Читати книгу - "Стань моїм першим, Адалін Черно"

— Не зайнятий? — по-діловому питає тато.

— Ні. Саме закінчив мучити своїх підлеглих.

— Халтурять?

— Все гаразд, тату, ти ж знаєш.

— А то… я чому дзвоню, — переходить до справи він. — Ми з мамою збираємося сьогодні до Арбатових. Там хрещениця мамина повернулася з-за кордону. Сніжана задоволена така, носиться з подарунками. Може, ти приїдеш? Посидимо в сімейному колі.

Якщо чесно, то всі ці сімейні посиденьки мені давно набридли. Я з Арбатовим мав суто ділові стосунки, а тут їхати до нього додому, сидіти, підтримувати розмову.

— Я зайнятий ввечері, тату.

— Настільки, що не можеш виділити кілька годин сім’ї?

— Мені нічого там робити.

— Як це — нічого? Купи подарунок дівчинці, поспілкуєтеся. Ви обоє молоді.

— Я років на двадцять старший, якщо не помиляюся.

— На п’ятнадцять, — виправляє мене батько. — Не приїдеш, так?

— Ні. Вибач, тату, але об’єктивно, їхати на пів години, щоб потім ображати всіх і залишати нецікаві мені посиденьки, немає сенсу.

— Гаразд… — зітхає батько. — Ми від тебе їй подарунок передамо.

— От і чудово.

Я вимикаюся й відкидаюся на спинку. Час дзвонити Борису й говорити, що проблема майже розв’язана, але я чомусь згадую зовсім не про нього.