Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Баба, потвора, карга! — надривно вигукнула вона. — Троє непоправних нещасть. Навіщо мені жити?
— Заспокойтесь, синьйорино, чому ви так?
Нічого іншого я не придумав.
— Тому що… — вихопилось у неї, але вона змовкла, ніби схаменувшись.
— Кажіть, — умовляв я її, — якщо вам потрібен друг…
Вона піднесла до очей розірваного носовичка:
— Найбільше мені потрібно померти! — простогнала вона в такому жахливому відчаї, що в мене клубок до горла підкотився.
Ніколи в житті я не забуду ні скорботної складки її жалюгідних зів’ялих вуст, коли вона вимовляла ці слова, ні тремтячого підборіддя з кількома чорними кучерявими волосинками.
— Та мене і смерть не бере, — мовила вона. — Нічого… Даруйте, синьйоре Меїс! Чим ви зможете допомогти мені? Нічим. Хіба що словами… Так, лише краплиною співчуття. Я сирота, не маю на що розраховувати. І нехай зі мною поводяться так… Ви, певне, самі завважили — як. А вони ж не мають на це ніякого права! Вони ж не милостиню мені подають!..
І синьйорина Капорале розповіла мені про шість тисяч лір, які, як я вже згадував, прибрав до своїх рук Папіано.
Хоч я співчував нещасній жінці, не про те мені хотілося від неї почути. Скориставшись, зізнаюся в цьому, її збудженням (вона, певне, ще й хильнула зайве), я наважився спитати:
— Вибачте, синьйорино, але чому ви дали йому ті гроші?
— Чому? — стиснула вона кулаки. — Дві підлості, одна чорніша за іншу. Я дала йому гроші, аби довести, що чудово розумію, куди він хилить. Вам ясно? Його дружина була ще жива, а він, мерзотник…
— Розумію.
— Уявіть собі! — схлипнула вона. — Бідна Рита…
— Дружина?
— Так, Рита, сестра Адріани… Вона два роки тяжко хворіла, весь час була між життям і смертю… Подумайте, хіба ж я могла… Але всі знають, як я поводилась. Адріана також знає і тому вона добре ставиться до мене. Вона, сердешна, ласкава зі мною. Та з чим я тепер залишилась? Повірте, через нього мені довелося розлучитися навіть з роялем, а він був для мене… всім! І не тільки через мою професію, я розмовляла зі своїм роялем! Ще дівчинкою в музичній школі я займалася композицією. І після того, як отримала диплом. А тоді кинула. Та поки в мене був рояль, я імпровізувала. Просто так, для себе. Виливала свої почуття, п’яніла від музики так, що, бувало, повірте мені, непритомна падала на підлогу. Не можу пояснити, що виривалося з моєї душі, я зливалася з інструментом в одну істоту, і то не пальці мої бігали по клавішах, а душа моя кричала і плакала. Скажу одне: якось увечері (ми з мамою жили в мезоніні) внизу, на вулиці, зібралося повно людей, і мені довго аплодували. Аж моторошно стало.
— Даруйте, синьйорино, — почав я, щоб хоч трохи втішити її, — а хіба не можна взяти рояль напрокат? Я залюбки слухав би вашу гру, і якщо ви…
— Ні, — перебила вона, — що я тепер могла б зіграти? Всьому кінець. Бренькаю якісь непристойні пісеньки. Годі. Кінець…
— Але ж синьйор Теренціо Папіано, мабуть, обіцяв повернути вам гроші? — насмілився я спитати.
— Він? — голос синьйорини Капорале гнівно затремтів. — А хто його просить? Так, звичайно, він обіцяв, якщо я допоможу йому… Ось як! Він хоче, щоб я, саме я допомогла йому. Він мав нахабність запропонувати мені це, і то вельми спокійно…
— Допомогти? В чому ж?
— Учинити нову підлість. Ви зрозуміли? Бачу, що зрозуміли…
— Адрі… Синьйорина Адріана? — пробелькотів я, заникуючись.
— Атож. Я повинна умовити її. Я, розумієте?
— Одружитися з ним?
— Ясна річ. І знаєте, навіщо? У нього є, тобто має бути чотирнадцять чи п’ятнадцять тисяч лір посагу за його нещасною дружиною, ці гроші він зобов’язаний повернути синьйорові Ансельмо, бо Рита померла бездітною. Не знаю вже, як він там схитрував, ну зумів випросити в старого відстрочку на рік. А тепер розраховує… Цсс! Адріана!
Засмучена дужче, ніж завжди, Адріана мовчки підійшла до нас, обняла синьйорину Капорале за стан і легенько кивнула мені. Після всього почутого від синьйорини Капорале мене охопило обурення на саму думку, що Адріана майже по-рабському підкоряється тиранії цього пройдисвіта. Невдовзі на балконі, мов тінь, з’явився братик Папіано.
— Ось і він, — шепнула синьйорина Капорале Адріані.
Та опустила очі, гірко всміхнулася, похитала головою і пішла з балкона, кинувши мені на прощання:
— Даруйте, синьйоре Меїс. На добраніч.
— Шпик, — підморгнула мені синьйорина Капорале.
— Але чого боїться синьйорина Адріана? — не стримав я роздратування, що кипіло в мені. — Невже вона не розуміє, що, поводячись так, дає тому негідникові зайвий привід ще більше в’язнути і сваволити? Послухайте, синьйорино, мушу вам зізнатися, я дуже заздрю тим, хто вміє любити життя і втішатися ним. Я в захваті від таких людей. Коли вже вибирати між тим, хто мириться з рабським становищем, і тим, хто прагне як завгодно, навіть відкинувши сором, стати володарем, я віддаю перевагу останньому.
Синьйорина Капорале помітила моє збудження і спитала, наче кинула мені виклик:
— То чому ж ви самі не спробуєте обуритись?
— Я?
— Так, так, ви, — підтвердила вона, дивлячись мені у вічі.
— А при чому тут я? У мене тільки один спосіб виявити своє обурення — виїхати з цього дому.
— Так ось що я вам скажу, — лукаво промовила синьйорина Капорале, — може, саме цього Адріана й не хоче.
— Не хоче, щоб я виїхав?
Вона помахала перед собою розірваним носовичком, потім обкрутила його навколо пальця й зітхнула:
— А бозна!
Я стенув плечима.
— Час вечеряти! — вигукнув я і пішов, залишивши синьйорину Капорале саму на балконі.
Для початку я того ж вечора, ідучи коридором, зупинився біля скрині, на якій знову згорнувся клубком Шіпіоне Папіано.
— Вибачте, — звернувся я до нього, — чи не знайшли б ви іншого, зручнішого місця, щоб лежати? Тут ви мені заважаєте.
Він глипнув на мене сонними очима, але й не поворухнувся.
— Ви мене зрозуміли? — підвищив я голос, торсаючи його за плече.
Однак з таким же наслідком можна було звертатися до стіни! Та в цей час відчинилися двері в кінці коридора, і на порозі з’явилася Адріана.
— Прошу вас, синьйорино, — звернувся я до неї, — спробуйте ви розтлумачити цьому бідоласі, що йому краще влаштуватися десь в іншому місці.
— Він же хворий, — заступилася Адріана.
— Отож хворий! — не здавався я. — Тут йому погано, повітря мало… Та й лежати на скрині… Може, мені поговорити з його братом?
— Ні, ні, — квапливо заперечила вона. — Я сама скажу, не турбуйтеся.
— Він зрозуміє. Я ж іще не король, щоб біля моїх дверей постійно вартував страж.
Від того вечора
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання», після закриття браузера.