Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Хто б то сподiвався! Аж зойкнули з утiхи, стрiнувшись отак несподiвано - i враз усмiхнулися.
- Не клич голосно! - остерiгає, задихана з несподiваної радостi. - Не клич голосно, бо позаду мати йде!
- Любиш? - питає вiн замiсть усього з поспiхом i схиляється з коня до неї, а вона, струнка, мов смерiчка, пнеться на пальцях до нього.
- Люблю, - вiдповiдає з цiлим раєм щастя в очах. - Коли не любила?
Вiн притягає її лакомо до своїх грудей i притискає її тут так щиро i з такою силою, як, здається, нiколи досi. Вiдтак цiлує…
- Тут нiхто не бачить, - шепче пристрасно. - Ще раз.
- Раз, - каже вона слухняно i цiлує.
- Нi. Ще раз, - вiдповiдає вiн i цiлує другий раз. - Я спiшусь, зозуле, все в роботi. - Вiдтак додав крадьком, мов злодiй, в поспiху: - Колись лiсом знов, як тепер.
Вона усмiхнулася щасливо:
- Як тепер, - повторила так само щасливо, не задумуючись, i мов ждала.
- Зiйдемось, - сказав вiн i рушив спiшно з мiсця.
- Зiйдемось, - вiдповiла, задивившись всею душею на нього, i, не звертаючи вже бiльше очей з нього, пiшла з вигона з оберненою за ним головою вгору бiлою стежкою, якою саме вiн з'їхав…
Вiн, вдаривши коня i оглянувшись i собi за нею, погнав i зник, мов вiтер, з її очей.
Схвильовано задрижало за ним порушене сильним рухом коня смерекове галуззя. Задрижало, i посипалися з нього густi краплi дощу. Чутно, рясно впали вони на землю, а далi стали лиш одна по другiй зсуватися, рiдко, рiдше, а далi перестали…
Згодом стало в лiсi тихо…
"Гей, на Iвана, гей, на Купала… гей-гей-гей!" - розходиться раптом десь високо, вже в лiсi, щасливий голос Тетянин i вмовкає.
"Красна дiвчина долi шукала, гей-гей-гей", - доспiвує за нею в душi з замкненими устами Iваниха Дубиха, що повiльним, поважним кроком iде й собi за нею до Маври вгору…
Одного дня, може, в три тижнi по стрiчi Тетяни з Грицем, висилає Iваниха Дубиха Тетяну знов до Маври навiдатися, що з нею дiється, бо вже її давно в млинi не було, а з тим передає для бiдної i вузлик з їдою.
Тетяна йде радо i, вибираючись, заквiтчується. Може, якраз нинi стрiнеться з милим, довго вже не бачилися. В нього робота. Так уже часом бувало, що несподiвано вони з собою на бiлiй стежцi здибались… А от i останнiм разом.
I пiшла.
Iде задумана.
Її думки все коло Гриця. Як вiн до них прибуде, як пришле дедалi старостiв, як мати справить весiлля, як вони заживуть, яке їх жде щастя i добро i таке iнше. Як Гриць перебере в них млин, стане газдувати, як усi його полюблять i шанувати будуть, а мати при них вiдпочине. Все за її щастя вона, добра, молилася, доки i красного Гриця за зятя не вимолила. А як нi, то пiде в монастир, куди її заєдно вiд смертi батька тягнуло. Або при них в мирi вiдпочине, заживе. Все, як захоче. Як забажає - так i буде.
Iдучи так у щасливих думках та пристаючи вiд часу до часу, нiби вiдпочиваючи, вона нараз стає i надслухує.
Їй здається, що її переслiдують якiсь кроки чи не з самого початку, знизу бiлої стежки вже, i то важкi, неповоротнi.
Вона стає, надслухує i оглядається. А оглядаючись, перечiкує.
Може, то Гриць?
Але нi. Вiн все лиш верхом їде. Вiн мов зрiсся з своїм конем, нiколи без нього не прибуває до неї. Вiн один дiлить їх тайну, а лiс другий. Се не Гриць.
Вона стає, перечiкує знов хвилину i кличе все-таки нiби до нього, як звичайно:
- Я тут! - А вiдгомiн у лiсi вiдповiдає, розходячися, її голосом i умлiває: - "Тут!" - i бiльше нiчого.
I знов iде.
Але по якiмсь часi вона наново на хвилину перечiкує. А з нею враз мов i всi смереки влiво i вправо. Однi над пропастю, другi горою, нiби й собi станули. Колишуться лиш легко, шумлять обережно. З нею враз надслухують, а надслухуючи, притiм щось нiби пошiптують.
"Грицю!"
"Ти, Грицю? - питає її чутка душа i вiдповiдає сама на своє питання: - Я тут!"
Вона мимоволi хапається за свої червонi маки, котрими квiтчається, бо так вiн її любить, i пересвiдчується, що вони на своїм мiсцi, держаться добре.
Нi. Не Гриць.
З глибини лiсу, ззаду, за нею висувається стареча бiлоголова постать страшного якогось цигана-старця i суне за нею, як тiнь яка, просто за нею.
Тетяна жахнулася. Нiколи не бачила сього старця в селi, хоч i як добре всiх бiдних знала, бачачи їх усiх зчаста-густа у своєї милосердної матерi. Та ось вiн кланяється, складаючи руки побожно на грудях, як бачила се лиш у Маври, коли її хто обдаровував i вона з великою пошаною дякувала - i нараз станув. Вона перелякалася його. її перестрах перед ним змагається, хоча вона не була боязлива, - i вона се укриває. Та вiн помiчає се i схиляється вдруге покiрно перед нею.
- Не лякайся, доньцю, старого дiда, - каже. - Вiн заблудив тут у лiсi, а йде далеко i нiкому кривди не робить. Та добре, що ось тебе тут подибав, - каже далi i блиснув якось з вигребущою злораднiстю чорними очима з-пiд бiлих брiв.
- Чого б я лякалась? - питає Тетяна, а сама уступає старому з дороги, щоб вигiдно перейшов попри неї стежкою та скорше пiшов далi. Вiдтак вибирає спiшно ще дещо з Мавриного вузличка i передає дiдовi.
- Приймiть, добрий татку, за душi помершi, - каже вона, покiрно прохаючи, - та скажiть, будь ласка, звiдки саме прямуєте? Чи з далекої дороги? I в далеку дальше?
- Нi, добра доньцю. Я сьогоднi лиш здолу, з вашого села, - вiдказує старий циган, а сам чомусь дивиться пильно на молоду дiвчину, що в великих червоних цвiтах, мов русалка, перед ним опинилася.
- А зiбрали доста милостинi в нашiм селi? - питає Тетяна i усмiхається насилу, а з душi рада би утекти вiд старця якнайскорше i найдальше.
- Доста. Спасибi всiм добрим, що спомагають бiдних. Добре обдарили. Не дурно звертався я до них; та i про що хотiв я розвiдатися -
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.