Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Слід відмітити, що скіфське суспільство мало багато соціальних шарів, що простежується на основі поховальних споруд. Це дало підстави дослідникам виділяти окремі прошарки і у знатному середовищі. Б. М. Мозолевським було розподілено кургани скіфської знаті ІV ст. до н. е. на основі їх висот (від 3 до 21 м) та сукупності рис поховального обряду на чотири групи: могили царів, родичів царів, номархів (вожді племен) та родових старійшин. Дещо доповнив цю стратифікацію на основі аналізу розмірів курганних насипів та об’ємів камер і дромосів (земляних проходів, що вели до могил) Ю. В. Болтрик. Дослідник розподілив їх за п’ятьма групами: могили царів Скіфії, членів царської родини, родичів царя, пілофорів[28] першого та другого рівня. Проте питання ранжування курганів знаті лишається предметом жвавих дискусій. Не дійшли скіфологи згоди і у питаннях: які з найбільших курганів відносити до царських усипальниць та з якими відомими за писемними даними скіфськими правителями їх можна ототожнювати. Чітко простежується лише загальна тенденція — чим заможніший похвальний інвентар та об’єми праці підлеглих, тим вищий ранг у похованої особи.

Поховання коней

Скіфи були передусім кочовиками, отже, кінь був постійним супутником людини впродовж усього життя. Він був і бойовим побратимом і основою військової могутності цього народу. Саме тому кінське спорядження ошатно оздоблювалося у звіриному стилі — зображеннях, що мали глибокий сакральний сенс для скіфів[29]. Отже, цілком логічно, що цей вірний супутник людини по життю, супроводжував його і в потойбіччя.

Добре відома традиція облаштування кінських поховань обабіч основної людської могили. При цьому кількість кінських захоронень, а також пишність їх убранства свідчить про соціальний статус їх власника. Окрім цілих коней, зустрічаються окремі черепи або кістки кінцівок. Можливо, тут мало місце виготовлення опудал замість покладання цілої туші (вірогідно, у такому випадку родичі померлого не могли дозволити собі втрату такої кількості м’яса). Відомі і випадки розміщення коней в одній могилі з похованим. До бідніших (?) воїнів у гробницю могли класти лише вузду без коня. Ю. В. Болтриком та О. Є. Фіалко було помічено, що у окремих випадках як нагрудні оздоби коней могли використовувати фрагменти дзеркал. На думку дослідників, це було передусім пов’язано із сакральним характером люстер. Не виключено, що цим підкреслювалась і священність жертви коней-супровідників душі померлого у засвіти.

Ритуальна жалоба і тризна

«Ті, до яких привозять померлого, роблять те саме, що й царські скіфи: відрізують кінчик вуха, стрижуть на голові волосся, дряпають в різних місцях рамено, вкривають синцями лоб і ніс і проколюють стрілою ліву руку. Звідти на возі труп царя перевозять ще далі до підвладного їм племені, а ті, до яких його перед тим привозили, супроводжують його». (Herod, IV, 71).

Неодноразово у курганах із похованнями представників скіфської еліти фіксуються залишки дерев’яних возів. Їх можна вважати поховальними возами, згаданими Геродотом. Такі рештки представлені знахідками коліс та залізних деталей кріплення. До деталей оздоб таких возів традиційно відносять і бронзові навершшя. Вважається, що такі вироби оздоблювали дах поховального возу, а дзвіночки, якими вони були оснащені, мали відганяти злих духів від душі небіжчика.

Відомі і археологічні свідчення про навмисне травмування на поминках. Наприклад, у заповненні вхідного колодязя кургану Чортомлик було знайдено кістки тварин, які лишились від поминальної трапези та шість фаланг людських пальців, на яких було простежено ножові надрізи.

Неодмінним атрибутом скіфських поховальних пам’яток є рештки тризни, що фіксуються у вигляді слідів вогнищ, на яких готували їжу, а також рештки самої поминальної їжі (кістки тварин) та розбитого посуду (особливо амфор). Усе це знаходять у навколокурганному рові, шарах насипу або біля кургану. Серед залишків тризни можуть траплятися і ритуальні дарунки покійному. Прикладом такого приношення є залишки церемоніального головного убору, знайдені у насипу великого аристократичного кургану Лугова Могила.

Зазвичай у скіфських курганах сліди тризни концентруються біля західної перемички (не заглиблена частина рову, прохід). Це пов’язується із поганським світоглядом, коли захід сонця асоціювався зі смертю, а душа померлого відправлялась до потойбічного світу саме у цьому напрямку. Зрідка у ровах фіксуються поховання собак чи коней (Велика Білозерка, Жовтокам’янка), дослідники припускають, що ці тварини грали роль провідників у засвіти або охоронців.

Не виключено, що такі ритуальні проводи душі померлого і подальший священний шлюб душі померлого царя із богинею показані на довгій золотій пластині церемоніального головного убору, що була знайдена у кургані поблизу с. Сахнівка на Черкащині.

Ритуальне очищення

«Після похорону скіфи очищуються. Спершу вони змазують голову якоюсь мастю, змивають її, а після того очищують і все тіло: ставлять три жердини, нахиляючи одну до одної і обгортають їх товстою вовняною тканиною, закривають нею все навколо, ставлять усередину такого намету з жердин і тканини посудину, а в неї кидають розпечені камені… Отже, насіння цих конопель беруть скіфи, потім залізають під вовняні тканини і сиплять насіння на розпечене каміння і насіння, падаючи на каміння, горить, димить і дає пару таку густу, що подібної до неї не буває в жодній еллінській паровій лазні. І скіфи, задоволені паровою лазнею, кричать радіючи. Отака в них лазня, бо вони, звичайно, зовсім не миють свого тіла водою. Їхні жінки змочують шерехатий камінь і на ньому розтирають кипарисову деревину, також кедрову деревину та ладан і потім цією густою рідиною змазують усе тіло та обличчя. І від цього вони, по-перше, приємно пахнуть, а по-друге, коли вони потім знімають шар цієї масті, їхня шкіра стає чистою і блискучою» (Herod, IV, 73, 75).

Цю частину ритуалу важко підтвердити даними археології. Проте маємо низку даних про використання скіфами насіння коноплі. Відомі його знахідки у горитах, а також нещодавно було простежено сліди коноплі на золотих конусах із кургану IV ст. до н. е. могильника Сенгілієвське-2 на Ставропіллі.

Ритуальні поминки

«Коли минає рік, вони влаштовують нове святкування. Вибирають найкращих слуг із тих, що залишилися (всі вони скіфи з народження, бо ті, що служать цареві, він їх сам обирає собі, а рабів він собі не купує), отже, з цих слуг п’ятдесят вони задушують і до того ще п’ятдесят коней із найкращих. У них виймають шлунок, очищують його всередині, наповнюють соломою і зашивають. Ставлять на дві деревини половину колеса внутрішньою стороною доверху, а іншу половину кладуть на інші дві деревини. І таких деревин вони встромлюють у землю багато. Потім пропускають крізь тіло коня товсту жердину як до шиї і підіймають коня на колеса так, щоб передні колеса підтримували плечі коней, а зад­ні біля стегнів підтримували черево. Обидві ноги звисають, не досягаючи землі. На коней нав’язують віжки та вуздечки, тягнуть наперед і прив’язують до колів» (Herod, IV, 72).

На жаль, активна оранка земель навколо курганів, не лишає великих сподівань на знахідки подібних поминальних ритуалів скіфів. Проте поодинокі випадки археологічної удачі дають надію на майбутні відкриття. Так біля вже згаданого кургану Чортомлик,