Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

новобранців. Двоє з них вештались по селах і спочатку крали дрібненькі речі, а тоді взялися за худобу і коней. Найгірше було те, що вони діяли під маркою УПА. Сотенний доручив Дорошеві прослідити справу. Він у співпраці з місцевими кущами дуже скоро схопив одного з них у селі Туринському. На допиті він признався до злочину, але спільника не зрадив. Його засуджено до кари смерти через повішення. Від того часу крадіж на рахунок УПА припинилася.

Але багато гіршу несподіванку зробив нам ройовий Крамаренко, старий вояк із підстаршинської школи "Оленів" у Чорному Лісі. Одного дня він щез без сліду. Розшуки жандармерії залишилися без успіху. За Крамаренком слід застиг. Його рій перебрав Глинка, також випускник школи "Оленів".

Відразу по Різдві прийшов від крайової служби здоров'я головний лікар, який переглянув усіх вояків. Лікар, Вуйко, був огрядний, низенького зросту. Перегляд проходив справно.

Перед оглядинами треба було всім помитися. Нема де правди діти, в сотні було досить таких, яким миття не справляло приємности, зокрема взимку, коли тріщав мороз, а сніг сягав по пахви. Вода часто замерзала в потоці на кістку, і тоді ми натирали тіло снігом. До цього найважче було привикнути новичкам.

Вуйко ствердив у мене пропуклину і тому написав посвідку, щоб мене звільнити від ношення кулемета, скриньки з амуніцією тощо. Цю посвідку я зберіг до сьогоднішнього дня.

Від доктора ми довідалися, що стан здоров'я всіх вояків УПА був задовільний. Під керівництвом д-ра Вуйка в селі Микові відбулися санітарні курси, в яких з нашої сотні взяли участь санітар Конарик, Пасічник, Василь та ще кілька людей.

В наслідок страшного терору поляків, багато молоді втікало в підпілля. Сотенний Хрін створив з неї другу сотню.

У цих молодих хлопців була лише одна думка і одне бажання — пімсти, пімсти і ще раз пімсти. Вони були ще майже діти, але польська жорстокість зробила з них безстрашних і завзятих борців, що не знали що таке небезпека і страх. В них закам'яніли серця ще тоді, коли вони з плачем дивилися на закатованих ворогом рідних.

Сотенний Хрін створив з них пробоєву сотню лемків, яка вважалася одною з найкращих у всій Україні.

Наш рій Байдака познайомився з цією сотнею на Щедрий вечір, коли ми отримали завдання доставити кілька пачок мін до сіл Середнє Велике і Душатин. Нова сотня під командою сотенного Страха квартирувала якраз у тих селах, і ми мали нагоду приглянутися тим молодим воякам.

Наступного дня, лісами Хрещатої ми верталися до табору, коли почули густу стрілянину в Середньому Великому. Ми відразу догадалися, що на село напав ворог. Та докладніше про все оповіли нам пізніше вояки з сотні Хріна. Це був якраз Йордан, і люди вийшли з священиком на річку на водосвяття. Прийшли також обидві сотні. Селяни були задоволені і гордо дивилися на своє військо. Коли водосвяття кінчалося і люди набирали в дзбанки води, застава повідомила, що до села підходить ворог. Наші негайно зайняли становища на горі Ґабор, і коли ворог наблизився, вони вжарили з усієї зброї так, що відразу поклали кільканадцятьох ворогів. Поляки попали в паніку і кинулися утікати, забувши про свої фіри з награбованим добром у селі Мхаві. Наші за ними. Поляки вбігали по дорозі до хат, здирали з дядьків одяг, переодягалися і тікали далі до Балигорода. Польська застава перед містом, побачивши, що прямо на неї біжать різнородно одягнені вояки, подумала, що це повстанці, і сипнула по них кулеметним вогнем. Тож кого не досягли наші кулі, того поцілила польська застава.

20 лютого 1946 року наша сотня дістала наказ іти в терен. У таборі для охорони залишилася чота Кручі і кухарі.

В селі Карликів ми стрінулися з обома сотнями Хріна і разом пішли попри Токарню, Волю Яворову до села Пулави, де ми перестояли до наступного вечора, а потім пішли далі на північ. Після кількох годин маршу по зв'язку прийшов наказ зупинитися і викликано сотенного і бунчужного до заду. На снігу просиділи ми більше як годину. Цілком закоцюбли.

Нарешті рушили в напрямі села Токарня. Коли сонце зійшло, ми зупинилися на горі Зрубань. Між вояцтвом облетіла вістка, що ворог стягнув великі сили до Команьчі, Буківського, Яселя та інших сусідніх сіл.

Раптом від сторони нашого табору почули відгомін гураґанного вогню кулеметів, мінометів і артилерії. Це тривало добрих дві години. Нам стало ясно, що ворог напав на наш табір. Коли все притихло коло полудня, дано наказ обережно вертатися до табору.

Ми підійшли до наших землянок, коли вже звечоріло. Мене і ще двох вислано наперед на розвідку. Лисячим кроком ми підсунулися до кухні, і от хтось зашпортався на баняк, — він клятий як задзвенить, як затарабанить! До нас прибігли хлопці з роя, думали мабуть, що ми наткнулися на ворога. Та табір був порожній. Ми обережно підповзли до землянок і побачили, що вони розбиті.

Пригноблені, ми попрямували до села Вислок. Там стрінули ми трьох наших стрільців і від них довідалися, що сталося в таборі після нашого відходу.

Ворог наскочив на табір цілком несподівано. Всі, включно з кухарями, боролися мов леви. Прорвали три лінії наступаючих і положивши кільканадцять поляків, вийшли поза їх кільце. Над селом Вислок Великий прорвалися через ще одну ворожу лінію. Там якраз ті три стрільці стратили зв'язок з рештою чоти. В наскоку брали участь одна дивізія і один батальйон НКВД. Ворог втратив п'ятнадцять вояків і мав більшу кількість ранених. Вертаючись до Команьчі та Буківського він грабував села і знущався над людьми.

Наступної ночі до нас долучився Круча з цілою чотою. Наші не понесли ні одної втрати в людях.

Наша Служба Безпеки почала слідити за сексотами, бо тільки такі могли донести, де наш табір. Зрадників виявлено і поставлено під польовий суд.

Так не довелося нам дозимувати в бункрах. Почалося знову бурлацьке життя. Не завжди вдавалося квартирувати в селах. Часто-густо доводилося ночувати в лісі серед лютого морозу.

Багато хлопців перестудилися, дехто відморозив руки, ноги, вуха, ніс. Я дістав ропне запалення обох вух. Зголошувався кілька разів до санітара,