Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Поліна Павловна, уздрівши Сергія, розридалась. Замість відповіді на його запитання – вона подала листа.

Почерк Олі. На конверті: «Як навідається до мене Сергій – віддасте цього листа, а коли ні – спаліть».

Затаївши дух, Сергій перебігав очима нервово списану сторінку:

«…Я вірю, що ти прийдеш, і тобі моя сповідь, найпершому, найвірнішому другові.

Я мушу вмерти, бо я зневажена, одурена, в тенетах, бо кохати можна тільки раз. Я вже ніколи не повернуся до тебе, мого любого, але я вирвуся з тенет…»

У кімнату ввійшов разом з Миколою Васильовичем – Концов.

Сергій похапцем заховав листа.

Концов, не привітавшись, крикнув до Поліни Павловни:

– Ви від мене таїли її листа?

– Це лист мій, – озвався Сергій, – і вам до його немає діла.

– Як, мені нема діла? Так запам’ятайте. Коли ви не повернете мені в найближчий час Олиних листів, – всі ваші листи підуть до прокуратури.

– Ваші листи Оля передала мені, – промовив Микола Васильович до Сергія, – і я їх вам віддам.

– Як? – скрикнув Концов, – так ви брехали? Вона не спалила? Ви мусите передати мені їх. Я віддам йому їх лише тоді, коли він поверне мені її листи. Оля моя жінка, я маю право…

– Коли Оля була ваша жінка – було берегти її. А ви загнали її в домовину, – гарячився Микола Васильович.

– Ось, хто загнав її, – показував Концов на Сергія. – Я думав, що вона чесна, а вона така ж потаскуха, як і він.

– Не смійте ображати! – з люттю в голосі підступив Сергій.

– Хоч би пам’яті її посоромилися! – заплакала Поліна Павловна, глянувши на стіл.

Всі озирнулись. На столі була фотографія. Оля лежала в труні. Її вуста на мертво-блідому обличчі біль перекосив у страдницьку усмішку.

Враз Концов прожогом накинувся на фотографію:

– І пам’ять к чорту! Розтопчу…

В той же час до його підскочив Сергій і Микола Васильович:

– Геть, падлюко!

– Мерзота… щоб я більше не бачив тебе в своєму домі.

Поліна Павловна, піднявши фотографію з долівки, плакала навзрид, цілувала обличчя мертвої.

– Я сама винувата… Я сама її загубила…

Випровадивши Концова за двері, Микола Васильович почав виливати своє обурення перед Сергієм:

– Вона мусіла через його отруїтись. І вмерла з синяками на тілі. А що він виробляв, коли вона перед смертю, вже непритомна, згадувала ваше ім’я…

Не багато могли батьки розказати Сергієві про Олю, але він зараз сам глибоко відчував її трагедію. Коли побачив паку власних листів, йому хотілось люто кинутись і всіх їх знищити, щоб і спогад зник. Це були обвинувальні документи в її смерти.

Сергій довго сидів за столом, де сиділа навпроти вона, придушений власним злочином, в напруженому чеканні. Здавалось, ось з’явиться в дверях і привітає його живим голосом. Вона десь є. Вона простить…

Вітя повів Сергія до неї.

Ось за цим рогом «вони» сховались від Зої, ось тут потоком збігав струмок. Висох. Не треба перестрибувати.

Кладовище. Урочисто. Сяє золотом як у храмі. Паленіють клени тисячами свіч. Тихим смутком спадають золоті платки. Барвистим килимом веде доріжка. Тільки шепіт:

«Тихше, тихше… вона спить…»

Як черниця між золотих барв, стояв одиноко чорний гранітовий монумент…

«Тут спочиває Ольга Миколаєвна Концова-Ярова. Народилась… померла…»

Ні, вона жива. Вона вийде зараз з-за тієї каплиці (там сиділи з нею) скорботно-тиха, як осінь, вся в прозоро-блакитному, як небо. Він мусить зустрінути її чистий, щирий…

Враз, немов з землі до нього безліч пожадливих голосів: «Костя… Котик… Кость Якович…»

Немов роблючи закляття перед тічкою темних сил, Сергій вийняв папери, розірвав на безліч пелюсток. Пелюстки відлітали з тихим шелестом і за ним, здавалось, зникали погрозливі голоси.

Він стане самим собою. Він повернеться в своє рідне місто, де лишив