Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Чому? - питає довiрочно дiвчина.
- Старiсть не пускає. Та й хто схоче старого цигана тримати? - вiдповiдає дiд, а вiдтак, спершись на жебрацький кий, задумався.
Та роздумуючи отак, вiн все боком дивиться на дiвчину. Вона се вiдчуває, i вiд того її збирає знов ляк. Врештi обзивається дiд:
- Не сказала би ти менi, доньцю, чия ти? Така красна, пишна, пряманчива?
- Я донька вдовицi, - каже скромно, поважно Тетяна.
- Вдо-ви-цi? - нiби чудується дiд.
- Вдовицi.
- А-га! - вiдповiдає старець протяжно i знов мiрить її оком. Її, i її червонi цвiти, i золотi пiвмiсяцi, що хитаються звiльна в ухах за порушенням голови.
- А, - починає протяжно вiн далi, - коли вже вдовицi, то, може б, ти i перебрала за мене одну невелику орудку, щоб я мiг назад в своє село вернутись. Мене там ждуть, i менi спiшно.
- Чому нi? - обзивається Тетяна поважно, з душi рада, що є надiя позбутися скоро старого дiда-цигана - i пiдсуває брови, як все, коли чудується. Та чомусь її знов огортає перестрах перед старим.
- Так от скажи насамперед, - починає дiд, - чи знаєш ти млинарку Iваниху Дубиху? Богомiльну паню, для бiдних милостиву?
- Знаю, татку, знаю, - вiдказує на те запитання весело i довiрочно Тетяна з щирiстю.
- Що має на всю хату одну-однiську дочку. Пишну та пещену, на все село найкращу.
Тетяна спаленiла.
- Знаю, дiду, знаю, - каже, уникаючи його гострого погляду, i усмiхається. - Знаю їх обох. Та що тобi до них? До Iванихи Дубихи що?
- До старої, синку, нi. Менi до молодої дiло, - вiдказує дiд, - красної чарiвницi, що зводить хлопцiв з розуму, та що - як кажуть - чорними бровами вiдьмує, червоним цвiтом манить, а очима перемагає.
Тетяна розсмiялася.
- Туркинею її звуть.
- Туркинею, дiду, - повторила дiвчина, а сама чим раз, то поважнiє, вiд дiда вiдлетiти б рада. - Що вам, татку, за дiло до Туркинi? Кажiть скорiше, - напирає нараз прямо, - бо менi квапно далi. Я iду до бiдної, несу їй їстки, i вона жде мене.
- До бiдної? - питає дiд i приглядається недовiрчиво молодiй дiвчинi, а ще бiльше її червоним цвiтам.
- До бiдної.
- Тож нехай тебе пречиста благословить за твоє добре серце. Одного вже надiлила, а другiй ще несе. От добра ти i щира. А чия ти, доньцю, щоб тебе згадати? - допитується знов i не спускає з неї ока.
- Се пусте, - вiдказує Тетяна нетерпляче. - Краще ви скажiть, що вам вiд Туркинi треба, що, як вже кажуть, вiдбирає розум.
Дiд зiтхає, випростовуючись, та, нiби побачивши щось незвичайне над головою молодої дiвчини, починає:
- Тяжко, синку, серце другому ранити, та вже як просили, коли вже так треба, коли захотiли, то й перекажу.
- Хто просив? - питає Тетяна, а сама аж тремтить вiд чогось незнаного.
- Синьоока Настка.
- Не знаю її, - каже Тетяна i пiдсуває брови.
- Настка з Третiвки, що має вiддаватися, - вiдказує старий.
- За кого? - питає Тетяна, i її очi мов розширяються в хвилi ожидання його вiдповiдi.
- Зараз, донько, не перебивай.
- I що ж синьоокiй Настцi вiд Туркинi треба?
- Вона, - починає знов дiд, - так просила. Стань - казала - перед Туркинею i таке скажи:
"Я зачув, Туркине, що ти любиш Гриця, найкращого хлопця з угорської границi. Що ти починяєш цвiтом i словами, що ти твориш лиха, вiдбираєш щастя.
I чув я, Туркине, що Гриць тебе не любить, бо вже вiддавна голубить другу. Синьооку Настку за свою вiн вибрав i вже незабавом з нею звiнчається.
Що тобi до нього, прекрасна Дубiвно? Щоб молоду покинув, з тобою одружився? Таж тебе проклене не лиш молода, але i всi люди, хто про тебе вчує. Таж за тебе пiде смiх i глум селом, i останеш зi смутком, як те марево.
I чув я, Туркине, що в тебе багатство, тож ти хлопцiв найдеш i без того Гриця. Молода Грицева - знай - на тебе плаче, жаль до тебе має, гiрко проклинає. Гриць тебе не бачив, як її вже любив; тебе голубив, а її вже сватав. Тому її вiн вiзьме - доки доведеться старостiв пiслати тебе посватати.
I чув я, Туркине, все оце, що кажу, вiд тої бiлої Настки, котру Гриць бере. Сам їй жалувався, що ти лиху винна, що його манила, голову дурила.
Чорними бровами нiби ти строїлася, а з другої сторiнки душу в нiм двоїла. Лiсами блукала, вiдгомоном гралася, а з другої сторiнки блудом обдавала…
Тепер спам'ятався, тебе вiн цурається, чорних брiв боїться, з ясними кохається. Не вийде вже до тебе бiльше i не жди, хiба що побачиш на чорнiм де конi. Тодi вiдвернися, щоб люди не знали, що Гриця любила, другiй вiдбивала.
А як не покинеш йому починяти, то знай, що й люди не будуть мовчати. Розiйдеться неслава про ту чорнобриву, що Гриця з Настунею на все порiзнила. Серце вiдiбрала, душу роздвоїла - нечистою силою в горi утопила…"
- Так.
- Я, дiд, всьому свiдок. Перекажи, донько, оце тiй Туркинi, як її добре знаєш, що Гриць iншу має. На весiлля просить, i я там iду. - I з тими словами дiд скiнчив, ждав. Тетяна зсунулася йому в ноги.
- Я, дiду… Туркиня, - зойкнула i, обнявши його колiна, вмовкла, мов умлiла.
Дiд стрепенувся.
- Справдi-таки ти? Чому ж ти зараз не призналася, що ти сама Дубiвна, то, може, не був би тобi все переказував. I мав тебе за Дубiвну, i не вiрив. Але добре розповiли про тебе тiї, що тебе знають. Подибав навiть тут, куди справляли. Гарна ти, Туркине, - жодне не збрехало. А за твою милостиню, що подала ти перед хвилиною, дiд тобi зле вiддячився. Але я не винен. Я нiчого не знав. Настка розповiла, а їй вiн сказав. Двох вiн вас любить, а одну бере. Що я тут пораджу? Ти сама тут винна. Було не починяти Грицевi. Нi чорними бровами, нi червоним цвiтом, нi солодким
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.