Читати книгу - "Зодчий із пекла"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Добрий день! Вам оце пакет, що його… Терміново!
— Давай, — швидко перервав його Віктор.
Удвох з сержантом вони вийшли до залу. Доки хлопець озирався на старовинні картини, Кінчев розірвав конверт і прочитав кілька паперів. Сховав їх до нагрудної кишені разом з конвертом, задоволено потер руки:
— Значить так, Колю, діємо за планом номер три.
Той лише витріщився.
— Давай-давай, в темпі. Починається полювання на привидів. Таких свідків ще світ не бачив! Дивись, у газети потрапиш. Так що — вперед.
Власенко помчав до сходів та ледь не збив з ніг Надю Щукіну, яка обережно несла тацю з чотирма чашками, повними ароматного чаю. Проходячи повз Кінчева, тихенько прошепотіла:
— Маю щось сказати, тільки вам.
Віктор разом з нею ввійшов до спальні, де Ярижські намагалися розвеселити схвильовану Лесю-Сандру. Сповістив безапеляційно:
— Ви тут попийте чайку, а я хочу додивитись відео.
Зачекав на Надю внизу:
— Отже?
Вона зайшла з ним до кінозалу і тільки там пошепки сповістила:
— Я вранці чула, як Буруковський розмовляв по телефону. З Крісом. Казав: «Номер пройшов», і ще, мовляв, потерпи трохи — і вони в наших руках.
— Хто?
— Не знаю. Це все, що я почула.
— Молодець, дякую.
Надя пішла на кухню, але за хвилину Кінчев її наздогнав.
— Хто заходив до кінозалу, поки ми возилися з баронесою?
— Ніхто.
— Де ви були, Надю?
— Тут, чай заварювала. А що трапилося?
— Нічого. Хто міг пройти до кінозалу? Без нас. Ви когось бачили?
— Не бачила нікого. А зайти туди міг хто завгодно, зал не зачиняється.
— Угу-у… — Кінчев пішов нагору й невимушено зайшов у спальню. Леся-Сандра вже сиділа за столом, наче нічого й не трапилося, тільки обличчя було блідуватим. Ольга спитала привітно:
— Вирішили приєднатися до нашої компанії? Сідайте, прошу.
— Немає часу. У вас тут один випадок краще за інший!
— Господи, знову?! — Ольга Володимирівна схопилася за серце. — Сподіваюсь, всі живі?
Кінчев суворо оглянув чаювальників:
— Хто витяг з магнітофона диск?
— Тобто як? — здивувався Ярижський.
— Пропав відеозапис, якого ми не додивилися.
Кирило Іванович вигукнув слово, яке дуже нагадує його улюблене «капєц».
— Кірюшо, підбирай вирази, — обурилась Ольга Володимирівна. — Ти ж майбутній депутат!
— Тут всі свої.
Вона не погодилась:
— І стіни мають вуха.
— Точно, дорогенька, якщо встановити мікрофони.
— Ти переконаний, що їх ще ніхто не встановив?
— Я вже ні в чому не переконаний!
Кінчев перехопив ініціативу:
— Давайте заспокоїмось. І перевіримо: може, пропало ще щось важливе. Не лише запис.
Ярижська встала:
— Я піду подивлюсь.
— Правильно зробите. До речі, пані Лесю, що вас так злякало? Коли ми дивились відео?
— Я… Вибачте, я почула, що хтось дивиться кіно, і зайшла. І побачила дівчину з портрета…
— Ну то й що?
— Вона — привид?
— З літератури відомо, що привиди не можуть завдати шкоди живим.
— Але дивитись на них все одно страшно…
Леся була напрочуд чарівною жінкою, навіть переляк її здавався привабливим та природнім.
Без сповіді й без свідківДесь за вогкою стіною завивав вітер. Тягло з невидимих щілин, терпла душа. Гули й час від часу з хрускотом відламувалися з голих дерев великі гілки.
Вона вмирала у мороці холодного та водночас задушливого приміщення. Слаба, безпорадна, позбавлена всього: їжі, води, теплого одягу, людського співчуття. Залишена й зневажена всіма.
Перебирала в пам’яті події свого життя й каялась, і вбачала себе винною навіть тоді, коли від неї нічого не залежало.
Не можна продати душу тільки наполовину. Не можна бути щасливою, задихаючись від ненависті.
Коли ж почалися нещастя? Від якої події вести печальний відлік? Невже з того дня, коли вона заради розваги та з цікавості вперше сіла за круглий полірований стіл разом з утаємничено-блідими спіритами і закликала в цей світ ще одного духа зла? Розчахнула двері перед пеклом. Двері своєї душі… І занапастила разом з нею інші, близькі душі…
Нерівне дихання зі свистом та хрипом розривало груди. Кашляти вже не було сили. Лише в горлі щось клекотало. Але вона майже не чула себе — тільки стони вітру та хрускіт гілок, що ломалися одна за одною. Вона помирала, а світ — жив, боровся за життя. Нестримний, спрямований до щастя. Люто ревів, змітав слабких, розчищував для себе простір.
А вона не могла зрозуміти — чи розплющені її незрячі очі… Холод. Морок, морок і морок. Вона шукала хоч промінчик світла, ззовні — і в самій собі.
Вона всім простила, не простила лише себе. Каліка, фізично й морально. Остання з великого роду землевласників, промисловців, учених і меценатів. Всі вони прагли залишити по собі добру славу. Тільки не вона…
І ось рід перервано — наче нитку… Величезними жорстокими руками…. Як легко нищити, як важко — творити…
В останні хвилини звернулась до Бога і раптом побачила найкраще зі свого життя — щасливу родину, ще не старих батьків, прекрасний будинок, який призначався для її сестри, а дістався їй. А потім — убивцям.
Дивовижний, неповторний будинок…
Як добре, що вона так і не встигла завдати йому шкоди. Він стоятиме роками
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зодчий із пекла», після закриття браузера.