Читати книгу - "Вакансія на вбивцю"

— Він не божевільний, — зі злістю відказав Гаранджа. — Я тобі вже пояснював це. Ніякий він не божевільний.

— Та напевно божевільний. От тисячі нормальних людей ходять по землі й нікого не вбивають. Лише психічно неадекватна людина може вдатися до такого методу вирішення проблем. Принаймні я так думаю. — дівчина знову зазирнула в газету. — Майор Микола Дементій займається розслідуванням. Дуже розумний чоловік. Он у газеті написано, що він знає, хто скоїв ці злочини.

— А чому вони вважають, що Калач не покінчив з собою? — запитав Гаранджа.

— Тут не пояснюють, — Ніна зробила невелику паузу, потім почала читати вголос: — «Під нігтями мертвої дівчини було знайдено сліди крові й людської шкіри. Є підозра, що покійна пручалася, коли вбивця її душив, і сильно подряпала йому руку. Міліція просить терміново повідомити, якщо хто-небудь бачив чоловіка з подряпинами на руці».

Дівчина випрямилася і повернулася до Гаранджи.

— Як цікаво… Саме такі дрібниці й виказують убивць. Подряпини на руці… — вона замовкла і подивилася на Віталія. А той позадкував від юнки. Обличчя Гаранджи сполотніло, очі заблищали, а лівою рукою він намагався прикрити подряпини на правій.

Вони стояли й дивилися одне на одного. Потім очі Ніни від жаху розширилися, і вона прикрила долонею рот, намагаючись стримати крик.

Розділ 14

О восьмій годині ранку, коли Маргарита пила свою ранкову каву, у двері постукали.

— Так, так, — відповіла Маргарита, швидко підводячись. — Хто там?

У номер зайшов майор Дементій. Позаду нього маячили Іван Рудько і Авенір Дейкало.

— Доброго ранку, — привітався міліціонер похмуро.

— Ну, якщо він для вас добрий, — ущипливо сказала Маргарита.

— Пані Маргарито, де Віталій Гаранджа? — різко спитав майор.

Цього Маргарита не очікувала, і обличчя її напружилося. З того моменту, як Микола Дементій пояснив, що він підозрює Віталія в убивстві Жанни Задорожної і Геннадія Калача, Маргарита не знаходила собі місця. А Віталій тим часом не озивався. Його не було в готелі, не було і на квартирі. Мобільник він відключив. Вона сказала майору, що не вірить, ніби Гаранджа у чомусь винний. Але Маргарита знала, що це не так, тому з острахом чекала, коли міліція до всього докопається. Однак вона спокійно відповіла:

— Ну, він, напевно, де-небудь вештається. Звідки мені знати?..

— Відколи ви знаєте, що це він убив Жанну Задорожну? — напряму спитав Дементій. — Ви ж розумієте, ми його шукаємо і скоро знайдемо. Але буде краще, якщо ви все розкажете самі. Звідки вам стало відомо, що він убив дівчину?

Майор блефував. Він не був певен, що Маргарита про все знає, але з її поведінки вночі видно було: дівчина чогось боїться і хвилюється. Тому він і пустив пробну кулю.

Маргарита заридала. Вона відчула, що це кінець, що іншого виходу немає. І якщо вона мовчатиме, то тільки зробить гірше собі. Вона ж бо страшенно боялася в’язниці.

— Він не вбивав! — волала крізь сльози. — Жанна вже була мертва!

Дементій отетерів.

— Тобто її що, принесли сюди мертвою?

— Ні, Віталій привів її сюди, щоб… щоб… Він лише хотів позбиткуватися з неї і напоїв її снодійним. Але тут несподівано я повернулася. Тож він засунув її до шафи, розумієте, сплячу, вона спала! Віталій не хотів зробити їй нічого поганого. Потім ми пішли, хотіли винести її пізніше, щоб не було скандалу. А коли повернулися вночі, вона була вже мертва! Присягаюся, так і було! Ми спочатку подумали, що дівчина задихнулася у шафі, а тоді помітили смугу на шиї! Але це не Віталій! Не він! Очевидно, хтось бачив її, може, хотів за щось помститися Гаранджі, може, хотів вбити саме Жанну, але так сталося. Ми знайшли її мертву. А потім Калач з тією жахливою жінкою почали вимагати у мене грошей, він сфотографував мене, і Віталія, і ту дівчину. Віталій сказав, що він усе владнає…

— І владнав, — докинув Дементій.

— Я не знаю, я більше нічого не знаю. Але він не винний.

— А хто влаштував коротке замикання?

— Я більше нічого не знаю. Віталій не розповідав мені подробиць.

Майор сидів нерухомо й напружено слухав Маргариту. Рудько і Дейкало застигли, наче статуї, біля дверей. Потім Дементій спитав:

— Він має зброю?

— Так. Мисливський ніж. Знаєте, такий міцний, у шкіряних піхвах.

— У-гум, — гмукнув майор. — Я не думав, що Гаранджа настільки небезпечний. Для початку давайте пошукаємо ніж у його спальні, хоча можу закластися — він узяв ніж з собою.

Дементій з начальником охорони пройшли до кімнати Віталія і швидко оглянули її.

— Схоже, що я правий, — пробурмотів собі під ніс майор, а тоді повернувся до Маргарити: — Зачекайте, я попереджу, що він озброєний.

Оперативник відійшов до Рудька і щось прошепотів йому. Той коротко кивнув і вийшов з номера.

— О Господи! — Маргарита заплющила очі й знову заридала. — Ви вже повідомили пресу?

— Ще встигнемо це зробити, коли знайдемо його.

— Думаю, варто підключити пресу, — втрутився Дейкало. — вона може допомогти у цій справі. Треба тільки десь дістати фото Гаранджи.

Дементій знову звернувся до жінки:

— Ви маєте фотографії свого приятеля?

Вона кивнула, дістала сумочку й заходилася ритися в ній, швидко знайшла знімок Віталія і подала майорові.

— А ще він забрав усі гроші. Багато грошей, — крізь сльози сказала Маргарита.

— Щось іще можете згадати? — спитав майор.

— Ні, — промимрила дівчина, схлипуючи.

— Добре. Раджу вам не перейматися аж так. Подумайте, адже ви могли стати наступною жертвою. Ви ж на даний час єдиний свідок. Я розумію, що це означає для вас, пані Маргарито, але, на жаль, мушу попередити: наслідків уникнути не вдасться.

Майор з Дейкалом вийшли з номера і спустилися вниз, до так званого тимчасового штабу. Дементій сів за стіл і замислився. Раптом погляд його упав на блокнот, де була записана назва квіткарні, куди Гаранджа дзвонив і домовлявся про зустріч. Він викликав одного з оперативників:

— Ось, довідайтесь усе про цей магазин, і  якнайшвидше.

За кілька хвилин йому доповіли:

— Невеличка квітникова крамниця на Подолі, на Контрактовій площі. Там працюють кілька молодих жінок. Ось номер телефону.

Авенір Дейкало вихопив аркуш з номером телефону й хутко натиснув сім кнопок.

Але Дементій жестом зупинив його.

— Краще поїхати туди, — пояснив він Дейкалу. — Але спочатку я мушу дати вказівки своїм людям. Де Рудько і Скорохід? Миттю їх сюди! А ти давай у машину!

Дейкало побіг до виходу з готелю, пропустивши у дверях Івана