Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

Цілу дорогу падав густий дощ і цілу дорогу наш визволитель обливав нас холодною водою своєї балачки.

Коли шофер скинув нас у Зальцбурґу, дощ перейшов у зливу і тому ми не йшли, а бігли не знаючи куди, наосліп за нашим визволителем. Між якимись будинками, що подобали на військові касарні, він вбіг у відкриту залізну браму. Ми насторожено затримались.

Але за брамою показалась мазепинська шапка і військовий з крісом на плечі.

Ми між своїми! Ми між українцями!

Ми підійшли ближче до брами. Стійковий у мазепинці перевіряв документи людей, що входили до середини. Запитав і нас. Ми сказали хто ми і що посвідку від американців має ось той панок, що нас сюди привів. На вістку, що ми упісти, під браму збіглося багато людей, які обступили нас і почали закидати різними питаннями. А в міжчасі між стійковим і нашим визволителем вив'язалась суперечка, бо цей останній чомусь не хотів дати вартовому посвідки. Він сердито махнув рукою і пішов вглиб касарняного подвір'я.

Зорієнтувавшись, що він лишив нас без документу, ми кинулись за ним. Зловили його вже в середині якогось будинку — притиснутий до муру, він сказав, що посвідку кинув у калюжу під брамою, та що вона напевно розмокла і користи з неї не буде ніякої. Посвідку ми дійсно виловили з калюжі, і таборова поліція забрала її сушити.

Цей табір для переміщених осіб називався Лексинфельд. У ньому ми почали новий етап у нашому житті — етап еміґрантів.

Ми не були першою групою, яка прийшла до Лексинфельду. Ми застали стрільців Деркача, Кору, Семчука, Липу і інших. Кілька днів пізніше прийшла ціла група Зеленого, потім ще дехто і незабаром нас було вже 40 осіб.

Лексинфельд був для більшости з нас лише переходовим табором; багато з нас згодом помандрувало до інших еміґраційних скупчень.

В Австрії і у Баварії ми стрінули наших дезертирів — Ящірку, Лемка і Лугового. Вони оправдувались, що, мовляв, вони знали, що сотня має відійти на Захід і вони лише випередили інших.

Багато з нашої сотні не дійшло на Захід. При переході Дунаю загинув наш колишній сотенний Дідик і багато інших старшин і стрільців. Загинув також наш політвиховник Бойко з цілою своєю групою, правдоподібно через нездарність стрільців, яких він узяв із собою. Здається котрийсь із них заснув на стійці і їх усіх застукав ворог. З цілою своєю групою попався полякам у руки Урал. На Захід дійшла тільки друга частина його роя: Грізний, Корчик, Іскра і Борис. З цілою групою дійшли Зелений і Семенко.

Сотенний Бродич, який ішов з чотою Дороша, в Татрах відлучився від Дороша, взявши з собою бунчужного Кудияра, кулеметника Чижа, стрільців Когута, Білого і Івасика, боївкарів Вуйка і Чуру та розвідчика Білика. Правдоподібно хтось зі стрільців навів ворога на Бродича. Цілу групу зловили і засудили у Варшаві.

З чоти Дороша прийшли в його групі: Палій, Глинка, Семчук, Тигір, Липа, Соловій і Деркач. З групи санітара Крука дійшли: Конарик, Довбня, Черешня та Блудний з боївки. Крук, Білянс і Довгий, які відлучилися від решти, забравши з собою мапи і компас, пропали у дорозі. З групи Грізного прийшов він сам та Борсук, а Вітер і Хмара попали чехам у руки.

У травні 1948 року, коли ми перестали сподіватися, що ще хтось проб'ється на Захід, прийшли Чарнота, Сокіл і Орест, а незабаром Смирний, Чабан, Тур, Стріла і Пімста.

Мій спомин цілком не претендує на літературний твір. Це є звичайна розповідь учасника і очевидця всіх описаних подій. Я розповів їх так, як умів і як бачив та пережив, стараючись подавати тільки факти без жадних прикрас чи замовчувань, не аналізуючи їх і не оцінюючи.

Я писав свою розповідь, відкидаючи від себе всі розчарування, що їх нам принесли еміграційні будні. Я жив тими хвилинами, коли наша сотня була одною великою родиною, яка разом боролася, разом голодувала і разом ділилася одною картоплиною.

Цій спільноті духа і дії, всім тим безіменним друзям, які пережили всі лихоліття, і всім тим безіменним героям, затоптані могили яких лишилися на своїх і чужих землях, — цю свою розповідь присвячую.

Інґольштадт, 1949