Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

- ка­же, - а поз­воль що iн­ше. Ось поз­воль, си­ну мiй, бiд­нiй ци­ган­цi, щоб во­на те­бе поб­ла­гос­ло­ви­ла. Ти вдру­ге до ме­не, пев­не, не прий­деш, а ти ме­нi ми­лий. Та­кий був би мiй син, як ти, як­би був жив. Бi­лий був. Я бла­гос­лов­лю те­бе, си­ноньку, го­луб­чи­ку, не­хай щас­тя не опус­кає те­бе нi­ко­ли, як те сон­це зем­ли­цю. - I ска­зав­ши се та не до­жи­да­ючи йо­го доз­во­лу, зiп'яла­ся на­раз на пальцi, вхо­пи­ла йо­го за го­ло­ву, при­тис­ну­ла до гру­дей - i пус­ти­ла. - Iди, син­ку, мо­же, не по­ба­чи­мось бiльше…

- Приходiть до ме­не на ве­сiл­ля, мам­цю! - вiд­по­вiв гли­бо­ко за­хоп­ле­ний її нес­по­дi­ва­ною доб­ро­тою i вий­шов ско­ро з ха­ти…

В Мав­ри­нiй ха­ти­нi ти­хо.

Хто оцей хло­пець?

В своїм се­лi, он там на­до­ли­нi, во­на зна­ла всiх. Тож зна­ла, що вiн не з її се­ла. Вхо­пи­ла­ся в своїй са­мо­тi за го­ло­ву. Бо­же, який вiн крас­ний i який… який­сь та­кий… От, i скiльки гро­шей їй ли­шив. Вид­ко, ба­га­тирський син. I з чи­мось, що не бу­ло нi ра­дiс­тю, нi смут­ком, а що, про­те, роз­пи­ра­ло її гру­ди, во­на не мо­же упо­ра­ти­ся. Не ви­дер­жа­ла дов­го в ха­тi. Вий­шла.

Надворi ус­тав дощ, i з кiт­лiв та яруг мiж го­ра­ми, як i з лi­сiв, клу­би­ли­ся мря­ки. Здiй­ма­ючись, во­лi­чуться си­ви­ми хма­ра­ми, а все шпи­ля­ми по­над лi­си, ме­жи вер­ха­ми сто­лiт­нiх сме­рек, мов про­ща­ються з ни­ми, здо­га­ня­ючи од­на дру­гу, туж­ли­во спi­шу­чи десь в да­ле­чи­ну.

Маврi туж­но.

Тужно i сум­но.

Прийшов хло­пець, мов мi­сяць зiй­шов в її ха­тi, i важ­кий сму­ток вик­ли­кав у ду­шi. Чо­го їй туж­но? Се ж чу­жий хло­пець, людська якась ди­ти­на, - вмов­ляє се­бе. - А во­на бiд­на ци­ган­ка. I са­ма на всю го­ру, на весь лiс, са­ма й са­ма. З нi­ким не зв'яза­на, нi­ко­го не має, нi­ко­му -не пот­рiб­на. Чо­го їй по нiм туж­но? Чи по­ба­чить йо­го ще? Про­сив на ве­сiл­ля. З ким в нього ве­сiл­ля? В якiм се­лi жи­ве? О, во­на й не спи­та­ла! Так за­бу­ла­ся, вди­вив­шись в нього, що й не спи­та­ла. Але во­на роз­вi­дається. На­раз стрi­ли­ла їй од­на дум­ка до го­ло­ви. Мо­же, то Те­тя­нин Гриць?

Але нi. Гриць ще не по­си­лав до Те­тя­ни ста­рос­тiв. Бо­дай до­сi Те­тя­на не спо­ми­на­ла про те. Але так виг­ля­дав, як опо­вi­да­ла дiв­чи­на, i на чор­нiм ко­нi вiд'їхав, ли­ше що се не Гриць. Будь-що-будь, хоч вiн i не Гриць, а во­на пi­де. Не по ми­лос­ти­ню, але щоб йо­го ще раз по­ба­чи­ти. Тi очi.. тi очi… що аж в лiс в її са­мо­ту при­во­лiк­ли­ся за нею звiд­кись.

Довкола… ти­ша… ти­ша…

Лiс стоїть мовч­ки, та про­те сме­ре­ки ше­по­чуть щось.

Проте йде шум лi­сом… щось го­во­рить.

Хутко з'їжджає Гриць бi­лою стеж­кою з го­ри. От-от вже за­вид­нiє ме­жи де­ре­ва­ми до­ли­на. Вже не бу­де дов­го бi­лою стеж­кою їха­ти. А все ду­має про стрi­чу з са­мiт­ною во­рож­кою-ци­ган­кою. Все вер­тає дум­ка­ми до неї на­зад. Тяж­ко йо­му чо­мусь за нею. Важ­ко й туж­но. Хоч i нi­ко­ли йо­го в жит­тi не ба­чи­ла, а ду­шу йо­го вiд­ра­зу мов теп­лим шов­ком опо­ви­ла. I хоч не вi­рив би вiн во­рож­цi, бо во­ни всi ту­ма­нять, але їй од­нiй вi­рить. Най­бiльше бо­лi­ла йо­го май­же нес­вi­до­мо її по­ко­ра пе­ред ним. Чо­му ко­ри­ла­ся заєдно? Не бу­ла ж йо­му нi­чо­го вин­на i не про­ви­ни­ла­ся нi­чим пе­ред ним. По­ба­чи­ла пер­ший раз, а вже мов усе теп­ло своєї ду­шi йо­му пiд но­ги ус­те­ли­ла… Як той дiд Анд­ро­на­тi, що зав­ше був та­кий доб­рий до нього вiд­дав­на вже i хi­ба про­сив не за­бу­ва­ти про нього. Вiн роз­ка­же ко­лись дi­до­вi про во­рож­ку Мав­ру, i не­хай до неї пi­де. Мо­же, доб­ре бу­де, як обоє стрi­нуться.

