Читати книгу - "Зодчий із пекла"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Але голос дизайнера рокотав ще досить виразно:
— Хіба можна оцінити натхнення? Згадайте, як писав Луїс Ортега: «Нетлінням уславлена рука художника, який заключив у простір небесне око ангела та його крилате вбрання, що промайнуло…»
Його красномовства вже ніхто не слухав.
— Ми вам про це вже казали, — пояснила реальна Ольга Володимирівна, — тільки поклали — і якісний паркет раптом ламається. Без жодної видимої причини.
— А невидимої? — спитав Кінчев.
Пані Ольга оживилася й звернулась до чоловіка:
— Ну що, дорогенький, не тільки я, забобонна жінка, а навіть і досвідчені органи бачать, що тут щось не так. Цей дім, він мене лякає, повірте… Про нього розповідають страшні легенди. І люди вірять в них.
Досвідчений представник компетентних óрганів слухав жіноче базікання у напіввуха, зате дуже уважно дивився відео.
На екрані пробігла нагору схвильована Щукіна.
— О, це вже Гапченка знайшли! — здогадався Ярижський.
Назад Надя йшла з баронесою, і Кирило Іванович знову прокоментував:
— Ми тільки до цього місця встигли переглянути. А пані Сандра — красива жінка, хе-хе. Коли ти вже мене познайомиш з нею, люба моя?
— Зараз, як закінчимо перегляд. Я б і раніше з радістю вас познайомила, але вона зі спальні майже не виходить, та й ти додому рідко з’являєшся.
— Справи, хе-хе. Закрутився, пробач. Навіть таку гостю привітати нíколи.
Тим часом на екрані з’явилися і сам слідчий, і міліціонери. Піднялися вгору, спустилися. Потім Ольга, баронеса. Кілька разів промайнула заклопотана Щукіна. Вона ж вимкнула всюди світло й спустилась останньою.
Раптом стало світліше, наче десь далеко відкрився отвір у безмежний Всесвіт. Сходи дрімали, огорнені прозорою темрявою, а згори сіялося холодне біле сяйво, зловісне й заспокійливе одночасно.
— Місячна була ніч, — згадав Ярижський, — я їхав трасою, наче по Хрещатику… — і враз поперхнувся.
На екрані повільно проходила, наче пливла тоненька, аж прозора дівчина. У старовинному білому платті. Зі свічкою в руці. Неживе бліде обличчя. Тугі вороні кучері — до пояса.
— Це вона! — прошипіла Ольга.
— Хто? — хрипко спитав Кінчев.
— Вона! Привид, — видихнула Ярижська. — Дочка хазяїна, яка померла тут, на другому поверсі. З портрета…
Дівчина-привид повернулася знизу і знову наблизилась, тепер уже обличчям до камери.
Страшенно бліда, біла, як крейда.
Але жива, молода, прекрасна.
У правій руці — свічка, а лівою несподівано зробила чаклунський рух — просто на камеру.
— А-а-ах! — закричав дзвінкий дівочий голос ззаду.
Всі троє глядачів підскочили й озирнулися.
Тримаючись за одвірок, на підлогу повільно падала смертельно зблідла баронеса Монтаньоль.
Чарівна дурепаКінчеву сподобалося сум’яття, з яким, безтолково репечучи, переносили зомлілу Сандру на другий поверх, до її кімнати — вони з Ярижським несли, Ольга бігала поруч колами й кричала на нещасну Щукіну, яка не здогадалась одразу прихопити з аптечки хоча б нашатирного спирту.
Нарешті гостю вклали, підсунули під ніс пляшечку з гострим запахом, й вона опритомніла, оглядаючи всіх переляканими очима.
— Непогано було б дати їй час оговтатись, — сказав Кінчев. — вийдемо, нехай залишиться хтось один.
Всі, крім Ольги Володимирівни, яка на правах господині все ще тримала в руці флакончик з нашатирем, посунули до виходу.
Раптом баронеса слабким голосом пролепетала:
— Кириле Івановичу, це ви?
— Хе-хе! — здивувався він, повертаючись.
— Упізнали мене?
Ярижський лише незрозуміло розвів руками.
— Прекрасні дами, зараз чашечка чаю всім нам просто необхідна, — Кінчев досить чемно випхав з кімнати Ольгу та Надю, які марно сподівалися на захоплюєче видовище. Сам став збоку, непомітний для мадам Монтаньоль.
Тим часом Кирило Іванович, який довго придивлявся до дівочого обличчя, здивовано вигукнув:
— Невже Леська?!
Вона слабо усміхнулась:
— Я.
— Баронеса?
— Так вийшло…
Він підійшов упритул до ліжка:
— А казали, вас усіх якийсь шахрай до турецького борделю спровадив.
— Побувала і там. Тільки я гадала, що це ви нас туди вирядили.
— А тепер?
— Розгледіла краще…
Віктор вийшов з кутка й присів на край ліжка:
— Що таке ви розгледіли, пані… е-е-е… Монтаньоль?
Вона трохи відсунулась і відповіла тихо:
— Той чоловік… Він був дуже схожий на Кирила Івановича, але у нього на руці, на правій, здається, були такі маленькі шрамики. Я їх добре запам’ятала.
— Де саме?
— Що?
— Де на руці шрами були? В того чоловіка.
— Отут, — вона показала на своїй руці між великим та вказівним пальцями.
— Ви бачили таке, га? — повернувся Ярижський до Віктора. — Гримувався під мене, негідник, а про руки — забув! А дівча — уважне, все поміча.
— Угу-гу… — покивав головою Кінчев. І звернувся до Лесі: — Значить, вам заманили до турецького борделю, так? А як же ви стали баронесою?
— Вийшла заміж за барона.
— Ну й халепа! — втрутився Кирило Іванович. — А тебе тут Боря Цокотюха розшукує. І позавчора мене розпитував, і сьогодні.
Леся відірвала спину від подушок і театральним жестом схрестила обидві руки на шиї, немов захищаючи її долонями:
— Він тут?
— Приїхав, хе-хе. Заради тебе… Шукав, розумієш…
Вона безсило опустила руки.
— Він не в тюрмі?
— Випустили достроково, за гарну поведінку.
За вікном зграєю літало гайвороня й хрипко кричало. На сніг, мабуть.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зодчий із пекла», після закриття браузера.