Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Мила дівчинка! Вона, бідолашна, з самого початку ніби вагалася між страхом і надією. Звіритись надії не насмілювалась, бо здогадувалася, що мене підстьобує роздратування. А я розумів, що її страх зумовлений саме прихованою і майже підсвідомою надією не втратити мене. Та оскільки я своєю рішучою поведінкою давав тепер поживу цій надії, дівчина вже не могла до останку піддаватися страхові.

Її вагання і благородна стриманість, у яких виявлялася душевна чистота, не давали мені лишатися наодинці з самим собою, а змушували все дужче втягуватись у поки що приховане суперництво з Папіано.

Я сподівався, що він з першого дня прийме виклик, облишить звичну люб’язність і манірність. Однак цього не сталося. На мою вимогу він забрав свого братика зі спостережного пункту на скрині та ще й заходився жартувати з сором’язливості та ніяковості, що їх у моїй присутності мимоволі виказувала Адріана.

— Будьте поблажливі, синьйоре Меїс, до моєї маленької своячки! Вона в нас така сором’язлива, мов черниця.

Його несподівана поступливість і невимушеність змусили мене трохи замислитись: що в нього на думці?

Якось увечері Папіано привів додому невідомого субчика. Той гучно стукотів ціпком по підлозі, мабуть, щоб усі чули, як він іде, бо взутий був у ганчір’яні черевики, що приглушували тупіт ніг.

— Ану ж, показуйте, де тут мій люб’язний родич? — закричав він з різким турінським акцентом, не скидаючи капелюха з ледь заломленими крисами, насунутого на самі очі, затуманені вином, і не виймаючи з рота люльки, якою він наче підпалював собі носа, ще червонішого, ніж у синьйорини Капорале. — Де мій любий родич?

— Ось він, — мовив Папіано, вказуючи на мене. А мені: — Синьйоре Адріано, на вас чекає приємна несподіванка: це синьйор Франческо Меїс із Туріна, ваш родич.

— Мій родич? — ошелешено вигукнув я.

Той субчик заплющив очі, підняв, наче ведмідь, свою лапу й тримав її так довгенько, чекаючи рукостискання.

Я, не потиснувши руки, оглянув його з голови до п’ят і нарешті сказав:

— Це що за комедія?

— Даруйте, чому ж комедія? — втрутився Теренціо Папіано. — Синьйор Франческо Меїс запевнив мене, що він ваш…

— Кузен, — підхопив той, не розплющуючи очей. — Усі Меїси — родичі між собою.

— Але ж я не маю приємності знати вас! — заперечив я.

— Так у цьому ж і річ! — радісно вигукнув субчик. — Я ж і зайшов побачитися з тобою! Зробити тобі приємність!

— Меїс? З Туріна? — перепитав я, удаючи, ніби пригадую. — Але ж я не з Туріна!

— Як же! Вибачте, — перебив Папіано, — хіба ви самі не казали мені, що до десяти років жили в Туріні?

— Авжеж! — підхопив субчик, вельми роздратований, що хтось засумнівався в цілком імовірному для нього факті. — Кузен! Кузен і є! Ось цей синьйор… Як вас звати?

— Теренціо Папіано, до ваших послуг.

— Теренціано. Так оце ж він і сказав мені, що твій батько поїхав до Америки. А раз так, то знаєш, що виходить? Не втямиш? А те, що ти — син дядечка Антоніо, це ж він і поїхав до Америки. Отож ми з тобою двоюрідні брати!

Але ж мого батька звали Паоло…

— Антоніо!

— Паоло, Паоло, Паоло! Кому краще знати?

Субчик стенув плечима й скривився.

— А мені здавалось — Антоніо, — промовив він, чухаючи заросле сивуватою щетиною підборіддя, не голене вже не менше чотирьох днів. — Не варт сперечатися, нехай буде Паоло. Я теж міг забути, бо не знав його.

Бідолаха! Він, напевне, краще за мене знав, як звали його дядька, котрий поїхав до Америки, однак погодився зі мною, бо страшенно хотів бути моїм родичем. Він повідомив мені, що його батько, теж на ім’я Франческо, у якого був брат Антоніо, тобто Паоло, мій батько, поїхав з Туріна, коли синові виповнилося сім років. Сам він, чоловік бідний, весь час служив і мешкав далеко від сім’ї — то сям то там, — отож дуже мало знає про своїх родичів чи по матері, чи по батькові, а все ж таки не сумнівається, що ми з ним кузени.

Ну, а дідуся, хоча б дідуся, він пам’ятає? Я спитав його про це. Виявляється, пам’ятає! От тільки не пригадує точно, де той жив: чи то в Павії, чи в П’яченці.

— Он як? Отже, пам’ятаєте? Який же він був?

— Він був… Та ні, чесно кажучи, не пригадую. Минуло ж років тридцять…

Здавалося, чоловік говорив щиро. Скидалось на те, що він просто невдаха, який утопив душу в вині, аби не так давив його тягар туги й убозтва. Не розплющуючи очей, він згідливо кивав головою у відповідь на всі мої слова, аби тільки не суперечити мені. Коли б я сказав, що ми разом росли, я частенько смикав його за волосся, певен — він би так само згодився. Лише в одному я не мав права сумніватися — в тому, що ми з ним двоюрідні брати. Тут уже ні на які поступки він не йшов. Кузени, та й квит! Це, мовляв, доведено точно, і жодних сумнівів бути не може.

Та коли я ненароком глянув на Папіано і побачив, як він зловтішно всміхається, мені перехотілося жартувати. Я випровадив захмелілого бідолаху, сказавши йому на прощання: «Бувай здоровий, родичу!», а тоді подивився прямо у вічі Папіано, аби нахаба затямив, що я не такий простачок, як він собі гадає, і спитав:

— А тепер скажіть мені, де ви надибали такого телепня?

— Ласкаво перепрошую, синьйоре Адріано! — єлейним голосом підлещувався не позбавлений винахідливості крутій. — Я бачу, мені сьогодні не пощастило…

— Але ж вам завше щастить! — вигукнув я.

— Та ні. Я маю на увазі лиш те, що не зробив вам приємності. Повірте, благаю вас, — це звичайнісінька випадковість. Ось як усе було. Сьогодні вранці на доручення маркіза, мого принципала, довелося зайти до податкового управління. Займаюсь я там своєю справою, коли раптом чую, хтось голосно кличе: «Синьйоре Меїс! Синьйоре Меїс!» Я хутко обернувся, подумавши, що й ви зайшли сюди у якійсь справі і, може, вам потрібна моя допомога. Я завжди до ваших послуг. Та нічого подібного: кликали того «телепня», як ви справедливо висловились. Ну, я взяв та й підійшов до нього, просто так, з цікавості, і спитав, чи справді він Меїс і звідки родом, бо маю честь і приємність здавати кімнату одному синьйорові Меїсу… Ось як воно вийшло! Він запевнив мене, що ви безперечно його родич,