з шалом горючого метеору.

Аж несподівано з кухні грюкнули двері. Не встигла Лариса Григоровна підвести голову, як два удари по лиці знову її схилили додолу.

Сергій схопив парикмахера й, здавалось, розітре, як гучний постріл одкинув йому руки. Лариса Григоровна несамовито крикнула. Око револьвера дивилось просто Сергієві в груди.

Увірвалась юрма людей. То були сусіди. Схиливши голову, Сергій вийшов під проводом погрозливих вигуків парикмахера:

– Пустіть, застрілю собаку!

Яка ж брудна історія! Сергій попрямував додому. З лівого вуха його капала кров. На душі гидко.

Кілька хвилин Сергій лежав скам’янілий у своїй кімнаті серед пітьми. Потім згадав про вухо, – засвітив електрику.

На підлозі біля порога лежав лист. Диво, як він не бачив його раніш – поштар, певно, ще з ранку всунув.

«26 вересня о 2-й годині ночі, в лікарні, моя дочка Оля вмерла. Перед цим за кілька тижнів вона вийшла заміж за Концова. Просимо не присилати більше листів. П. Ярова».

Сергій прочитав і глянув мертвими очима за вікно. Не міг збагнути жодного слова. Зупинилась думка, захолонула пітьма. Тиша. Тільки з вуха на білий папір: кап-кап. Враз в очи – кривава хвиля. Коловоротом заходила кімната, речі. З грудей Сергія вирвався глухий стогін смертельно раненого звіря.