Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

— У податковому управлінні?

— Атож, синьйоре! Він служить там помічником інспектора.

Чи можна було довіряти йому? Я вирішив пересвідчитись. Усе підтвердилось. Тільки ж я діяв відверто, перешкоджаючи таємним підступам Папіано, а він, вислизаючи, тим часом готував мені удар в спину, дошукуючись мого минулого. Я добре пізнав його, отож мав усі підстави боятися, що з таким нюхом він виявиться завзятим лягавим, з тих, які довго не принюхуються. Лихо мені буде, коли цей пес натрапить хоч на ледь помітний слід: він неодмінно виведе його до млина в маєтку Стіа.

Отож неважко уявити мій жах, коли через кілька днів, читаючи в своїй кімнаті якусь книжку, я зненацька почув у коридорі голос, ніби з того світу, голос, іще живий у моїй пам’яті:

— Присягаюся богом святим!

Іспанець? Отой маленький бородатий іспанець з Монте-Карло? Який хотів грати зі мною і з яким я посварився в Ніцці? Дідько б його вхопив! Це ж слід! Папіано зумів-таки натрапити на нього!

З несподіванки й страху я геть розгубився, скочив на ноги і був би впав, якби не вхопився за столик. Ошелешений, пойнятий жахом, я почав дослухатися, і перше, що спало мені на думку, — рятуватися втечею. Причому негайно, поки Папіано й іспанець (в тому, що це саме він, сумніву вже не було) не дійшли до кінця коридора. Втікати! А раптом Папіано спитає в служниці, чи я вдома? І що він подумає, дізнавшись про мою втечу? Але ж може бути й так: йому вже відомо, що я не Адріано Меїс! Спокійніше! Що, власне, цей іспанець знає про мене? Він бачив мене в Монте-Карло. Та чи сказав я йому, що мене звуть Маттіа Паскаль? Цілком можливо, не пригадую…

Сам не знаю, як я опинився перед дзеркалом, наче хто за руку мене підвів. Подивився на себе. Кляте око! Через нього, мабуть, мене й можна впізнати. Але як, яким побитом Папіано докопався до моєї пригоди в Монте-Карло? Це дивувало найбільше. Що ж тепер робити? А нічого. Чекати. Що буде, те й буде.

Але нічого не сталося. І все ж таки я цілий день потерпав від страху. Не минувся він і ввечері, коли Папіано розповів мені про іспанця, і я зрозумів, що ніякої таємниці немає, що його прихід до нас зовсім не пов’язаний з Монте-Карло і з тим, що Папіано напав на мій слід. Це був просто випадок. Випадок, ласкою якого скористався і я свого часу, ще раз поставив на моєму шляху іспанця, хоч він, може, анічогісінько вже не пам’ятав про мене.

З розповіді Папіано про іспанця виходило, що я неодмінно мав зустріти його в Монте-Карло, бо він — професійний гравець. Дивним було тільки те, що, влаштувавшись у Римі, я потрапив саме в той дім, де бував і він. Ясна річ, аби я не мав чого боятися, цей випадок не здався б мені таким дивним. Хіба ж не доводиться нам, і то нерідко, надибати на когось, з ким познайомились випадково зовсім в іншому місці? Зрештою, він мав чи думав, що мав вельми поважні причини для приїзду в Рим і появи в домі Папіано. Отож у страхах своїх винен був лише я сам або, точніше, те, що я поголив бороду та змінив ім’я.

Років двадцять тому маркіз Джільйо д’Аулетта, в якого секретарював Папіано, віддав свою єдину дочку за дона Антоніо Пантогаду, аташе іспанського посольства при святому престолі. Незабаром після весілля Пантогаду разом з іншими римськими аристократами було затримано якось уночі в гральному кублі, і його відкликали до Мадріда. Там він поводився так само, а може, й гірше, бо змушений був відмовитись від дипломатичної кар’єри. Відтоді маркіз д’Аулетта уже не мав спокою: йому доводилося без кінця посилати гроші для виплати картярських боргів непутящого зятя. Чотири роки тому померла дружина Пантогади, залишивши шістнадцятирічну доньку. Маркіз вирішив узяти дівчинку до себе, добре знаючи, в яких руках вона зосталася б і хто її виховував би. Пантогада спочатку не погоджувався відпустити доньку, але трохи згодом поступився — через брак грошей. Зате тепер він постійно погрожував забрати дівчинку назад і саме того дня приїхав до Рима з наміром витягти з бідолашного маркіза ще грошей, маючи певність, що той не відмовить йому заради Пепіти, улюбленої внучки.

О, як палко, якими дошкульними словами картав Папіано мерзенного шантажиста Пантогаду! І його шляхетний гнів був цілком щирий. А я, поки він розбалакував, мимоволі чудувався з надзвичайної гнучкості його сумління, яке дозволяло йому без крихти лицемірства обурюватись паскудною поведінкою інших людей і любісінько чинити те саме або дуже подібне на шкоду такій добрій людині, як його тесть Ансельмо Палеарі.

Проте цього разу маркіз Джільйо дав Пантогаді відкоша. Це й змусило того затриматися на деякий час у Римі, а відтак і завітати до Папіано: вони, певне, розумілися між собою чудово.

Таким чином я наражався на зустріч з цим іспанцем будь-якої хвилини. Що ж було робити?

Не маючи змоги з ким-небудь порадитися, я знову пішов на пораду до дзеркала. На його чисту гладінь, наче з туману, виринув образ небіжчика Маттіа Паскаля з його косим оком — єдиним, що в мене залишилось від нього. І небіжчик озвався до мене:

— У яку халепу ти втрапив, Адріано Меїс! Ти ж боїшся Папіано, а провину хочеш скинути на мене, знову на мене, і тільки тому, що я посварився з тим іспанцем. Але ж ти добре знаєш, що я мав слушність. Гадаєш, тобі зараз необхідно змити з обличчя єдиний спомин про мене? Ну що ж, скористайся з поради синьйорини Капорале і звернися до лікаря Амброзіні, нехай поставить твоє око на місце. А тоді… Поживеш — побачиш!

13. Ліхтарик

Сорок днів у темряві.

Вдало, дуже вдало пройшла операція! Правда, одне око буде в мене трішечки більше, ніж друге. Терпіння! Поки що доведеться просидіти сорок днів у темряві, у себе в кімнаті.

Отак мені випала нагода на власному досвіді переконатися, що, коли людина страждає, у неї виникає особливе уявлення про добро і зло. Вона вважає, що інші мають робити їй добро, чекає цього, нібито страждання дають їй право вимагати винагороди. А як вона завдає прикрощів іншим, то інші повинні їй вибачати, немов своїми стражданнями вона здобула право і на це. Така людина звинувачує інших, якщо вони, всупереч обов'язку, не роблять їй добра, і водночас легко