"Царевичу ти мiй крас­ний! - дзве­нить йо­му її пест­ли­вий по­кiр­ний го­лос заєдно в пам'ятi. - Го­лу­бе мiй синьоокий!.."

Так до нього не за­го­во­ри­ла нi­ко­ли в жит­тi йо­го ма­ти он там на го­рi, дар­ма що зва­ла­ся "ма­тiр'ю".

Його ма­ти! Та ба! - зга­дав вiн i ус­мiх­нув­ся гiр­ко. Хто знає, де i хто йо­го ма­ти. Ки­ну­ли йо­го, мов ще­ня, пiд чу­жу стрi­ху, щоб поз­бу­ти­ся, на лас­ку чу­жих лю­дей, i не на­вер­ну­ли­ся бiльше. Чи не са­мiт­ний i вiн у свi­тi, як он та бiд­на, як ка­за­ла: на весь лiс, всю го­ру? Чи не по­дiб­на йо­го до­ля до її? "Ма­в­ро!" - зой­кну­ло на­раз туж­но-сум­но йо­го мо­ло­де сер­це i свi­до­мо за­ба­жа­ло лю­бо­вi. Тої чис­тої, ма­те­ринської лю­бо­вi, якої вiн нi­ко­ли не заз­нав впов­нi в своїм жит­тi, скiльки б i не лю­би­ли йо­го гос­по­да­рi, не лю­би­ли дiв­ча­та, не ша­ну­ва­ли то­ва­ри­шi i всi iн­шi зна­ко­мi. А ма­терньої лю­бо­вi, тої щи­рої, теп­лої, вiн нi­ко­ли впов­нi не заз­нав. Во­на од­на, пер­ша, обiз­ва­ла­ся до нього по-щи­ро­му, поб­ла­гос­ло­ви­ла йо­го з ду­шi. З щи­рої ма­те­ринської ду­шi. I вiн чув си­лу прав­ди її слiв i її чут­тя на со­бi, i вiн її не за­бу­де…

Роздумуючи над ста­рою бiд­ною ци­ган­кою, при­га­ду­вав вiн со­бi не раз i її про­ро­чi сло­ва про йо­го до­лю. "Не лю­би, си­ноньку, чор­нi очi… - ос­те­рi­га­ла, пiд­няв­ши ще й па­лець, - бо чор­нi з си­нi­ми тут в па­ру не ук­ла­да­ються. Лю­би та­кi, як твої, бу­де до­ля яс­на", - обiз­ва­ло­ся йо­му го­лос­но в ду­шi. "В Тур­ки­нi чор­нi очi!" - за­го­во­рив сам до се­бе. Але в тiй же са­мiй хви­лi вiд­чув ви­раз­но, як, мо­же, нi­ко­ли пе­ред тим в жит­тi, яки­ми до­ро­ги­ми бу­ли йо­му са­ме тi чор­нi очi, бу­ла та - з чор­ни­ми очи­ма, "Тур­ки­не! - обiз­ва­ло­ся жа­дiб­но йо­го ту­гою пе­ре­пов­не­не сер­це, що все за­бу­ва­ло, а її пам'ята­ло. - Тур­ки­не, вий­ди!"

Сам не знав, як сльози втис­ну­ли­ся в йо­го очi, сму­ток об­гор­нув йо­го. Вiн їде ще бi­лою стеж­кою, лi­сом, а од­нак уга­дує, що вже не­дов­го бу­де нею їха­ти. Десь не­за­дов­го спус­титься в се­ло. Там, вдо­ли­нi, чує вiн, шу­мить гуч­но рi­ка. Наб­ра­ла до­що­вої во­ди з гiр, роз­ша­лi­ла­ся i мов нi­ко­го не знає. Але йо­му спiш­но. При­пiз­нив­ся в ста­рої ци­ган­ки, i те­пер тре­ба ква­пи­ти­ся… Йо­го кiнь бi­жить ост­ро по бi­лiй, як спо­ло­ка­нiй стеж­цi, роз­тяг­не­нiй те­пер тут рiв­но.

Тут i там за­чi­пає вiн ка­пе­лю­хом о роз­ло­жис­тi вi­ти сме­рек, i на нього сип­леться свi­жий дощ з лi­со­вої зе­ле­нi.

Далi, да­лi i ста­не смер­ка­тись. Гус­тi­шим лi­сом вже нi­би су­мерк про­ки­дається, лиш тут i там проб­лис­кує за­хо­дя­чим сон­цем, що по ту­чi знов по­ка­за­ло­ся.

Так.

Однак - хто се йде са­ме про­ти нього? Чи се не Тур­ки­ня? Во­на - Тур­ки­ня!

I вiн кли­че ра­дiс­но:

- Тетяно, то ти? - Але тут i вмов­кає.

Се справ­дi во­на. Во­на йо­го впiз­нає, од­нак за­ра­зом на­ка­зує ру­кою, щоб мов­чав. Во­на ж не­да­ле­ко