Читати книгу - "Смерть на Нілі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ну, подивимось, чи цього разу хтось виявився настільки нахабним.
Але викрадач перлів не наважився гратися з Еркюлем Пуаро чи полковником Рейсом.
Обігнувши корму, вони уважно обшукали каюту міс Бауерз, але не знайшли нічого підозрілого. Її хусточки з ініціалами були з простого полотна.
Далі йшла каюта Оттерборнів. Тут Пуаро знову провів дуже ретельний обшук, але безрезультатний.
Наступна каюта була Бесснера. Там лежав Саймон Дойл, а біля нього стояла таця з їжею, якої навіть не торкалися.
– Не маю апетиту, – виправдовуючись, пояснив він.
Хлопець мав набагато гірший вигляд, ніж зранку, схоже, його лихоманило. Пуаро зрозумів Бесснера, який хотів якнайшвидше доставити пораненого до лікарні з відповідним обладнанням.
Низенький бельгієць пояснив йому, що вони роблять, і Саймон схвально кивнув.
Дізнавшись, що перли повернула міс Бауерз, але вони виявилися лише копією, він дуже здивувався.
– Ви впевнені, мсьє Дойл, що ваша дружина не мала фальшивого намиста, яке брала за кордон замість справжнього?
Саймон рішуче похитав головою.
– О, так. Я цілком упевнений в цьому. Ліннет любила ці перли й повсюди їх носила. Вони були застраховані від усіх можливих ризиків, тому, гадаю, вона й поставилася до цього трохи легковажно.
– Тоді ми мусимо продовжувати обшук.
Він почав відкривати шухляди. Рейс взявся за валізи.
Саймон втупився в чоловіків.
– Слухайте, ви ж не підозрюєте, що їх поцупив старий Бесснер?
Детектив знизав плечима.
– Таке могло бути. Зрештою, що ми знаємо про доктора Бесснера? Лише те, що він сам розповідає.
– Але він не міг їх тут заховати так, щоб ніхто не бачив.
– Він не міг заховати їх сьогодні, щоб ви не побачили. Але ми не знаємо, коли відбулася підміна. Він міг обміняти їх кілька днів тому.
– Я про таке не подумав.
Але обшук не приніс результату.
Наступною була каюта Пеннінґтона. Двоє чоловіків витратили на обшук чимало часу. При цьому вони уважно оглянули портфель, заповнений юридичними документами, більшість з яких потребувала підпису Ліннет.
Пуаро похмуро похитав головою.
– Тут, здається, усе чесно й прозоро. Ви згодні?
– Цілком. Проте Пеннінґтон не цілковитий дурень. Якби тут був документ, що компрометує його, якась довіреність чи щось подібне, він би точно знищив його першим.
– Так.
Пуаро витягнув револьвер «Кольт» із верхньої шухляди, глянув на нього й поклав назад.
– Отже, іще є люди, які подорожують з револьверами, – пробурмотів він.
– Так, наводить на роздуми. Проте Ліннет Дойл застрелили штукою не такого розміру. – Рейс замовк, а потім додав: – Знаєте, я подумав про те, чому револьвер викинули за борт. Припустимо, що справжній убивця таки залишив його в каюті Ліннет Дойл, а хтось інший – ще одна особа – взяв його і викинув у річку.
– Так, це можливо. Я також думав про таке. Але це породжує купу запитань. Що то за інша особа? Навіщо їй намагатися прикрити Жаклін де Бельфор і забирати револьвер? Що там робила та інша особа? Єдина людина, яка точно заходила в каюту, – мадемуазель ван Скайлер. Чи можливо, щоб мадемуазель ван Скайлер забрала зброю? Чому вона вирішила прикрити Жаклін де Бельфор? І зрештою, чи є інша причина того, щоб забрати револьвер?
– Вона могла побачити свою шаль, перелякатися й викинути відразу все, – припустив полковник.
– Шаль – можливо, але чи позбулася вона й револьвера? Я погоджуюся, що це можлива версія. Але, bon Dieu[63], кострубата. І ви все ж не врахували одного моменту про шаль…
Коли вони вийшли з каюти Пеннінґтона, Пуаро запропонував полковнику самому обшукати каюти, що залишилися: Жаклін, Корнелії та дві порожні в кінці, поки він перекинеться кількома словами з Саймоном Дойлом.
Тож детектив пройшовся палубою назад і знову зайшов у каюту Бесснера.
– Слухайте, я тут подумав. Я абсолютно впевнений, що вчора з перлами все було гаразд, – озвався Саймон.
– Звідки ви знаєте, мсьє Дойл?
– Тому що Ліннет, – він здригнувся, вимовивши ім’я дружини, – перебирала їх у руках саме перед вечерею і говорила про них. Вона розумілася в перлах. Я цілком упевнений, що вона здогадалась би, якби то була підробка.
– Усе-таки то дуже гарна імітація. Скажіть, мадам Дойл зазвичай тримала це намисто при собі? Чи, може, позичала його якійсь подрузі?
Хлопець почервонів через легке збентеження.
– Бачите, мсьє Пуаро, мені важко сказати… Я… я… розумієте, я недовго знаю Ліннет.
– А, то ваш роман був дуже стрімкий.
Саймон продовжив:
– Тому, справді, я не можу такого знати. Але Ліннет завжди була страшенно щедра. Думаю, вона на таке здатна.
– Вона ніколи, – Пуаро говорив спокійним голосом, – ніколи, наприклад, не позичала перлів мадемуазель де Бельфор?
– Що ви маєте на увазі? – Саймон побуряковів і спробував сісти, та, скривившись, упав назад. – До чого ви хилите? Що Джекі вкрала перли? Вона цього не робила. Я можу поклястися, що це не вона. Джекі дуже чесна. Сама ідея про те, що вона злодійка, смішна, просто смішна.
Пуаро дивився на нього, не зводячи очей.
– Ого-го! – раптом вигукнув він. – Це припущення таки розворушило осине гніздо.
Саймон наполегливо повторив, не звернувши уваги на веселе зауваження детектива:
– Джекі чесна!
Пуаро пригадав голос дівчини в Асуані біля Нілу: «Я кохаю Саймона – і він кохає мене…»
Він розмірковував, яке з трьох тверджень тієї ночі було правдиве. Схоже, саме Жаклін виявилася найближчою до істини.
Відчинилися двері, й увійшов Рейс.
– Нічого, – коротко мовив він. – Ну, ми й не очікували. Бачу, ідуть стюарди з рапортом щодо обшуку пасажирів.
У дверях з’явилися стюард і покоївка. Стюард заговорив першим:
– Нічого, сер.
– Хтось із джентльменів опирався?
– Лише італієць, сер. Він досить довго протестував. Говорив, що це ганьба чи щось таке. Він також має з собою зброю.
– Яку саме?
– «Маузер» автоматичний, 25-й калібр, сер.
– Італійці досить запальні, – озвався Саймон. – Річетті дуже розлютився у Ваді-Хальфі через помилку з телеграмою. Він через це повівся з Ліннет до біса неввічливо.
Рейс повернувся до покоївки. То була кремезна доглянута жінка.
– Нічого в жодної леді, сер. Усі трохи обурювалися, окрім місіс Аллертон, яка поводилася дуже мило. Ніяких перлів. До речі, у сумочці юної леді міс Розалі Оттерборн виявився маленький револьвер.
– Який саме?
– Дуже маленький, сер, із перламутровою ручкою. Немов іграшковий.
Полковник здивовано подивився на неї.
– Чорт
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть на Нілі», після закриття браузера.