Читати книгу - "Кожною клітинкою тіла, Катерина Орлова"

Решту вечора я майже нічого не говорила, але була активним слухачем для Тейлора. Я ставила запитання, кивала, сміялася, де від мене чекали, посміхалася. Загалом, всіляко показувала, як мені цікаво. Але підсвідомо я все ще перемелювала думку про те, що так ще й не зустріла свою половинку. Точніше, зустріла, але, здається, я йому не підходила.

Коли я повернулася додому, мама сиділа на кухні й читала на ноутбуці останні світські новини. Вона підняла голову і посміхнулася, дивлячись на те, як я йшла до неї. Мама зняла окуляри й відклала їх на стійку.

- Ти голодна?

- Ні, дякую, ми з Тейлором повечеряли.

Я сіла поруч із мамою і кивнула на ноутбук.

- Що новенького?

- Нічого особливого. Мене запросили на вечерю. Ось, дивлюся, які вбрання нині в моді, щоб бути на хвилі.

- Мамо, костюми Шанель завжди в моді, - пожартувала я.

- Так-так, - протягнула мама, закидаючи голову і сміючись. - Тільки для моєї кишені вони важкуваті. - Мама перестала сміятися й уважно подивилася на мене. - Ти чимось засмучена.

- Ні. - Я знизала плечима і відщипнула виноградинку з вази з фруктами. Закинувши її в рот, я почала ретельно жувати.

- Мила, - покликала мама, торкнувшись мого ліктя.

- Мам, я коли-небудь зустріну свого чоловіка? - Я подивилася в здивоване обличчя мами. - Ну, знаєш, того самого єдиного?

- Мел, тобі всього дев'ятнадцять, - ніжно сказала вона, погладивши моє плече. - У тебе ще все попереду.

Я зі стогоном нахилилася вперед і вперлася чолом мамі в ключицю. Вона обійняла мене і погладила по волоссю.

- Мам, я дивна і, напевно, тому мене остерігаються чоловіки.

- Ти не дивна, дитинко. Ти нормальна. І з чого ти взяла, що вони тебе остерігаються?

Я не відповіла на її запитання, а замість цього поставила своє:

- Напевно, неправильно в такому віці хотіти завести сім'ю?

Мама пом'ялася, а потім відповіла.

- Не те, щоб неправильно... швидше, передчасно. Попереду на тебе чекає ще стільки всього цікавого. Стільки дверей ще не відкрилося. Дозволь життю йти своєю чергою, не квап його.

- Я хочу сім'ю, мам, - простонала я. - Головою я розумію, що це, можливо, рано, але так я відчуваю. - Я сіла назад на своє місце і зазирнула їй в очі. - Я впевнена, що почуватимуся на своєму місці тільки тоді, коли матиму чоловіка, дім, дітей, собаку зрештою. Не знаю, чому, але мене ніби заклинило.

- Мел, я думаю, що тобі просто хочеться бути коханою, і це нормально. Ти дивишся на Джемму, яка вже живе з Калебом, і тобі здається це правильним. Але, люба, подивися на свою кузину Сару. Вона подорожує світом, відкриває для себе нові горизонти і абсолютно щаслива цим.

- Я не хочу подорожувати, як Сара. Хочу подорожувати з коханими людьми. Хочу ділити ці враження з тим, хто мені близький.

- Ти сумуєш за ним, - після недовгої паузи тихо сказала мама.

- Сумую, - ще тихіше відповіла я. - Сумую так, що всередині все стискається. І що ближче наша зустріч у Джемми, то гостріше я усвідомлюю, що не зможу її пережити. - Мені в голову прийшла ідея. - Може, мені просто не ходити? Сказати Джеммі, що нездужаю, а в інший день піти подивитися її квартиру. Як думаєш?

- Думаю, що Джемма приїде за твоєю душею, - з усмішкою припустила мама.

- Ти маєш рацію, - понуривши голову, погодилася я.

- Послухай, - сказала вона, взявши мене за руки. - Це потрібно пережити, дитинко. Буде все або дуже погано, або занадто добре. Просто не буде точно, це я тобі можу обіцяти. Я знаю, що таке все ще любити людину, яка не любить тебе, - із сумом закінчила вона.

Я знала, що мама говорила про мого батька. Після його відходу вона ще довго не могла прийти до тями. Навіть незважаючи на те, що я тоді була ще зовсім дитиною, все одно розуміла це і відчувала її гірку тугу.

- Добре, - видихнула я нарешті. - Сподіваюся, що мені вистачить мужності пройти через це. До того ж, зі мною буде Тейлор. Ну що може трапитися в його присутності, правда? Він же для нашої компанії нова людина, і Рон навряд чи дозволить собі якусь екстраординарну витівку. Мене це теж буде стримувати. - Я трохи подумала, витріщаючись у стільницю, поки уявляла собі, як може пройти цей вечір, а потім додала: - Напевно.

- Тоді, я думаю, все вдасться, люба. - Мама поклала обидві мої руки на свою долоню, а другою, злегка поплескавши, накрила. - Найголовніше, пам'ятай: Тейлор - не інструмент для того, щоб викликати ревнощі Рона, а жива людина.

Я різко підняла погляд від наших рук і подивилася на маму. В її очах хлюпало розуміння. Я навіть сама не помітила, як думки повели мене в тому напрямку, але мама розкусила мене.

- Тобі потрібно гарненько виспатися. Завтра буде непроста зустріч, і ти маєш бути у всеозброєнні. Пропоную сходити на манікюр, - запропонувала вона.

- Так, мабуть, варто, - погодилася я, розглядаючи свої нігті.

- Тоді йди відпочивай, мила. На добраніч.

Коли я встала зі стільця, мама поцілувала мене в лоб, передаючи ще трохи своєї мужності й сили, які дали мені змогу пережити ніч і день до зустрічі з людиною, яку я намагалася викреслити зі свого життя й вирвати з серця.