Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

Розділ 44

- Якщо мама просила тебе мовчати, - ретельно підбираю слова, поки що його історія не вкладається в мене в голові. Занадто жорстоко, надто дико, - То виходить, вона захищала її знаючи про ці жахіття...

- Упевнений, мати знає набагато більше за мене.

– І вона спокійно реагує? Вибач, але це за межею мого розуміння.

- Вона вважає, що Славочка помилилася, заплуталася, - пирхає. - Сліпа материнська любов. Сестра завжди була для матері коханою дитиною. Вона з народження з неї порошини здувала, а я був нестерпним хлопчиськом, який звалився матері на голову як покарання за невідомі гріхи, - він намагається говорити байдуже, а я відчуваю, як у цей момент його рани в душі починають кровоточити. - Будучи юнаком, я дурень реально намагався заслужити її любов, прихильність. Не розумів ідіот, що кохання чи є, чи його немає. Насильно милий не будеш.

Ще сильніше до нього притискаюся, кладу голову на плече. Розумію, що дитячі образи переходять із нами у доросле життя і продовжують кровоточити. Уявляю, що йому довелося пережити, і це триває і донині.

- Мені шкода, Стасе, - слова в даному випадку не допоможуть. Як би я не хотіла загоїти його рани, на жаль, це неможливо.

- Не варто, - хитає головою. – Я вже давно прийняв цей факт. Зате у мене був найкращий у світі батько, так що далеко не все так сумно, - проводить рукою по моїй щоці, так ніжно, що серце щемить. – І цього мені ні мати, ні Славка пробачити не можуть.

Зараз його очі, нагадують бурштин, вони стали світлішими, кришталево чисті, з неймовірними переливами, наче дивишся в золотий калейдоскоп, і бачиш там чарівний танок світла.

Своєрідна сповідь відкриває його для мене з іншого боку. Він показав свою вразливість, і це дорого коштує. Під маскою звіра ховається дивовижна людина, і мені страшно, що я все більше впускаю її в душу. Але в одному Слава все ж таки права, я тут тільки тому, що його бурштинові очі, продовжують бачити в мені Вікторію. А коли він зрозуміє… то буде дуже боляче нам усім…

Але зараз мені треба вирішити важливу проблему. І про це більше не можна мовчати.

- Стасе, є ще дещо. Я думаю, твоя сестра щось задумала, - випалюю на одному подиху. – Я отримувала погрози по телефону із вимогами негайно виїхати. Мені навіть гроші пропонували.

- Чого? – його аж підкидає. – Олено! Викладай все! – брови сходяться на переніссі, очі вмить темніють, сонячний бурштин приховують грозові хмари.

Я розказую все про дзвінки. Стас уточнює найдрібніші деталі, просить принести телефон.

- Можливо, я неправа. Але після цього візиту я підозрюю саме твою сестру. Занадто все збігається.

- Вони з Торі були напрочуд дружні, тільки це дратувало мене в дружині. Єдиний її недолік, - кадик судорожно сіпається. Один спогад про дружину та Стас знову випадає з реальності на кілька хвилин. - Ти маєш рацію, виключати цю можливість не можна. Я все проб'ю. Дам вказівки фахівцям. Хто б це не був, він пошкодує.

Про свої спогади, мовчу. Мені надто соромно. Якщо у своїх очах я виглядаю не найкращим чином, а в очах Стаса… ким я буду?

Знайомство з Костянтином мене лякає. Тривожне відчуття з кожним днем ​​посилюється, як ураган, що насувається, який я не в силах зупинити.

Я розповім йому, коли згадаю все. Поки що спогадів мізерно мало, щоб ними ділитися. І мені страшно зруйнувати той тендітний місток теплих взаємин, який є на даний момент у нас зі Стасом. Я насолоджуюся хвилинами поруч із ним, хочу надихатися, адже скоро мені перекриють кисень. Відчуваю – це станеться. Але зараз треба розібратися із дзвінками. А мої спогади зачекають.

Тоді я помилково вирішила, що в мене ще є час…

Залишок дня пройшов чудово, ми смажили у дворі шашлики, грали в м'яч, сміялися так, ніби востаннє… Коли мені ця думка прийшла в голову, горло стиснуло колючим дротом, а повітря здалося гірким. Увечері ми були сім'єю, веселою та безтурботною. А опівдні наступного дня, коли Стас був на роботі, а діти в саду, пролунав тривожний дзвінок. Саме тривожний, я вже тремтіла, коли приймала виклик.

- Олена Віталіївна, - жіночий голос, невпевнений, боязкий.

- Так. Хто це?

- Я вихователь Євгенія Едуардівна... маю вам повідомити, - жінка кашляє.

- Що? Кажіть?! - Кричу в трубку.

- Ганночка… її забрала швидка…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно