read-books.club » Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

219
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» була написана автором - Ольга Кобилянська, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Класика".
Поділитися книгою "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська" в соціальних мережах: 

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 58
Перейти на сторінку:




Повість





Ой не хо­ди, Гри­цю, на ве­чор­ни­цi,


Бо на ве­чор­ни­цях дiв­ки ча­рiв­ни­цi,


Солому па­лять i зiл­ля ва­рять,


Тебе, Гри­цу­ню, здо­ров­ля поз­бав­лять.


Тамта од­ная чор­ноб­ри­вая,


То ча­рiв­ни­ця спра­вед­ли­вая!


I ча­рiв­ни­ця i зiл­ля знає,


Тебе, Гри­цу­ню, зазд­рiс­не ко­хає!


В не­дi­лю ра­но зiл­ля ко­па­ла,


У по­не­дi­лок по­по­ло­ка­ла,


А у вiв­то­рок зiл­ля ва­ри­ла,


В се­ре­ду ра­но Гри­ця от­руїла.


Прийшов же чет­вер - Гри­ценько умер,


Прийшла п'ятни­ця - по­хо­ва­ли Гри­ця;


Сховали Гри­ця близько гра­ни­цi,


Плакали за ним всi мо­ло­ди­цi


I хлоп­цi Гри­ця всi жа­лу­ва­ли,


Чорнобривую всi прок­ли­на­ли;


Нема й не бу­де дру­го­го Гри­ця,


Що 'го зiг­на­ла з свi­ту ча­рiв­ни­ця!


В су­бо­ту ра­но ма­ти до­ню би­ла:


"Нащо ти, су­ко, Гри­ця от­руїла?


Не зна­лась то­го, що зiл­ля умiє?


Що Гриць ско­нає, нiм ко­гут за­пiє?"


"Ой ма­ти, ма­ти! Жаль ва­ги не має -


Най ся Гри­цуньо у двох не ко­хає!


Оце ж то­бi, Гри­цю, за теє зап­ла­та:


Iз чо­тирьох до­щок тем­ная ха­та!"





I



Се бу­ло дав­но. Че­рез те не знає на­вiть нiх­то наз­ва­ти мiс­це­вiсть, де скла­ла­ся по­дiя, про яку роз­ка­зується. Хi­ба те од­но, що в го­рах.


Мов у кiт­лi мiж го­ра­ми, що здiй­ма­ли­ся по­важ­но вго­ру, хо­ва­ло­ся до­во­лi ве­ли­ке се­ло.


Лiси тих гiр - ста­рi, неп­рог­ляд­нi…


В но­гах од­ної го­ри, наз­ва­ної Ча­ба­ни­ця, до кот­рої i ту­ли­ло­ся на­ше се­ло, бiг­ла гуч­на рi­ка. Шум­на i пруд­ка, го­ни­ла роз­пi­не­на по­че­рез ве­ли­ке не­по­во­рот­ке ка­мiн­ня. Рi­ка та ок­руж­ляє го­ру Ча­ба­ни­цю, не­на­чеб хо­тi­ла її обiй­ми­ти. Не­мов i до тiєї-то рi­ки схо­ди­ли з са­мо­го вер­ху Ча­ба­ни­цi сме­ре­ки гус­ти­ми ряд­ка­ми, од­нi по дру­гих. Низько в до­ли­нi, вже над са­мою рi­кою, опи­ни­ли­ся во­ни.


Стояли тут з роз­ши­ре­ни­ми зе­ле­ни­ми кри­ла­ми та шпи­ля­ми, звер­не­ни­ми до­го­ри, i шу­мi­ли… Не як в до­ли­нi зди­чi­ла рi­ка, го­лос­ним плес­ко­том, га­мо­ром i гу­ком, але вiд­мiн­но i на свiй ок­ре­мий лад.


Спокiйно i туж­ли­во, хви­лю­ючись i кри­ла­то, за­ко­ли­су­ва­ло щось у воз­ду­сi до сну, за­ли­ва­ючись при­тiм смут­ком. Рiв­но i обе­реж­но, тут ти­хо, там ше­по­том, а все в один го­лос, все шум i шум…


Тужливо рос­ло­ся де­ре­ви­нi по вер­хах.


Куди б i не гля­ну­ли, все од­не i те са­ме. Все мо­ре зе­ле­нi, все од­нос­тай­на ко­ли­сан­ка, все на од­но змi­нюється.


На он тiй го­рi пну­ли­ся сме­ре­ки гус­ти­ми ря­да­ми зав­зя­то здо­ли­ни вго­ру.


З тiєї знов збi­га­ли, ро­зiп­нув­ши ра­ме­на, з роз­ма­хом вниз.


I так-то пов­сю­ди.


Хоч лi­том, хоч зи­мою, хоч по­го­дою, хоч зли­ва­ми, а все од­нос­тай­нiсть. Все од­на пiс­ня, од­на­ко­вий її ритм. Од­на­ко­ва за­ко­ли­су­ван­ка, од­на­ко­вий шум.


Недалеко рi­ки, злу­ча­ючись своїм го­ро­дом з го­рою Ча­ба­ни­цею, сто­яла з обiй­стям i мли­ном своїм ха­та да­ле­ко i ши­ро­ко зна­ної ба­гач­ки, вдо­ви Iва­ни­хи Ду­би­хи.


Шумiла рi­ка, гу­дiв млин, шу­мi­ли сос­ни, а все враз; хоч внiч, хоч вдень - во­ни дер­жа­лись враз.


Зеленiли сме­ре­ки, ос­ло­ню­ючи i оки­ду­ючи гус­тою тiн­ню ха­ту слав­ної ба­гач­ки, по­бож­ної i стро­гої гос­по­ди­нi Iва­ни­хи Ду­би­хи.


В го­ро­дi її пи­ша­ли­ся цвi­ти, вiд­ко­ли во­на ли­ше вiд­да­ла­ся.


Пишалися в неї до пiзньої осе­нi, бо в тiм во­на вже за дi­во­чих лiт ко­ха­ла­ся. А пов­до­вiв­ши та ос­тав­шись лиш з од­ною ди­ти­ною, зжи­ла­ся з ни­ми до то­го, що її го­род, хо­ча i ко­ло ха­ти не ду­же вже ве­ли­кий, був би їй без цвi­тiв ви­дав­ся гiр­ше пус­ти­нi.


Найкраще, що пи­ша­ло­ся в нiм, се бу­ли ве­ли­кi чер­во­нi зи­му­ючi в зем­лi ма­ки, яких в цi­лiм се­лi нiх­то, ок­рiм неї, не мав.



***



В оцiм-то се­лi, замк­не­нiм го­ра­ми, пе­ре­бу­ва­ли од­но­го ра­зу, на пре­ве­ли­ке зчу­ду­ван­ня меш­кан­цiв, кiлька день ци­га­ни. Не по­оди­но­ко, як­би хто, мо­же, ду­мав, а цi­лою гро­ма­дою, що при­бу­ла на­раз кiлько­ма во­за­ми. Пе­реїздя­чи ба­га­то мiст i сiл, вер­та­ючи в Угор­щи­ну, роз­ло­жи­ли­ся во­ни на кiлька день з своїми шат­ра­ми са­ме тут, не­да­ле­ко угорської гра­ни­цi, в су­сiдст­вi го­ри Ча­ба­ни­цi, тро­хи в вiд­да­лен­нi вiд са­мо­го се­ла.


Мешканцi, хоч i не по­лох­ли­вi з вда­чi, зат­ри­во­жи­ли­ся чи­ма­ло ти­ми чор­ни­ми неп­ро­ше­ни­ми гiстьми. Здав­на опо­вi­да­но про них ре­чi, якi не вик­ли­ка­ли при­хильнос­тi до них. Вже са­ма ле­ген­да, що в'яза­ла­ся з ни­ми, хоч i не всiм зна­на, бу­цiм­то їх пред­ки не прий­ня­ли на вiд­по­чи­нок Ма­рiї, що втi­ка­ла з бо­жим ди­тят­ком i Йо­си­фом, чи­ни­ла з них яки­хось во­ро­гiв. До то­го бу­ло всiм звiс­но, що ци­га­ни ма­ли в рiз­них мiс­цях гiр свої тай­нi криївки i схов­ки, звiд­ки на­па­да­ли но­ча­ми на по­до­рож­нiх, ог­ра­бо­ву­ва­ли та вби­ва­ли їх, зба­га­чу­ючись так рiз­ним доб­ром. По­тiм так са­мо за­га­доч­но, ско­ро i по­тай­но, як з'явля­лись, зни­ка­ли. Ку­ди, як i що, - нiх­то док­лад­но не знав. При­був­ши, за­па­лю­ва­ли но­ча­ми для по­вi­дом­лен­ня гро­ма­ди про свою при­сут­нiсть ве­ли­кi ог­нi. Вiд­так по дни­нi роз­ла­зи­ли­ся се­ла­ми по­оди­но­ко. Тут - по ми­лос­ти­ню, там - роз­пи­ту­ючи, чи не­ма кiт­лiв до поп­рав­ки, там - зби­ра­ючи по го­рах чу­дот­вор­не зiл­ля, там - во­ро­жа­чи, там - виг­ра­ва­ючи на скрип­цi або цим­ба­лах за ку­сень хлi­ба або яку ста­ру оде­жи­ну… там - як ска­за­но - на­па­да­ли на по­до­рож­нiх, а все з яки­мось пос­пi­хом, все мов в пе­ре­ле­тi.


З'являючись сим ра­зом тут, в оцiм се­лi пiд го­рою Ча­ба­ни­цею, про­си­ли про доз­вiл за­дер­жа­ти­ся з тиж­день. Сього їм вiд­мов­ле­но, ско­ро­чу­ючи по­бут на­по­ло­ви­ну. В тих кi­ль­кох днях скоїла­ся ме­жи ни­ми при­го­да, що не за­бу­ла­ся так ско­ро. При­бу­ло п'ять во­зiв, прик­ри­тих за­ку­ре­ним лах­мiт­тям, бу­дою, з яких ви­зи­ра­ли вiдст­ра­ша­юче чор­нi, пе­ле­ха­тi го­ло­ви ста­рих i мо­ло­дих ци­га­нок та дi­тей.


Обiч i по­зад во­зiв, зап­ря­же­них кiньми i вiс­лю­ка­ми, iш­ли ци­га­ни-чо­ло­вi­ки, роз­зи­ра­ючи­ся блис­ку­чим чор­ним оком цi­ка­во ок­руг се­бе.


Як ска­за­но, роз­ло­жи­ли свої шат­ра не­да­ле­ко се­ла й рi­ки пiд го­рою Ча­ба­ни­цею, а за­раз з са­мо­го ве­чо­ра розк­ла­ли ве­ли­кий огонь.


Третьої дни­ни по їх приїздi зняв­ся в од­нiм з шат­рiв га­мiр, що не вти­хо­ми­ряв­ся два днi. Як­раз третьої но­чi по їх приїздi при­ве­ла мо­ло­да Мав­ра, жiн­ка те­пе­рiшнього про­вi­д­ни­ка ци­га­нiв на iм'я Ра­ду, на свiт си­на. Батько, по­ба­чив­ши, що ди­ти­на нап­ро­чуд бi­ла вда­ла­ся, на­ки­нув­ся на не­щас­ли­ву ма­тiр з лай­кою, пог­ро­зою i бiй­кою за зра­ду. Ста­ра ма­ти не­щас­ної, зад­ля сво­го вi­ку вiд­по­вiд­но до зви­чаю най­бiльше ша­но­ва­на мiж ци­га­на­ми, хо­ро­ни­ла її ди­ким кри­ком i лай­кою, ки­да­ючись вих­ром мiж нею та Ра­ду, ко­ли тим ча­сом ци­га­ни-чо­ло­вi­ки ста­ва­ли чи не всi по сто­ро­нi зрад­же­но­го му­жа-стар­ши­ни: обез­чес­ти­ла цi­лу гро­ма­ду чис­тої ци­ганської кро­вi вже пер­шим си­ном, бо­дай би до ран­ня не до­че­ка­ла - го­мо­нi­ли i прок­ли­на­ли вод­но за роз'яре­ним ба­ть­ком i про­во­ди­рем, що ки­пiв з оби­ди i жаж­ди за помс­тою, пог­ро­жу­ючи заєдно п'ясту­ком мiж ци­га­на­ми, кот­рi, зiб­рав­шись ко­ло шат­ра прос­туп­ни­цi, пов­то­ря­ли, мов з од­них уст, сло­ва свой­ого стар­ши­ни: "Вже пер­шим си­ном!.."


- Вiдки взя­ла

1 2 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"