Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

Разом з господарями ми засіли до Святої вечері. Господарі розповідали, що в їхньому селі діялися такі самі злочини, знущання, грабунки і дикі наскоки польського війська, поліції і цивільних, між якими були навіть жінки, як і по інших селах.

Увечорі ми всі зійшлися на збірку. Нас відпроваджували майже всі мешканці. Хрін подякував селянам за гостинність і сказав, що ми йдемо помститись за незлічені жертви польського терору. Люди, слухаючи Хріна, плакали над своїм горем і благословили нас.

Горами ми попрямували до Дошна. Над селом нам з'ясовано ціль нашої акції — спалити Королик, Королик Малий і Дошно — всі положені близько себе. З них поляки виселили наших людей і вже почали заселювати колоністами. Місцеві поляки мали тут лише кілька господарств. Наказ — стріляти лише у власній обороні і тільки в озброєних. Чітко з'ясовано завдання кожної чоти і роя. Наш рій призначено до групи, що мала зірвати будинок школи в Королику, де примістилася станиця міліції.

Ми підсунулися близько до будинку. Одягнені в білі "маскіровки", ми прилягли на горбі снігу. Нам добре було видно, що діється в освітлених кімнатах. В такт музики кружляли пари. Мужчини самі військові і переважно підстаршини. І мимоволі прийшла думка, де їх стільки взялося, за що вони так скоро авансують? Чи за справність у грабунках і вбивствах мирного населення?

Поки кінчали грати танґо, наші спеціялісти від мінування вже встигли побувати в пивниці. У кожного з нас у руках ґраната, кулемети наставлені прямо на вікна і двері.

Кілька пар вийшли на двір і тут же біля нас романсують. Інші виходять в своїх фізіологічних потребах. Наше напруження доходить до кульмінаційної точки, чуємо свій кожний здушений віддих. Оркестра знову заграла танго. Пам'ятаю як нині — "Мусялем цєм зоставіць". Усі поспішають до залі. У ту ж хвилину в повітря вилітає червона ракета і розсипаючися стрічками, опадає на землю.

В будинку завзято танцюють. Горить кабель від мін. У вікна хати летять "куферки" ґранат. Ми відскакуємо від будинку, а кулемети з дальшої віддалі починають свій танець. За хвилину все перетворюється в грім бубнів — будинок струшує і він розсипається довкруги...

Чверть по першій ми вже верталися на збірний пункт. За нами залишилася велика заграва.

Десь у другій половині січня 1946 року, одного морозного ранку нас заалярмували сильні постріли у Вислоці Великому. В таборі проголошено алярм, а до села вислано один рій на розвідку. Селяни, що втікали з села, сказали, що на село напали польські банди з Команьчі і грабують та палять хати. Дим, що кпубився над селом, потверджував вістку.

Сотня побігла до села. Дві чоти зробили засідку від сторони Команьчі, інші з жандармерією Дороша вскочили до села з кількох боків. Поляки, застукані зненацька, пустилися тікати в напрямі Команьчі, та там їм заступила дорогу чота Гриня. Хоч ворог був удесятеро сильніший від нас, він так утікав, що навіть не підбирав своїх ранених і убитих.

Стрільці і командири погасили пожежу, але тридцять три господарства таки згоріли. Рятуючи палаючі хати, ми бачили у згарищах помордованих людей — мужчин, жінок і дітей!

Наша сотня врятувала багатьом життя, але поки ми встигли прибігти до села, поляки замордували вже семеро чоловіків, троє жінок і четверо дітей. Троє людей померли в наслідок тяжкого поранення кілька годин після наскоку. Загально в селі було понад п'ятдесят осіб легко поранених. Таке саме число було людей тяжко покалічених побоями.

При дорозі, що вела до Команьчі, ми пролежали на становищах до пізнього вечора. Але ворог вдруге нападати не насмілився.

В таборі кухарі чекали на нас з гарячою юшкою. Ми всі були змучені і мріяли про відпочинок. Але не встигли ми сьорбнути юшки, як проголошено збірку. На маєш відпочинок! А з Карликова чути було короткі кулеметні серії. Це польське військо господарювало у селі.

Через Прибишів ми побігли до Карликова, над яким стояла червона заграва. Нам на зустріч втікали жінки з дітьми, але господарі вперто залишалися при своїх хатах. Побачивши нас, селяни почали долучуватися до нас, деякі навіть із зброєю.

Залишивши лише кілька роїв на заставах, ми цілою сотнею увірвалися в село і відкрили вогонь по ворогові. І він, "відважний" супроти безборонного населення, дав ногам знати. Втікав так, що навіть не мав часу відстрілюватися. На жаль, наші застави були слабі, і тому йому вдалося втекти з села. Лише в долішньому кінці села застава зловила трьох поляків. У селі поляки вбили дев'ятнадцять осіб, в тому священика, його дружину, дочку і тринадцятимісячне немовля. Маленька дитина була цілком порізана. Інші вбиті були теж жахливо проколені баґнетами, мали поломані руки, ноги, повиколювані очі, відрізані носи і вуха. Між людьми, які врятувалися, більше, як сотка була тяжко покалічена. Наші санітари дали їм першу допомогу, а потім ще довго лікували їх.

Ми помогли селянам погасити вогонь, але більше як половина села таки згоріла.

Люди дякували нам, обіймали, цілували. А коли побачили тих трьох польських полонених, нам ледви вдалося стримати їх, щоб не роздерли їх живцем.

Село Карликів горіло вже втретє. Перший раз спалили його більшовицькі партизани, потім німці, а тепер поляки. Селяни з сумом говорили, що вже мабуть не будуть відбудовувати хат, а будуть жити в землянках.

Через Полонну і Прибишів ми вертались до табору. Люди в селах не спали — вони в молитві за нашу перемогу, очікували нас.

На другий день відбувся допит полонених. Вони "сипали" один одного, сварилися і виявляли хто вбивав людей. При чому виявилося, що поляки творили спеціяльні відділи, призначені до підступних нападів на українські села, з метою тероризувати населення шляхом вбивств. Нам вдалося ствердити, що в нашому районі на такій службі був один батальйон війська.

Десь в той час з нашої сотні втекли четверо