Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

закохані люди егої­стичні: це було перше, про що подумав Тимофій, не зовсім усвідомлюючи, що не лише ці причини спонукають його долучитися до змовників. У його душі знаходило відгук чуже горе і страждання. І як козак, лицар, захисник православ’я Тимофій не вважав для себе можливим стояти осторонь, коли треба обстоювати свободу своєї Вітчизни.

Марко думав про своє. Але його думки майже в усьому сходилися з Тимофієвими.

— Ну, то що скажете? — нетерпляче знову запитав Влад.

Друзі перезирнулися: їм досить було лише погляду, щоби зрозуміти один одного.

— А скажемо ми тобі те, милий брате, що в такий важливий час не сидітимемо вдома. Ми їдемо з тобою, — одразу за двох відповів Марко, який ще й неймовірно зрадів тому, що нарешті можна втекти з цього домашнього болота.

Влад радісно й задоволено всміхнувся.

— Я знав, що ви не відмовитеся! Тільки от зі мною їхати не треба. Маю одне доручення, проте це не моя таємниця, тому ані розповісти, ані взяти вас із собою не можу. Їдьте відразу до Чигирина. Там зупинитесь у козака Кирила Завади. Його нескладно буде знайти, цього козака там багато хто знає. Я, коли впораюсь, теж туди приїду. Лише не знаю, коли це буде. Якщо до початку грудня не з’явлюся, тоді їдьте прямо на Січ. Там, дай Боже, точно стрінемось. Ну, а тепер мені пора, я й так довго тут затримався. Дякую за хліб-сіль!

Влад тепло попрощався з друзями й поїхав, навіть не попередивши їх про збереження таємниці. Це було зайвим — він знав, що обидва козаки ліпше помруть під тортурами, ніж видадуть заколотників. Адже він учинив би так само.

Не варто описувати істерику, яка трапилась і з Агафією, і з пані Марисею, коли Марко повідомив їм, що завтра вони обидва спішно їдуть у своїх справах на Січ. Пані Марися, заохала, схопилася за серце і спробувала навіть удати, що помирає, але Марко суворо гримнув на бабусю: «Нічого охати мені тут! Ми їдемо завтра, вранці, і це не обговорюється! Я так рішив!»

Пані Марися, схлипуючи, змирилася — вона була сварливою, але аж ніяк не дурною жінкою. Побачивши улюбленого онука вже дорослим, старенька зрозуміла, що це вже не той милий і пухкенький хлопчик, якого вона без міри відгодовувала солодкими пиріжками — Марко перетворився на гордого й незалежного чоловіка. І попихати ним так, як вона робила з його батьком, не вдасться нікому — ні їй, ні матері, ні дружині, якщо Марко все ж таки коли-небудь одружиться. І мимоволі пані Марися підкорилася його рішенню, хоча такий його поспішний від’їзд і прирікав її на тугу за улюбленим онуком.

Однак швидкий від’їзд довелося скасувати, оскільки обидві жінки слізно, мало не на колінах благали Марка виїхати щонайпізніше післязавтра — їм хотілося хоч один зайвий день провести з ним, спокійно зібрати хлопця в дорогу. Через гіркі сльози матері хлопець пом’якшав і змушений був трохи поступитися, заявивши, що вони вирушать у дорогу однаково завтра, але після полудня. Марко не хотів ані хвилини сидіти на місці — кров спалахнула в його жилах.

Тимофій був позбавлений цієї сцени, оскільки відразу ж після від’їзду Влада вшився на побачення до Орисі.

Стояла чудова осінь. Ліси навколо Києва забарвилися золотом і порфіром зі смарагдовими домішками все ще зеленого листя, а блідо-блакитне небо прозорим пологом накривало це яскраве в’янення природи. Дні були ясні й теплі, незважаючи на те, що починався листопад. Але все ж листя дубового гаю вже облітало, а блакитні води Дніпра зблякли, потьмяніли, утративши свою літню лазур. Тимофій радів теплій погоді — це давало їм з Орисею можливість і далі безперешкодно зустрічатися потайки в гаю, далеко від чужих очей.

Але цього разу молодий козак поспішав до коханої дівчини зі змішаним почуттям — з одного боку, перед ним відкрилося широке поле дії, з’явилася надія змінити своє життя на краще, а з іншого боку — через розлуку з Орисею він упадав у розпач. Та цей день однаково мав колись настати, і Тимофій утішався надією на те, що наступної зустрічі він уже матиме змогу повести кохану під вінець.

Постать коханої дівчини в багатій свиті з темно-зеленого дорогого сукна, з відкладним коміром, підбитим темним хутром, Тимофій помітив здалеку. Тільки чому так понуро опущені її плечі?

— Орисенько! — покликав він її.

Дівчина обернулася, обличчя її засвітилося радістю. Вона кинулася до нього на шию, притулилася лобом до його щоки.

— Кохана моя! — Тимофій обійняв дівчину за стан і підняв, притискаючи до себе.

Орися подивилася йому в очі, і Тимофій трохи спохмурнів — у них він побачив затаєну муку, яку кохана ось уже стільки днів намагалася приховати.

— Що трапилося, сонце моє? Ти сама не своя?

— Та ні, Тимофієчку! Тобі так здається. Зі мною все гаразд, — дівчина усміхнулася, але її усмішка була якась вимучена.

— Що сталося? Я ж бачу, що тебе щось мучить, мила!

Дівчина подивилася йому просто в очі й відповіла:

— Зі мною, правда, усе гаразд. Я думала про те, що буде з нами далі.

Тимофій знітився.

— Про це я й хотів із тобою поговорити, — обережно почав він розмову. — Завтра, у крайньому разі, післязавтра мені треба поїхати. Я мушу терміново повернутися на Січ, — трохи приховавши істину, промовив Тимофій.

Дівчина закрила обличчя руками.

— Орисю, мила! — Тимофій відняв її руки від обличчя — очі дівчини були повні сліз. — Тільки не плач, прошу тебе! Я ж не навік їду!

Але дівчина, змучена думками про своє заміжжя з ненависною їй людиною, ще й дізнавшись про неочікуваний від’їзд свого милого, просто не витримала й заплакала. Тимофій розраджував її, як умів. Він клявся у коханні, обіцяв, що обов’язково повернеться, що зробить усе, аби вони були разом, але Орися була невтішною. Нарешті дівчина почала заспокоюватися. Усе ще схлипуючи,